— Гадаю, зараз я дізнаюся розв'язку?
Наталя свердлила мене поглядом. Я намагався відводити очі, але завзятості їй не позичати. Проте я не міг не помічати її нервового збудження. Вона була не лише цілком захоплена моєю історією, а й чимось вельми стривожена. Дівчина мала вигляд студентки-першокурсниці перед складанням свого першого іспиту.
— Перед тим, як ви відкриєте усі карти, я б хотіла глянути ще на одну річ… — продовжила вона й знову ухопилась руками за краєчок своєї спідниці.
Наталя помітно нервувала. Кивком голови я дав знак продовжувати.
— Ви ж зберегли ту газету? — вона для годиться прочистила горло кашлем. — Ту, де була стаття про похорон Ліди.
— Зберіг, — спокійно відповів я й пішов у кімнату по неї.
Липневий номер «Галичини» 1999 року зберігався у тій же теці, де й роздруковані фото з кладовища і документи. Папір страшенно пожовкнув та постарів. Обережно, майже не дихаючи, я приніс газету на балкон й вручив її журналістці.
— Тільки обережно. Вона вже потроху починає кришитися, — застеріг я.
Наталя жадібно почала розглядати фото й читати статтю. На якийсь час між нами запала мовчанка. Дівчина прикувала погляд до старезного шматка газети, а я дивився на неї, вивчаючи. Я знав, що вона бачить, адже стільки разів так само вивчав старе фото. Там було зображено понад десяток незнайомців — старші жінки та їхні чоловіки, двоє підлітків і маленька дівчинка з кісками. На мить мені здалося, що в кутику Наталиних очей проступили сльози. Я не був у цьому певен. Можливо, то лише відблиск призахідного сонця заіскрився на мить, або просто слизова оболонка її очей подразнилася від вітру, що дме отут, на висоті дев'ятого поверху. Чого ж їй було плакати?
— Я не знаю, для чого зберіг її, — почав я, порушуючи мовчанку. — Звісно, краще було б викинути й забути усе те — хлопців, Ліду. Може, тоді б і жив нормально…
— Та ви не хочете забувати, — раптом озвалася вона, перебиваючи моє белькотіння. — Ви ніколи не хотіли її забувати.