Джералдова гра

34

Першою думкою після повернення було те, що темрява означає смерть.

Другою — що якби вона померла, то права рука не боліла б так, наче її запалили напалмом, а тоді оббілували лезами. Третім прийшло розпачливе усвідомлення, що, оскільки навколо темно, а очі в неї розплющені — принаймні так здавалося, — напевно, сонце вже зайшло. Від цього Джессі квапливо висадилася з того проміжного місця, де лежала не зовсім непритомна, але в глибокій пост­шоковій апатії. Спершу Джессі не могла пригадати, чому думка про захід сонця так її лякає, а тоді

(космічний ковбой — монстр любови)

усе повернулося до неї, потоком настільки сильним, що бив наче електрошок. Вузькі мертвотно-бліді щоки, високе чоло, палкі очі.

Поки вона напівсвідома лежала на ліжку, знову здійнявся сильний вітер, і задні двері знову грюкали. Якусь мить єдиними звуками були шум вітру й стукіт дверей, а тоді в повітрі здійнялося довге й тремтливе завивання. Джессі здалося, що це найжахливіший звук, який вона будь-коли чула. Від нього уявлялася жертва передчасного поховання після того, як її ексгумували й дістали з труни, жива, але божевільна.

Звук затих у тривожній нічній темряві (і ця темрява таки нічна, тут жодних сумнівів), але за мить озвався знову: нелюдський фальцет, сповнений ідіотичного жаху. Він кинувся на неї, ніби жива істота, від чого Джессі безпорадно здригнулася на ліжку й потяглася до вух. Вона прикрила їх, але коли крик пролунав утретє, це не до­помогло.

— Ой ні, — простогнала вона. Їй ще ніколи в житті не було так холодно, так холодно, так холодно. — Ой ні… не треба.

Виття понеслося вглиб вітряної ночі й поновилося не одразу. Джессі отримала вільну мить, щоб перевести подих і зрозуміти, що то просто собака — мабуть, той самий, як на те пішло, котрий зробив з її чоловіка особистий макдрайв. Тоді крик поновився, і було неможливо повірити, що хоч якась істота в людському світі здатна видавати такий звук. Це точно банші чи вампір, що корчиться з кілком у серці. Поки завивання підносилося до кришталевого піка, Джессі зненацька зрозуміла, чому тварина видає такий звук.

Побоювання справдилися, воно повернулося. Собака це якось знає, якось відчуває.

Джессі вся затрусилась. Очі ошаліло стрибали по кутку, де минулої ночі бачили гостя, — кутку, де він залишив сережку з перлиною та один слід стопи. Зараз було надто темно, щоб розгледіти ті артефакти (звичайно ж, якщо припустити, що вони взагалі там є), але на секунду Джессі здалося, що вона побачила в кутку саме створіння, і тоді відчула, як до горла здіймається крик. Вона міцно склепила очі, знов розплющила їх і не побачила нічого, крім розхитаних вітром тіней за західним вікном. Далі в тому напрямку, на лінії горизонту, за звивистими обрисами сосон, виднілася блякла золота стрічка.

«Година десь сьома, але якщо видно захід сонця, то, може, ще не так пізно. Це означає, я була непритомна приблизно годину, півтори максимум. Може, ще не так пізно, щоб звідси забратися. Може…»

Цього разу собака наче закричав. Від цього звуку Джессі захотілося кричати у відповідь. Вона вхопилася за один зі стовпців ліжка, бо знов захиталася на ногах, і зненацька зрозуміла, що не пригадує, як взагалі встала з ліжка. Отак її перелякав той пес.

«Візьми себе в руки, мала. Глибоко вдихни й візьми себе в руки».

Вона підкорилася, глибоко вдихнула, і запах, який втягнула з повітрям, був їй знайомий. То був наче той безбарвний запах мінералів, що стільки років переслідував її, — запах, який для неї означав секс, воду і батька, — але не зовсім той. У цій версії домішався якийсь інший сморід чи смороди — старий часник… давня цибуля… земля… може, немиті ноги. Запах скинув Джессі назад у криницю років і наповнив безпорадним, несформульованим страхом, наче в дитини, що відчуває, як безлика, безіменна істота — якесь Воно — терпляче чекає під ліжком, щоб та витягла ногу… чи, може, звісила руку…

Вітер дув. Двері грюкали. А десь поруч тихо заскрипіла дошка, як роблять дошки, коли хтось намагається легенько й безшумно крастися.

«Воно повернулося, — прошепотів їй розум. Це заговорили всі голоси одночасно, вони переплелися в товсту косу. — Це той запах, що відчуває пес, що відчуваєш ти, і, Джессі, саме тому заскрипіла дошка. Те створіння, що було тут минулої ночі, повернулося по тебе».

