Джералдова гра

31

Було важливо, щоб вона бачила, що робить, бо спершу не відчула майже нічого. Джессі могла порізати зап’ястки на криваві клапті й не відчути нічого, крім віддалених тиску й тепла. Джессі зі значним полегшенням зрозуміла, що з цим проблеми не буде: вона розбила склянку в хорошій точці («Прорив, хоч десь!» — саркастично втішилася частина розуму), і огляду майже нічого не перешкоджало.

Загнувши долоню назад, Джессі занурила внутрішню частину зап’ястка — ту, що містить лінії, яку хіроманти називають «браслетами фортуни», — на дугу скла. Вона вражено спостерігала, як відстовбурчений кінчик спершу продавив їй шкіру, а тоді проколов. Джессі натискала далі, а зап’ясток усе поглинав скло. Ямочка наповнилася кров’ю й щезла.

Першою реакцією в Джессі було розчарування. Скляний гак не зробив їй фонтану крові, на який вона сподівалася (і якого частково боялася). Тоді гострий край прорізав блакит­ні пучки вен, найближчих до поверхні шкіри, і кров полилася швидше. Вона цебеніла не пульсівними цівками, як Джессі очікувала, а швидким рівномірним потоком, ніби вода з-під крана, який викрутили майже на повну. Тоді розірвалося щось більше, і потік перетворився на річку. Вона струменіла по полиці, тоді вниз передпліччям. Назад вороття нема. Вона взяла це на себе. Так чи інакше, вона взяла це на себе.

«Та хоч зараз забери вже руку! — закричав материн голос. — Не погіршуй ситуацію — ти вже досить порізала! Пробуй вибиратися!»

Спокуслива думка, але Джессі подумала, що наразі зроб­леного далеко не достатньо. Вона не знала значення слів «відшарування шкіри», терміна, яким зазвичай послуговуються лікарі в розмовах про жертв опіків, але тепер, почавши цю огидну операцію, зрозуміла, що, можливо, щоб вислизнути на волю, не вдасться розраховувати на саму лише кров. Крові, напевно, буде замало.

Джессі повільно й обережно викрутила зап’ясток, розщеплюючи тугу шкіру. Відчула дивне пощипування по всій долоні, наче розрізала маленький, але важливий кожух для нервів, які взагалі були напівмертві. Мізинець і підмізинний палець правої руки зомліли, ніби вмерли. Вказівний, середній і великий почали шалено смикатися вперед-назад. Якою б милостиво закляклою не була її плоть, Джессі побачила в цих ознаках травми, якої вона собі завдавала, невимовний жах. Два пальці, зіщулені, наче два трупи, були навіть гіршим видовищем, ніж уся кров, яку вона наразі пролила.

Тоді і страх, і дедалі сильніше відчуття тепла й тиску в пораненій руці сховалися від нової судоми, яка врізалася їй у бік, ніби грозовий фронт. Спазм безжально вгризся, намагаючись вибити Джессі з її покрученої пози, але жінка зі страхом і люттю відбилася. Зараз не можна рухатися. Бо якщо поворухнеться, майже напевне скине на підлогу свій імпровізований різак.

— Ні, не можна тобі, — процідила вона крізь зціплені зуби. — Ні, мудачило, не можна — вшивайся з Доджа[68].

Вона міцно тримала себе в попередній позі, стараючись не тиснути сильніше на крихке скляне лезо, щоб не збити його й не докінчувати роботу менш зручним інструментом. Але якщо судома перелізе з боку на праву руку, як вона й намагається, то…

— Ні, — простогнала вона. — Іди геть, чуєш мене? Забирайся звідси нахуй!

Джессі чекала, хоч і усвідомлювала, що не може собі цього дозволити, але знала, що більше нічого не здатна вдіяти. Вона чекала й слухала, як її життєдайна кров капотить на підлогу з низу полиці. Бачила, як кров струмочками стікає з полиці. У деяких ручаях виблискували дрібні іскорки скла. Вона почала почуватися жертвою в якомусь слешері.

«Не можна більше чекати, Джессі! — гаркнула Рут. — У тебе вже часу нема!»

«Насправді в мене нема удачі, але, йоб вашу мать, мені її завжди дуже бракувало», — відповіла вона Рут.

У ту мить вона або відчула, як судома трохи ослабла, або обдурила себе такою думкою. Джессі обернула руку всередині браслета, скрикнувши від болю, коли судома вп’ялася знову, занурюючись кігтями їй у діафрагму, щоб заново розпалити її. Але Джессі все одно рухалась і тепер насадила на скло тильний бік зап’ястка. М’яка внутрішня частина обернулася вгору, і Джессі вражено спостерігала, як глибокий розрив на «браслеті фортуни» роззявив чорно-червоний рот і ніби розсміявся з неї. Джессі загнала скло в тильний бік долоні настільки глибоко, наскільки могла, продовжуючи боротись із судомою в діафрагмі й нижній частині грудей, а тоді смикнула долонею на себе, тонким серпанком розбризкуючи кров собі на чоло, щоки й перенісся. Відбитий шмат скла, яким вона проводила цю рудиментарну операцію, злетів на підлогу, де той піксі-ятаган і розбився. Джессі вже про нього не думала, це скло свою роботу виконало. А тим часом залишився ще крок, ще одна перевірка: чи продовжить браслет ревниво тримати її, чи плоть і кров зрештою зможуть спільними зусиллями змусити його відпустити.

