Осінь 1999 року

Після того злого жарту, котрий витворив Влад із батьками Ліди, я ще до наступного дня не міг до кінця усвідомити, що справді там трапилося. Пам'ятаю, як злетів з мокрого дерева та втік додому, а десь за годину Влад зателефонував мені на домашній. Я зачинився у своїй кімнаті й намагався зосередитися на пригодницькому романі Купера, коли в двері постукала мати й покликала мене до телефону.

На той час ми всі були під домашнім арештом, але все ж вдавалися до певних хитрощів — ми з Владом записалися у секцію з волейболу й тусувалися якраз у той час, коли там проходили тренування. Прогулювали ми не всі заняття. Ходили через раз, «годуючи» фізрука байками про заняття в клубі юних шахістів. Там дійсно збори відбувалися у той самий час.

— Тьомо, чуєш… — по той бік слухавки чувся надломлений нервовим збудженням Владів голос. — Біля тебе нікого нема?

— Нема, — підтвердив я, про всяк випадок озирнувшись довкола. — Мама на кухні, батя дивиться телевізор…

— Це добре, — прохрипів Влад.

— Ти щось хотів? — спокійно поцікавився я.

Влад кілька секунд мовчав. Крізь пластмасову слухавку я чув його дихання. Воно було швидким та нерівним, наче він щойно пробіг стометрівку на швидкість. Я уявляв, як він крадькома дістався телефонного апарату й стоїть, розвернутий до стіни, наче таємний агент, щоразу озираючись.

Я ж почувався відносно спокійно. Темно-зелений кнопковий телефон був у нас в коридорі, між кухнею та вітальнею на невеличкому журнальному столику. Поруч стояло продавлене від часу м'яке крісло, в якому було зручно вести телефонні розмови. Я сидів, відкинувшись на спину й нервово намотував спіральки телефонного дроту на вказівний палець. Мої очі бігали туди-сюди стіною, вивчаючи геометричний візерунок шпалер.

— Тьомо, нікому не кажи, — прошепотів Влад у слухавку.

— Про що? — я розумів суть його прохання, але для чогось вирішив уточнити.

— Про жарт, — він нервував. — Про каштан.

— О'кей, — погодився я.

Я був радий мовчати. І я був би дуже щасливим, якби тих підглядань узагалі не траплялося ніколи. Добре, що ми були в тому віці, коли все швидко стиралося з пам'яті, змінюючись новими спогадами й емоціями. Проте мене таки мучило одне питання…

— Владе, — почав я.

— Що?

— А де ти взяв оту річ? — спитав, дотримуючись секретності.

— Блакитну? — ледь чутно прошепотів Влад.

На знак згоди я промовчав. Зачекав кілька секунд, а тоді почув по той бік телефонного зв'язку голос товариша:

— Купив… На ринку їх багато продається.

— А гроші де взяв? — не вгавав я.

— Стягнув із «заначки» баті.

— Мені вже час, — раптом повідомив я. — Бувай.

— Побачимось у школі…

Я поставив слухавку раніше, ніж він устиг сказати «бувай» мені у відповідь. Того вечора я зробив для себе вибір — проводити вільні вечори за волейболом.

Загрузка...