— О Боже, ні, — застогнала вона. — Боже, ні. Господи, ні. Боженьку, тільки б це була неправда.

Вона спробувала поворухнутись, але ноги наче примерзли до підлоги, а ліву руку ніби прицвяхувало до стовпця ліжка. Страх надійно знерухомив її, як наближення світла передніх фар знерухомлює оленя чи кролика посеред дороги. Вона просто стоятиме на місці, ледь чутно стогнучи й намагаючись молитися, доки воно не прийде до неї, прийде за нею — космічний ковбой, жнець любови, просто якийсь комівояжер мертвих, що ходить від дверей до дверей, із сумкою, повною кісток і обручок, замість щіточок «Емвей» чи «Фуллер».

Слізливі завивання собаки здійнялися в повітрі, здійнялися в її голові, доки Джессі не здалося, що зараз вона ну точно здуріє.

«Я сплю, це мені сниться, — подумала Джессі. — Тому й не пам’ятаю, як встала. Сни — це наче “Скорочені книжки Рідерз Дайджест” для розуму, тому, коли спиш, не пам’ятаєш отаких неважливих речей. Я відключилася, так, точно, але замість коми провалилася в природний сон. Думаю, це означає, що кровотеча припинилася; не думаю, що люди, які спливають кров’ю, під час відключки бачать кошмари. Я просто сплю, та й по всьому. Сплю, і мені сниться просто дідусь усіх поганих снів».

Казково заспокійлива думка, не сходиться тут лиш одне: це неправда. Рухливі тіні дерев на стіні біля комода — реальні. Так само як і той дивний запах, що розноситься будинком. Вона не спить і мусить ушиватися звідси.

«Я не можу рухатися!» — заремствувала Джессі.

«Ще й як можеш, — похмуро відповіла їй Рут. — Ти ж не для того з тих їбаних наручників вилізла, щоб просто здохнути, дівулю, правда ж? Рухайся вже — не мені тобі розповідати, як це робити».

— Ні, — шепотнула Джессі й легенько стукнула тильним боком правої долоні об стовпчик. Це принесло миттєвий і грандіозний розрив болю. Лещата паніки, що тримали її на місці, роздробилися, наче скло, і коли собака знову проголосив своїм пронизливим завиванням, Джессі його заледве почула: її долоня була набагато ближче й вищала незмірно гучніше.

«І ти ж знаєш, що робити далі, дівко… правда?»

Так. Час ставати на лижі й чухрати звідси, зробитися кішкою й драпати подалі. На мить виникла думка про Джералдову рушницю, але Джессі відкинула її. Вона найменшого поняття не мала про те, де зброя, навіть чи вона взагалі десь тут.

Джессі повільно, обережно пішла кімнатою на ватяних ногах, знову витягнувши ліву руку, щоб тримати рівновагу. Коридор за дверима спальні перетворився на карусель для рухливих тіней, праворуч були прочинені двері гостьової спальні, а ліворуч — резервна кімнатка, що слугувала Джералдові кабінетом. Далі коридором ліворуч була арка, що вела на кухню й у вітальню. Праворуч — незамкнені задні двері… «мерседес»… і, можливо, свобода.

«П’ятдесят кроків, — подумала вона. — Точно не більше, а мабуть, і менше. Тому рухайся, добре?»

Але спочатку вона просто не змогла. Хоч як чудно це звучало б для людини, яка не пережила того, що пережила Джессі за останню добу, спальня давала їй певну похмуру безпеку. А от коридор… там що завгодно може чигати. Будь-що. А тоді об західну стіну будинку, просто за вікном, щось стукнулося, наче кинутий камінь. Джессі й сама вереснула від жаху, перш ніж зрозуміла, що то просто гілка вікової блакитної ялини, що росте коло тераси.

«Візьми себе в руки, — суворо промовила Періжечок. — Візьми себе в руки й забирайся звідси».

Вона хоробро, похитуючись, рушила вперед, не опускаючи лівої руки, півголосом рахуючи кроки. На дванадцятому Джессі пройшла повз двері гостьової спальні. На п’ят­надцятому дійшла до Джералдового кабінету і в ту мить зачула тихе монотонне сичання, ніби з дуже старого радіатора виходить пара. Спершу Джессі не пов’язала цей звук з кабінетом. Їй здалося, що вона сама його створює. Тоді, коли вона підняла праву ногу, щоб зробити шістнадцятий крок, звук посилився. Цього разу сичання почіткішало, і Джессі зрозуміла, що це точно не вона, бо затамувала подих.

