Дівчина, яку ми вбили

Сімнадцять років по тому Івано-Франківськ, однокімнатна квартира-малосімейка на вулиці Сухомлинського, 9-й поверх

— Артеме, то з цього й починається ваша історія? Історія про те, як ви обдурили смерть?

Навпроти мене у м'якому кріслі сиділа молоденька худорлява дівчина — вчорашня студентка факультету журналістики, а тепер стажерка в редакції популярної франківської газети. Напевне, вона сподівалася за мій рахунок вразити головного редактора й отримати роботу.

Мені це не дуже подобалося. Не те щоб я був проти говорити про своє життя чи про свою смерть, просто не хотілось розколупувати ці глибокі й лише нещодавно загоєні рани. Проте вона була дуже наполегливою — десятки разів телефонувала й тричі приходила. Тож урешті-решт я таки погодився зустрітись, впустив її до своєї домівки. Цілком можливо, я потребував слухача. Десь глибоко в душі я розумів, що повинен колись виговоритися, і, здається, цей час настав сьогодні.

— Звісно. Адже всі історії починаються або в дитинстві, або в юності, — відповів я дівчині. — Після тієї пригоди наше життя змінилося назавжди.

— А як щодо іншої пригоди? Тієї, про яку я прийшла з вами поговорити?

Живу я скромно, без зайвих речей та прикрас, адже всі кошти, які були у мене, точніше, у моїх батьків, довелось витратити на суди. Тож тепер я мешкаю у квартирі-клітці загальною площею 20 м², включно з крихітною кухнею й суміжною вбиральнею із ванною. Я не маю ані телевізора, ані пральної машини, ані пристойних меблів. Все, чим обставлена ця квартирка, — залишки меблів від попередніх господарів, які хотіли те повикидати на смітник. Зате я маю трохи книжок для читання, старого ноутбука для зв'язку із зовнішнім світом і соціальну допомогу. Цього мені вистачає.

Юна журналістка почувалася незручно. Було помітно, як тісна кімната й сперте важке повітря обмежують її й примушують нервувати. Вона перекидала одну ногу на іншу, потім знову міняла їх, або ж ставила рівно, при тому ще й не випускала з пальців краю своєї короткої джинсової спіднички й час від часу шарпала рукою наплічник, що лежав біля її ніг. Дівчина боялась зустрічатися зі мною очима, тож щоразу відводила погляд убік. Та згодом вона посміливішала й твердо спитала:

— Можна мені подивитися на фото?

— Те саме? — перепитав я.

Вона ствердно закивала і я потягнувся до столика по свій телефон. Деякий час витратив на пошуки і врешті розгорнув фото на весь екран та простягнув потертий, дещо застарілий за сучасними мірками смартфон дівчині.

Наталя уважно розглядала зроблений мною колись знімок, і тепер на її обличчі нарешті можна було віднайти натяк на професійну зацікавленість.

— Дякую, — промовила вона, повертаючи мені телефон. — Вам досі важко говорити про те, що трапилося?

— Так, — підтвердив я й опустив погляд, аби подивитися на знімок власної могили. Потім я пригадав, що маю десь роздрукований примірник на фотопапері. Підвівся, пішов до пристінного серванту і повернувся за кілька секунд з фотокарткою в руках.

— Тримайте, — сказав я, простягаючи журналістці. — Гадаю, вам знадобиться для статті.

Вона подякувала кивком і поклала знімок на оголене коліно.

Я дивився на це зображення рідко. Воно не викликало в мене жодних емоцій, більше не викликало. Просто похилений дерев'яний хрест десь серед мовчазного безіменного кладовища — нічого більше. Але приборкати болісні спогади, які зринали в пам'яті про ту ніч, було доволі складним завданням.

— Ви туди поверталися?

— На кладовище? — я похитав головою. — Ні, Наталю. Я навчився дивитись на цей застиглий кадр, але ще не готовий повернутися туди, де все трапилося.

— Надто боляче? — спитала вона очевидне.

— Не зовсім. Просто доволі страшно повертатися туди, де ти помер.

— Але ж ви… — хотіла заперечити дівчина, проте я махнув рукою й підвівся з дивану.

— Ще кави?

— Що? — вона помітно розгубилася.

— Я допив свою та хочу ще. Вам зробити кави?

Наталя не відповіла і я сприйняв мовчання за згоду. Тож хутенько закип'ятив воду на газовій двокомфорковій плитці, дістав одне чисте горня (останнє чисте, яке мав), а своє горня просто абияк сполоснув під краном. Далі всипав по дві ложечки дешевої меленої кави й залив окропом. Таке вариво, звісно, не стояло нарівні з тими напоями, які подають у кав'ярнях, але це все, що я міг собі дозволити. Коли повернувся до кімнати, дівчина так і сиділа у кріслі й розглядала роздрукований знімок.

— З часом звикаєш до всього, — для чогось промовив я, коли ставив гарячу каву на столик. — Наталю, якщо хочете взяти у мене інтерв'ю з цього приводу, вам доведеться терпляче вислухати мене. Раз уже я зібрався комусь розповісти свою історію, то це має бути повна версія.