Судома в боці щипнула востаннє й почала слабнути. Джессі звернула на її відхід уваги не більше, ніж на втрату свого примітивного скляного скальпеля. Вона відчувала силу власного зосередження — розум горів ним, ніби смоло­скип, укритий сосновою живицею, — і все воно було націлене на її праву руку. Джессі піднесла долоню, роздивилася її під золотавим післяполудневим сяйвом. Пальці були густо вимащені кров’якою. Передпліччя ніби покрили патьоками яскраво-червоної латексної фарби. Наручник лише трішки випинався формою, що виділялася на тлі загальної кривавості, тож Джессі зрозуміла, що кращої нагоди вже не буде. Вона випрямила руку й потягла її вниз, як уже робила двічі. Браслет ковзнув… ще трохи… і знову застряг. Його знову зупинив непохитний кістковий випин під великим пальцем.

— Ні! — закричала вона й смикнула сильніше. — Я не вмиратиму так! Чуєш мене? Я ТАК НЕ ВМИРАТИМУ!

Наручник в’ївся глибоко, і якусь мить Джессі була до огиди певна, що він уже ні на міліметр не посунеться, що наступний його рух буде тоді, коли якийсь коп із закушеною сигарою відімкне його й зніме з трупа. Вона не може його посунути, жодна земна сила не здатна його посунути, ні правителі небесні, ні владики пекельні не здатні його посунути.

Тоді на тильному боці долоні виникло відчуття, ніби удар блискавиці, і наручник смикнувся трішки вгору. Спинився, тоді продовжив рух. Разом із рухом металу те гаряче електричне пощипування також почало розходитися долонею, швидко перетворилося на темний вогонь, що спочатку поширився навколо, наче браслет, а тоді вкусив плоть батальйоном червоних мурах.

Наручник рухався, бо рухалася шкіра, яку він охоплював, сунучись, наче якийсь важкий предмет на килимку, якщо почати той килимок смикати. Рваний круглий надріз, який Джессі зробила собі навколо зап’ястка, поширшав, тягнучи вологі волокна сухожиль через прогалину і створюючи таким чином червоний браслет. Шкіра ззаду на долоні почала морщитися й збігатися перед металом, і тепер Джессі згадала, як виглядало покривало, коли вона зсунула його до підніжжя ліжка, педалюючи ногами.

«Я здираю шкіру собі з долоні, — подумала вона. — Господи Ісусе, здираю шкіру, ніби апельсин чищу».

— Пусти! — закричала Джессі на наручник, зненацька озвірівши поза всіма межами. На ту мить вона вважала метал живою істотою, що вчепилася в неї безліччю зубів, ніби мінога чи скажений горностай. — Просто відпусти мене!

Наручник зсунувся набагато далі, ніж під час попередніх спроб вислизнути з нього, але все одно тримався, вперто відмовляючись віддавати останню чверть (чи тепер, напевно, лише одну восьму) дюйма. Тьмяний, вимазаний кров’ю метал тепер лежав упоперек долоні, з якої було частково здерто шкіру, оголюючи блискучу сітчасту структу­ру сухожиль кольору свіжих слив. Тильний бік долоні нагадував індичу ніжку, з якої зняли хрумку шкірку. Постійний тиск униз, який вона застосовувала, ще ширше розтягнув рану на внутрішньому боці зап’ястка, утворивши вкриту сукровицею розколину. Джессі задумалася, чи не відірве собі взагалі всю долоню в цій останній спробі звільнитися. І тут наручник, який досі потрошки рухався — принаймні їй так здавалося, — знову спинився. І цього разу намертво.

«Джессі, ну звісно, він застряг! — крикнула Періжечок. — Ти глянь на шкіру! Вона ж зовсім зібгалася там! Якби ж тобі вдалося випрямити її…»

Джессі вистрелила рукою вперед, накидаючи наручник назад на зап’ясток. Тоді, перш ніж рука взагалі подумала про те, щоб спазмувати, Джессі знову потягла вниз, докладаючи останню краплю залишкової сили. Долоню охопила хвиля болю, коли метал пройшовся по м’ясу між зап’ястком і долонею. Уся відтягнута шкіра вільно зібралася там, на діагоналі між основами мізинця і великого пальця.

На мить відірвана маса шкіри стримувала наручник, а тоді з ледь чутним хлюпанням скотилася під метал. Залишилося подолати той останній кістковий виступ, але й цього вистачало, щоб зупинити її прогрес. Джессі потягла сильніше. Нічого не змінилося.

«Усе, — подумала вона. — Усе, фатить з мене».

І тут, коли Джессі вже збиралася розслабити зболену руку, наручник прослизнув через невеличкий випин, який так довго його стримував, злетів їй з кінчиків пальців і брязнув об стовпчик ліжка. Це сталося настільки швидко, що Джессі спершу й не зрозуміла, що це сталося. Рука вже не була схожа на інструмент, яким зазвичай послуговуються люди, але це була її рука, і вона була вільна.