Повільно, надзвичайно повільно Джессі повернула голову в бік кабінету, де її чоловік більше ніколи не працюватиме над короткими письмовими викладами справ, одну за одною смалячи «марльборо» і наспівуючи собi пiд нiс старі хіти «Біч Бойз». Будинок кректав навколо неї, наче старий корабель, що йде відносно важким морем, скриплячи різними суглобами, поки вітер штовхається об нього холодним повітрям. Тепер окрім грюкоту дверей вона чула ще й ляскання віконниці, але всі ці звуки були десь далеко, у якомусь іншому світі, де дружин не прико­вують наручниками, чоловіки не відмовляються слухати, а нічні створіння нікого не переслідують. Повертаючи голову, вона чула, як власні м’язи й сухожилля в шиї скрегочуть, наче пружини старого ліжка. Очі пульсували в очницях, як кусні розпеченого вугілля.

«Я не хочу дивитися! — кричав розум. — Не хочу дивитися, не хочу бачити!»

Але Джессі мусила подивитись, і тут нічого не вдієш. Ніби голову повертають якісь міцні невидимі руки, поки навколо носиться вітер, грюкають задні двері, ляскає віконниця, а собака знову спіраллю запускає в чорне жовтневе небо своє безутішне виття, що морозом проймає аж до кісток. Голова оберталася, доки Джессі не зазирнула в кабінет свого мертвого чоловіка, і так, безперечно, ось вона, висока постать стоїть поруч із Джералдовим імзівським кріслом[72] перед розсувними скляними дверима. Вузьке біле обличчя висить у темряві, наче видовжений череп. Між ногами примостилася квадратна тінь чемодана з сувенірами.

Джессі хапнула повітря, щоб ним закричати, але з рота долинув звук, що скидався на чайник зі зламаним свистком.

— Хахххх-аааххххххх.

Лише це — і більш нічого.

Десь у тому іншому світі їй по ногах потекла гаряча сеча, вона обпісялася в другий підряд рекордний день. У тому іншому світі дув вітер, від чого будинок здригався своїми кістками. Блакитна ялина знову цюкнула гілкою об західну стіну. Джералдів кабінет виглядав наче лагуна, де танцювали тіні, і знову було важко описати, що вона бачить… і чи бачить щось взагалі.

Собака знову гостро й налякано завив, і Джессі подумала: «Ой, та все ти чудово бачиш. Може, не так добре, як той собака чує нюхом, але бачиш».

Ніби для того, щоб усунути будь-які залишкові сумніви, які в неї ще могли бути на цю тему, гість вистромив голову вперед, ніби пародіюючи допитливість, і в Джессі з’явилася милосердно коротка можливість чітко його роздивитись. Обличчя належало якійсь іншопланетній істоті, що намагається імітувати людські риси, хоч і без особливого успіху. Як мінімум воно було надто вузьке — вужче, ніж будь-яке обличчя, що Джессі бачила за все життя. Ніс був не грубшим за ніж для масла. Високе чоло випиналося, наче гротескна бульба садової рослини. Очі створіння — просто чорні кола під тонкими перевернутими літерами V брів, губи кольору печінки ніби одночасно дулися й плавилися.

«Ні, вони не плавляться, — подумала Джессі з ясною й точною свідомістю, що іноді, наче розпечена вольфрамова нитка в лампочці, криється всередині сфери абсолютного жаху. — Не плавляться, а усміхаються. Воно намагається мені всміхнутися».

Тоді воно нахилилося, щоб узяти свій чемодан, і, на щастя, вузьке неоднорідне обличчя зникло з виду. Джессі подалася на крок назад, знову спробувала закричати, проте видала тільки ще один невиразний безживний шепіт. Вітер, що стогнав навколо звисів, і той був гучніший.

Гість випрямився, однією рукою тримаючи чемодан, другою його розстібаючи. Джессі усвідомила дві речі — не тому що хотіла, а тому що здатність розуму вибирати, що відчувати, було повністю знищено. Перша була пов’язана з запахом, який вона відзначила ще раніше. То був запах ні часнику, ні цибулі, ні поту, ні бруду. То була гнила плоть. Друга стосувалася рук створіння. Тепер, коли вона стояла ближче й мала можливість краще роздивитися (хоч воліла б, щоб було навпаки, але ні), кінцівки вразили її ще переконливіше — химерні видовжені штуки, що звивалися в рухомих вітром тінях, наче мацаки. Вони демонстрували їй чемодан, ніби очікуючи схвалення, а тепер Джессі побачила, що то не чемодан мандрівного комівояжера, а плетена коробка, схожа на завеликий кошик для риболовлі.