— Починаючи з дитинства, — погодилась зі мною вона й умостилась зручніше на розхитаному кошлатому кріслі. — То що трапилося з тією дівчинкою?

Я напружився й пірнув у спогади того літа. Минуло сімнадцять років, але те жахіття досі стоїть перед очима, наче це трапилось тільки вчора.

— Коли Святослав побіг додому, щоб сповістити батьків та викликати лікарів, ми так і стовбичили перед відчиненою комірчиною. Ліда лежала біля порогу й несамовито завивала від болю, а ми нічого вдіяти не могли. Я доти ніколи не стикався зі справжнім болем. Це було настільки страшно спостерігати, що мої кінцівки заніміли. Я не міг і пальцем ворухнути. На наших очах тканина продовжувала плавитись, прилипаючи до шкіри. Ні вогню, ні диму не було — сукня просто плавилася, мов підпалена пластикова пляшка. З опіків сочились лімфа та кров, і зовсім скоро її тіло набуло вельми кепського вигляду.

— Який жах… — Наталчині очі округлились, і я зрозумів, що розповідь, на яку вона чекає, вочевидь сильно шокує.

— Так. Додайте ще до загальної картини запах горілого нейлону й людської шкіри, і буде цілком зрозуміло, чому замість того, щоб спробувати врятувати дівчинку, ми з Владом зігнулись і виблювали під ноги свій обід, а Марко взагалі зомлів. Коли приїхала «швидка», Ліда була живою, але вже непритомною.

— Вона загинула?

— На жаль, так. Сімнадцять років тому медицина ще була на рівні простого пеніциліну і бальзаму «в'єтнамська зірочка» від усіх хвороб. Кількість отриманих опіків потребувала пересадки шкіри, що тоді у нашій країні робили рідко і за великі гроші, та й то лише в Києві. Крім того, як виявилося, у неї були вроджені проблеми з серцем. Ліда померла у кареті невідкладної допомоги від больового шоку.

Я на мить замовк, аби зробити кілька ковтків кави, а Наталя немилосердно свердлила мене поглядом. Одна частина моєї свідомості дуже хотіла виговоритись, відкрити таємницю й відпустити її, але та частина мене, яка звикла ховатися, вперто кричала: «Мовчи!». Та я не мав сили розтулити рота й без упину розповідати про ті страшні речі. Натомість прикінчив каву за три ковтки й відкинувся на спинку дивана-книжки. Пружини піді мною рипнули.

— Вас із друзями звинуватили в тому, що трапилось? — перейняла ініціативу Наталя.

Я вагався, чи розповідати їй про той страшенний сором, який були змушені пережити наші батьки. Кожен з нас п'ятьох отримав заслужене. Всі, хто кидав нам у спину осудливі погляди, таки мали рацію — ми були винними, але хто ж отак підведеться й уголос скаже, що він убив п'ятнадцятилітню дівчинку?

— Нам довелось перебиратися в інші місця. Ще одне півріччя ми так-сяк провели в рідних домівках і в нашій старій школі, але ближче до весни більшість переїхала до своїх бабусь та дідусів, подалі від гріха. Павла на осінні канікули відправили до спеціалізованого санаторію (потім я дізнався, що то був заклад для душевнохворих), і він був відсутній на заняттях аж до кінця семестру, а мої батьки поміняли квартиру і я переїхав жити в протилежний кінець міста.

— А ви з друзями бачилися й підтримували дружбу після того?

— Я б не став називати наші стосунки дружбою… — відповів я. —Минув певний час, доки ми наважились зустрітися й подивитись один одному в очі. Наступного літа ми всі обірвали зв'язок й поховалися по закутках, а вже згодом, коли час трішки затер гострі кути наших спогадів, ми почали часом спілкуватися, але на відстані.

— Вам їх бракувало? — безбарвно поцікавилась Наталя.

Я помовчав кілька хвилин, розмірковуючи. А потім відверто відповів:

— Ні. Наша дружба загинула разом із Лідою… — я на мить замислився. — Хоча ми й намагалися воскресити її.

— Ліду?! — не зрозумівши мене, Наталя широко розплющила очі і її брови дугою поповзли догори.

— Та ні, — засміявся я, — дружбу. Ми намагались порозумітися наново. Ось чому зібралися на відпочинок.

Наталя вмостилася зручніше, і було помітно, що напруга поволі покидала її. Плечі трішки опустилися, вона облишила край своєї спідниці й ноги вже не совались туди-сюди, тож я таки вирішив розповісти їй все про те жахливе літо. Про зовсім інше літо — те, яке подарувало мені цей знімок у пам'яті телефону.

Почав з того місця, де ми з хлопцями вирішили відпочити всі разом. Здоровань Влад саме повернувся з АТО, де відбув уже другу ротацію поспіль.

Павло, на честь Дня Святих Петра та Павла, підбив нас усіх кудись вибратися. Я того року якраз купив нового намета і дві першокласні вудки. Святослав від Великодня марив шашликом. Тож за кілька днів ми вирішили поновити стару дружбу — завантажились у позашляховик Марка й вирушили до мальовничого краю на риболовлю.