«Я вже якось бачила такий кошик, — подумала вона. — Не знаю, чи в якомусь старому серіалі, чи в житті, але бачила. Коли ще маленькою зовсім була. Його дістали з довгої чорної машини з дверима ззаду».

Усередині раптом заговорив м’який і зловісний НЛО-голос: «Колись давно, Джессі, коли президент Кеннеді був живий, усі дівчатка були Періжечками, а поліетиленові мішки для тіл ще не винайшли, — скажімо так, ще в Час Затемнення, — такі кошики були поширені. Вони бували всіх можливих розмірів, від “Екстравеликого для чоловіків” до “Шестимісячного викидня”. Твій дружок тримає свої сувеніри в старому трунарському кошику для мерців, Джессі».

Усвідомивши це, Джессі також усвідомила ще дещо. Якщо подумати, це цілком очевидно. Її гість так страшно смердить, тому що мертвий. Ця почвара в Джералдовому кабінеті — не її батько, але все одно це ходячий труп.

«Ні… ні, це неможливо…»

Але так і є. Менш ніж три години тому вона відчу­вала такий же запах з боку Джералда. Відчувала, як він доноситься зсередини Джералда, побулькуючи в його плоті, наче екзотична болячка, що її можуть підхоплювати лише мертві.

Тепер гість розкрив кошик і простягав його їй, і знову Джессі побачила проблиски золота й сіяння діамантів поміж купочок кісток. Знову побачила, як рука цибатого мерця полізла всередину й почала перемішувати вміст плетеного кошика для тіл — кошика, у якому колись, мабуть, лежали трупики новонароджених або дуже малих дітей. Знову вона почула похмуре клацання й шерхіт кісток, наче хтось грає на забитих пилюкою кастаньєтах.

Джессі загіпнотизовано прикипіла поглядом до дійства, мало не в трансі від жаху. Помалу рухався здоровий глузд. Вона відчувала, як він покидає її, майже чула, і не було зо­в­сім нічого на білому Божому світі, що вона могла б учинити.

«Ні, є! Ти можеш бігти! Біжи, біжи негайно!»

То Періжечок, і вона просто верещить… але, крім того, вона десь далеко, загублена в глибокому проваллі в голові Джессі. Там незчисленно проваль, наскільки Джессі відкрила для себе, і багато темних кручених каньйонів і печер, де ніколи не світить сонце, — місць, де затемнення ніколи й не закінчувалося, можна сказати. Цікаво. Цікаво дізнатися, що людський розум — лише цвинтар, побудований над чорною порожнечею, дном якої повзають жасні рептилії. Цікаво.

Надворі знову завив собака, і Джессі зрештою віднайшла свій голос. Вона завила разом із твариною, собачим голосом, майже зовсім позбавленим здорового глузду. Уявила, як видає такі звуки в дурці. До кінця життя. Зрозуміла, що уявити собі таке — дуже легко.

«Ні, Джессі! Тримайся! Тримайся за розум і біжи! Біжи!»

Гість усміхався їй, відкопилюючи губи від ясен, знову демонструючи проблиски золота ззаду в роті, проблиски, що нагадували їй Джералда. Золоті зуби.

У створіння золоті зуби, і це означає, що воно…

«Що воно справжнє, але ми вже з цим наче погодилися, правда ж? Єдине запитання — це що ж робити далі? Є ідеї, Джессі? Якщо так, краще викочуй їх, бо часу стало просто жахливо мало».

Потороча ступила вперед, так і не опускаючи кошика, ніби очікувала, що Джессі належно оцінить вміст. Джессі побачила на створінні намисто — якесь дивне намисто. Потужний неприємний запах сильнішав. Так само як і безпомилкове відчуття недоброзичливості. Джессі спробувала зробити компенсаційний крок назад відповідно до кроку вперед, який зробив гість, і зрозуміла, що не може поворухнути ногою. Ніби її приклеїло до підлоги.

«Дівулю, воно тебе зараз уб’є, — сказала Рут, і Джессі зрозуміла, що це правда. — І ти йому просто дозволиш? — у голосі Рут не було ні гніву, ні сарказму, лише цікавість. — Після всього, що з тобою було, ти справді просто дозволиш це?»

Собака вив. Рука перемішувала. Кістки шепотіли. Діаманти й рубіни миготіли тьмяними нічними жаринами.

Заледве усвідомлюючи, що вона робить, не кажучи вже про те, чому робить, Джессі вхопилася за власні персні, на середньому й підмізинному пальцях лівої руки, шалено тремтячими великим і вказівним пальцями правої. Коли вона стиснула, біль на тильному боці долоні був тьмяним і далеким. Усі дні й роки свого шлюбу вона майже постійно носила ті кільця на пальцях, і коли востаннє знімала їх, то довелося намилювати. Але цього разу вони зіслизнули легко.

Джессі витягла скривавлену правицю в бік створіння, яке вже дійшло до книжкової шафи просто біля входу в кабінет. Кільця лежали в Джессі на долоні містичною вісімкою під імпровізованою пов’язкою з прокладки. Створіння спинилось. Усмішка на його пухкенькому безформному роті здригнулася й трансформувалася в якийсь новий вираз, що міг бути гнівом або просто збентеженням.

— На, — шорстко і здавлено прогарчала Джессі. — На, візьми. Бери й відчепися від мене.

Перш ніж створіння поворухнулося, Джессі кинула персні у відкритий кошик, як колись кидала монетки в кошики «ТОЧНА РЕШТА» на Нью-Гемпширській дорожній заставі. Між ними тепер було менш ніж п’ять футів, відкрита частина кошика була велика, і обидва персні залетіли всередину. Вона чітко почула подвійне цокання, коли обручка й каблучка заручин упали на кістки незнайомців.

Губи створіння знов оголили зуби, і воно знову почало видавати свистяче оксамитове сичання. Воно ступило вперед, а тоді щось прокинулося — щось, що лежало приго­ломшене й невірне на долівці її розуму.

— Ні! — скрикнула Джессі.

Вона обернулася й хиткою ходою рушила коридором. Навколо віяв вітер, грюкали двері, ляскала віконниця, завивав собака, а воно було прямо позаду неї, так, вона чула сичання, і в будь-яку мить воно потягнеться до неї, тонка бліда долоня на кінці фантастичної руки, довгої, наче мацак, вона відчує, як гнилі білі пальці змикаються на горлі…

І от Джессі вже біля задніх дверей, відчиняє їх, висипається на ґанок і перечіпається через власну ногу. Падаючи, якимсь чином вона нагадала собі в процесі повернути тіло так, щоб приземлитися на лівий бік. Так і вийшло, але все одно вона вгатилася сильно, трохи іскор посипалося. Джессі перевернулася на спину, підняла голову й вирячилася на двері, очікуючи побачити, як худе бліде обличчя космічного ковбоя маячить за москітною сіткою. Цього не сталося, а ще вона більше не чула сичання. Не те щоб це мало якесь велике значення. Те створіння може в будь-яку мить вискочити з будинку, вхопити її й роздерти горло.

Джессі зіп’ялася на ноги, спромоглася на один крок, і тут ноги, що тремтіли від поєднання шоку і крововтрати, зрадили й відправили її спиною на дошки біля вкритої сіткою урни для сміття. Джессі застогнала й підняла погляд на небо, де філіграновані тричвертковим місяцем хмари з шаленою швидкістю неслись із заходу на схід. Тіні котилися їй по обличчю, немов чарівні татуювання. Тоді знову завив собака, цього разу здавалося, що він набагато ближче, ніж коли Джессі була всередині, і це дало останню крихту стимулу, якого вона потребувала. Джессі потяглася до невисокої косої верхівки бака для сміття, лівою рукою вхопилася на ручку й підняла себе на ноги. Випрямившись, вона міцно стискала ручку, доки світ навколо не припинив кружляти. Тоді відпустила її й повільно покрокувала до «мерседеса», тепер уже тримаючи рівновагу обома руками.

«Наскільки ж будинок при місячному сяйві схожий на череп! — заворожено думала Джессі, вперше збожеволіло обернувшись на будинок. — Ну вилитий череп! Двері — рот, вікна — очі, тіні дерев — волосся…»

Тоді з’явилася ще одна думка, мабуть, дуже весела, бо Джессі скрикнула сміхом у вітряну ніч.

«І мозок — про мозок не забувай. Мозок — це, звісно, Джералд. Мертвий гнилий мозок будинку».

Вона знову засміялася, доходячи до автомобіля, голосно як ніколи, і собака завив у відповідь. «У собаки купа бліх, кусають його межи ніг»[73], — подумала вона. Її ж ноги одра­зу підломились, і Джессі вхопилася за дверну ручку, щоб не впасти на під’їзну доріжку. Весь цей час вона не припиняла сміятися. Чому саме вона так реготала, було за межами її розуміння. Може, Джессі й зрозуміє, якщо ті частини розуму, що вимкнулися через самозахист, колись прокинуться, але цього не буде, доки вона звідси не вибереться. Якщо вибереться взагалі.

— Я собі думаю, мені й переливання, напевно, знадобиться рано чи пізно, — сказала вона, і це призвело до ще одного вибуху сміху.

Джессі незграбно потяглася лівою рукою до правої кишені, не припиняючи реготати. Вона шукала ключ, коли зрозуміла, що запах повернувся, а створіння з плетеним кошиком стоїть прямо позаду неї.

Джессі повернула голову, сміх не покидав її горло, а на вустах смикалась усмішка, і на мить вона таки побачила ті вузькі щоки й глибокі бездонні очі. Але побачила їх лише через

(затемнення)

те, що дуже боялася, а не тому, що в них дійсно було хоч щось. Задній ґанок залишався безлюдним, двері-ширма — високий прямокутник темряви.

«Але краще поспішай, — сказала Господинька Берлінґейм. — Так, краще негайно ставати на лижі й чухрати звідси, правда?»

— Візьму ноги в сумку й закину на плечі, — погодилася Джессі й ще розсміялася, дістаючи ключ із кишені.

Він ледь не вислизнув їй поміж пальців, але вона зловила його за великий пластмасовий брелок.

— Стій, сексі-штучко, — бурмотнула Джессі й щосили розсміялася.

Аж тут гупнули двері, і мертвий ковбой, примара любови, кинувся з будинку в брудній білій хмарі кісткового пилу; але коли вона обернулася (знову мало не впустивши ключ, дарма що з велетенським дармовисом), перед будинком нікого не було. Просто двері вітром грюкнуло, лише це — і більш нічого.

Джессі відчинила дверцята водія, опустилася за кермо «мерседеса» й спромоглася затягти за собою тремтливі ноги. Вона хряснула дверима й натиснула головний замок, що блокував усі дверцята (і, звісно, багажник також, у світі ніщо не може дорівнятися до німецької скрупульоз­ності), і її всю охопило невимовне відчуття полегшення. Полегшення та ще дечого. Те дещо здавалося здоровим глуздом, і Джессі подумала, що, мабуть, ніколи в житті не відчувала чогось подібного до його ідеального приємного повернення… окрім хіба того першого ковтка води з-під крана, звісно. Джессі припускала, що зрештою той ковток стане чемпіоном на всі часи.

«Наскільки я була близька до того, щоб там поїхати дахом? Наскільки, га?»

«Цього ти, дівулю, напевно, ніколи точно не дізнаєшся», — похмуро відказала Рут Нірі.

Мабуть, ніколи. Джессі запхала ключ у запалювання й повернула його. Не відбулося нічого.

Рештки сміху всохли, але вона не панікувала. Джессі все одно почувалася при своєму глузді й відносно при тямі. «Думай, Джессі». Вона подумала, і відповідь сяйнула майже одразу. Цей «мерседес» уже багато від’їздив (вона не була певна, що ці автомобілі дозволяють собі таку вульгарність, як старіння), і останнім часом трансмісія почала викидати маленькі прикрі коники, хоч і з німецькою скрупульозністю. Один з них — спорадична нездатність завестися, якщо водій не смикне вгору важіль перемикання передач, що стирчав з консолі між сидіннями, і смикнути треба добряче. Щоб повернути ключ запалювання й одночасно смикнути важіль коробки передач, доведеться залучити обидві руки, а права в неї уже страшенно пульсує. Від думки, що доведеться нею смикати важіль, Джессі зіщулилась, і не лише через біль. Вона непогано уявляла собі, що через це глибокий поріз із внутрішнього боку зап’ястка знову розкриється.

— Господи, прошу, мені потрібно трохи допомоги, — прошепотіла Джессі й знову повернула ключ.

Усе одно нічого. Навіть клацання. І тепер, наче злодюжка з гидкими намірами, у голову пролізла нова думка: неможливість завести машину ніяк не стосується проблеми, що виникла в трансмісії. Це радше робота її гостя. Створіння обрізало телефонні дроти. А ще воно відкрило капот «мерседеса», видерло звідти кришку розподільника й викинуло в ліс.

Двері грюкали. Джессі нервово позирала в той бік, досить певна, що на якусь мить побачила в темряві коридору бліде ошкірене обличчя. За мить-другу воно вийде звідти. Візьме камінь і розтрощить вікно машини, тоді вхопить товстий шмат небиткого скла і…

Джессі потяглася через талію лівою рукою й, наскільки могла, смикнула важіль (хоча по правді, він наче й не ворухнувся зовсім). Тоді правою незграбно сягнула крізь нижню дугу керма, вхопила ключ запалювання й знову повернула його.

Далі нічого. Окрім тихого пихтливого сміху монстра, що дивився на неї. Вона чула його напрочуд чітко, нехай і лише в голові.

— Господи, будь ласка, можна, щоб мені хоч щось, блядь, вдалося? — закричала вона.

Важіль передач погойдався трішки у неї в долоні, і коли Джессі повернула ключ у позицію «Старт», цього разу двигун заревів, оживши, — Ja, mein Führer![74] Вона шморгнула носом від полегшення й увімкнула передні фари. З під’їзної доріжки на неї блимнула пара діамантових помаранчево-жовтих очей. Джессі скрикнула, відчуваючи, як серце намагається видертися на волю з кровопровідної системи, забитися в горло й задушити. Звісно ж, то був собака — бродяга, який, можна так сказати, став останнім Джералдовим клієнтом.

Колишній Принц стояв непорушно, наче статуя, на коротку мить засліплений спалахом фар. Якби Джессі одразу перемкнула передачу, то, певно, переїхала б і вбила тварину. Це спало їй на думку, але віддалено, мало не як наукова ідея. Ненависть до собаки й страх перед ним зникли. Вона побачила його кощавість, його вкриту реп’яхами сплутану шкуру — надто тонку, щоб захистити від скорої зими. Найбільше їй впало в очі те, як собака зіщулився від світла, опустив вуха, припав задніми лапами до доріжки.

«Не думала, що це можливо, — подумала вона, — але, здається, я натрапила на щось іще печальніше, ніж я».

Лівою рукою Джессі натиснула клаксон. Донісся єдиний короткий звук, радше відрижка, ніж гудок, але цього було досить, щоб собака стрепенувся. Він обернувся й дременув у ліс, жодного разу не озирнувшись.

«А ти бери приклад, Джесс. Забирайся звідси, поки ще можеш».

Хороша ідея. Та й узагалі єдина ідея. Джессі знову потяг­лася через тулуб лівою рукою, цього разу щоб перевести важіль на позицію «Рух». Він поворухнувся зі своїм звичним підбадьорливим поштовхом, і автомобіль повільно покотив брукованою доріжкою. Розбурхані вітром дерева вигоцували, наче тінисті танцюристи, обабіч дороги, відправляючи в нічне небо вихори перших осінніх торнадо з листків. «Я це роблю, — заворожено подумала Джессі. — Я дійсно це роблю, дійсно драпаю звідси».

Вона котила по під’їзній доріжці в бік безіменної дороги, що приведе її до Бей-лейн, яка своєю чергою приведе до шосе 117 і цивілізації. Спостерігаючи в дзеркало заднього огляду за тим, як будинок (зараз він як ніколи скидався на величезний білий череп під вітряним жовтневим сяйвом місяця) меншає, Джессі подумала: «Чому воно дає мені втекти? І чи дає взагалі? Як насправді?»

Частина Джессі — оскаженіла від страху частина, яка ніколи до кінця не втече з наручників і спальні будинку на верхній затоці озера Кашвакамак, — запевняла, що її не відпускають: створіння з плетеним кошиком лише бавиться з нею, наче кіт із пораненою мишею. Не встигне вона вдосталь від’їхати, не встигне навіть з’їхати з доріжки, як воно кинеться за нею, довгими мультяшними ногами здолає відстань між ними, витягне довгі мультяшні руки, ухопиться за задній бампер і зупинить авто. Німецька скрупульозність — штука хороша, але коли маєш справу з чимсь, що повернулося зі світу мертвих… ну тоді…

Але будинок просто й далі малів собі в дзеркалі заднього огляду, і з дверей нічого не виходило. Джессі доїхала до кінця доріжки, повернула праворуч і їхала, куди вказували високі промені фар, уздовж вузьких слідів від коліс у бік Бей-лейн, кермуючи лівою рукою. Раз на два-три роки в серпні команда, зібрана з волонтерів серед сезонних мешканців, діючи здебільшого на паливі з пива й пліток, обрізала підлісок і спилювала навислі гілки на шляху до Бей-лейн, але цьогоріч подібної толоки не було, і стежка була вужча, ніж хотілося б Джессі. Щоразу, як гілка од вітру стукала об дах чи корпус автомобіля, вона трішки скулювалася.

Але все ж таки вона тікає. Одна за одною на виду під світлом фар з’являлися й зникали позаду пам’ятки, які вона з роками вивчила: крупна каменюка з розколотою верхівкою, зарослі ворота з прибитою вицвілою табличкою «ПРИТУЛОК УТІКАЧА», викорчувана ялина, сперта на шеренгу інших ялиць, наче величезний п’янчуга, якого тягнуть додому дрібніші, жвавіші друзі. П’яна ялина була лише за третину милі від Бей-лейн, а звідти до автостради лише дві милі.

— Я з усім упораюся, якщо розслаблюся, — сказала Джессі й великим пальцем правої руки дуже обережно ввімкнула радіо.

З чотирьох боків автомобіль заповнив м’який, величний і, що найважливіше, раціональний Бах.

— Розслабся, — повторила собі вона вже голосніше. — Висковзуйся.

Навіть останній шок — сліпучі помаранчеві очі собаки — відходив, хоча Джессі відчувала, як її починає трусити.

— Жодних проблем узагалі, якщо розслабишся.

Саме це вона й робила, так — мабуть, навіть занадто розслабившись, якщо чесно. Стрілка спідометра заледве торкалася позначки 10 миль/год. Надійна замкнутість у знайомому оточенні власного автомобіля чудово підіймала тонус — Джессі вже була подумала, чи не лякалася вона весь час перед тим звичайних тіней, — але це дуже недоречний час, щоб почати сприймати щось як належне. Якщо хтось і був у будинку, він («воно», — наполіг якийсь глибший голос, апотеоз усіх НЛО), мабуть, скористався якимись іншими дверима й вийшов з будинку. Цілком можливо, що він і зараз переслідує її. Цілком навіть можливо, якщо вона й далі волочитиметься зі швидкістю десять миль на годину, справді рішучий переслідувач може її й наздогнати.

Джессі перевела погляд на дзеркало заднього огляду, щоб переконати себе, що ця думка — лише параноя, спричинена шоком і виснаженням, але тут відчула, як серце в грудях завмерло й провалилося. Ліва рука впала з керма й приземлилася на коліна, зверху на праву. Це мало б капець як болiти, але болю не було — зовсім-зовсім.

Незнайомець сидів на задньому сидінні, притискаючи свої химерно довгі долоні до боків голови, наче мавпа, що не чує злого. Його чорні очі зорили на неї з піднесено порожнім інтересом.

«Ти бачиш… я бачу… МИ бачимо… це все лише тіні!» — крикнула Періжечок, але цей крик був навіть не далеким. Здавалося, його джерело перебувало на іншому кінці всесвіту.

А ще це неправда. Джессі бачила в дзеркалі не просто тіні. Те створіння, що сиділо там, було закутане в тіні, правильно, але не складалося з них. Вона бачила його обличчя: випнуте чоло, круглі чорні очі, тонке лезо носа, пухкі безформні губи.

— Джессі! — екстатично прошепотів космічний ковбой. — Нора! Рут! Ну й вечорочок! Гарбузовий Періжочок!

Очі, що прикипіли до дзеркальця, побачили, як пасажир повільно нахиляється вперед, побачили, як його роздуте чоло киває Джессі над правим вухом, ніби створіння збиралося розповісти їй якусь таємницю. Джессі побачила, як товсті губи зісковзують із вистромлених безбарвних зубів у гримасній млявій посмішці. Саме в цю мить і почався останній розрив розуму Джессі Берлінґейм.

«Ні! — закричав її власний голос, тонкий, наче у вокалістки зі старої подряпаної платівки 78-ки. — Ні, будь ласка, ні! Це нечесно!»

— Джессі! — Смердючий віддих, гострий, як тертка, й холодний, наче повітря в м’ясосховищі. — Норо! Джессі! Рут! Періжечку! Господинько! Джессі! Мамцю!

Вирячені очі відзначили, що довге бліде обличчя вже наполовину зарилося їй у волосся, а вищирений рот мало не цілує у вухо, раз за разом шепочучи свою солодку таємницю:

— Джессі! Норо! Господинько! Періжечку! Джессі! Джессі! Джессі!

В очах вибухнуло щось біле, і після цього спалаху залишилася велика темна діра. Полинувши в неї, Джессі подумала останню зв’язну річ: «Не варто було дивитися — воно мені спалило очі».

Непритомніючи, вона повалилася вперед на кермо. Коли «мерседес» врізався в одну з великих сосон, що оточували цей відтинок дороги, ремінь безпеки заблокувався й смикнув її назад. Аварія спричинила б активацію подушок безпеки, якби «мерседес» був новішою моделлю, оснащеною цією системою. Удар був не настільки сильний, щоб завдати шкоди двигунові чи навіть зупинити його роботу. Стара добра німецька скрупульозність знову тріумфувала. Бампер і решітка погнулись, а значок на капоті перекособо­чився, але двигун продовжував собі працювати вхолосту.

Хвилин через п’ять мікрочип у приладовій панелі відчув, що двигун уже достатньо теплий, щоб увімкнути обігрівач. Вентилятори під панеллю м’яко загули. Джессі сповзла набік на водійські дверцята, де лягла, притиснувшись щокою до вікна, ніби втомлена дитина, що зрештою здалася й заснула, щойно до бабусиного дому лишилося здолати онде наступний пагорб. Над нею в дзеркальці заднього огляду відбивалися порожнє заднє сидіння й порожня, залита місячним сяйвом автосмуга позаду.