Вільна.

Джессі перевела погляд з порожнього, закаляного кров’ю наручника на пошматовану долоню, а обличчя повільно просяяло від усвідомлення. «Схожа на пташку, що залетіла в якийсь фабричний механізм, а тоді він виплюнув її з іншого кінця, — подумала вона, — але наручника на ній уже нема. Дійсно нема».

— Не вірю, — харкнула вона. — Просто. Блядь. Не. Вірю.

«Не зважай, Джессі. Поспішай».

Вона стрепенулася, ніби її щойно розтрусили з дрімоти. Поспішати? Саме так. Джессі не знала, скільки крові втратила, — пінта здавалася досить імовірною здогадкою, судячи з просяклого матраца й ручайків, що збігали і скрапували по дошках узголів’я, — але знала, що як втратить іще, то знепритомніє, а подорож із непритомності до смерті буде короткою, наче поромна переправа через вузьку річку.

«І не мрій, — подумала вона. Думки прозвучали знову тим твердим, як криця, голосом, але цього разу він належав лише їй і більше нікому, від чого Джессі втішилася. — Я через усю цю херню срану пройшла не для того, щоб дати дуба тут на підлозі. Паперів я не бачила, але впевнена, що в мене в контракті такого нема».

«Це все дуже добре, але твої ноги…»

Нагадування було зайве. Джессі не стояла на своїх лапах понад добу, і, попри зусилля тримати їх у тонусі, ймовірно, значною помилкою буде надто на них розраховувати, принаймні спочатку. Їх може зсудомити, вони можуть підломитися під нею, або і те, й те. Але попереджена — озброєна… чи як там у народі кажуть. Звісно, впродовж життя вона отримала багато схожих порад (найчастіше приписаних таємничій усюдисущій групі, відомій під назвою «народ»), але побачене в «Лінії вогню»[69] чи прочитане в «Рідерз Дайджест» не підготувало Джессі до того, що вона щойно втнула. Та все одно, вона буде максимально обережною. Проте Джессі припускала, що в цьому аспекті свобода дій у неї не надто широка.

Вона перекотилася ліворуч, волочачи праву руку за собою, наче хвостик повітряного змія чи іржаву вихлопну трубу старого автомобіля. Єдина частина тієї кінцівки, яка відчувалася цілком живою, — це тильний бік долоні, де палали й пекли оголені в’язки сухожиль. Біль був страшний, а відчуття, ніби права рука вимагає розлучення з рештою тіла, лише погіршувало ситуацію, але все це загубилося в напливі надії й тріумфу. Джессі відчула майже божественну радість від можливості перекочуватися по ліжку без обмежень від наручника на зап’ястку. Знову схопила судома, врізаючись у низ тулуба, ніби робочий кінець «льюїсвільського слаґера»[70], але Джессі це проігнорувала. Вона це відчуття радістю назвала? Ой, заслабке слово. То був екстаз. Абсолютний, максимальний екста…

«Джессі! Кінець ліжка! Джессі, зупинись!»

Це не було схоже на край ліжка. Радше на край світу зі старих мап доколумбівських часів. «Далі будуть монстри й змії, — подумала вона. — Не кажучи вже про зламаний лівий зап’ясток. Джесс, спинися!»

Але тіло цей наказ проігнорувало. Воно котилося далі зі всіма своїми судомами, і Джессі саме встигла обернути ліву руку всередині наручника, перш ніж ляпнутися на живіт на краю ліжка, а тоді й зовсім злетіти з нього. Пальці ніг гупнулися на підлогу різким ударом, але її крик був не лише від болю. Врешті-решт, ноги таки опинилися на підлозі. Вони справді торкнулися підлоги.

Після такої незграбної втечі з ліжка її ліва рука жорстко стирчала в бік стовпчика ліжка, до якого була прикута, а права опинилася в тимчасовій пастці між грудьми Джессі і ліжком. Жінка відчувала, як гаряча кров вихлюпується на шкіру й стікає по грудях.

Джессі повернула обличчя вбік і в цій новій болісній позі мусила чекати, поки її тримала безживна паралітична судома від карка до розколини сідниць. Простирадло, до якого були притиснуті груди й пошматована рука, усе просякло кров’ю.

«Я мушу встати, — подумала вона. — Я мушу просто зараз встати, бо інакше помру тут від крововтрати».

Спазм у спині минув, і нарешті Джессі вдалося міцно обіпертися під собою ногами. М’язи виявилися далеко не такими слабкими й умлілими, як вона боялася. Правду кажучи, вони ніби цілком охоче взялися за призначену їм роботу. Джессі відштовхнулася вгору. Кайданка, що сковувала лівицю, ковзнула вгору й зупинилася, наштовхнувшись на наступну дошку узголів’я, але Джессі набула пози, яку, вона була підозрювала, вже ніколи не відчула б: стала на свої рівні біля ліжка, що слугувало їй тюрмою… і замалим не труною.

Її спробувало охопити відчуття немислимої вдячності долі, але вона відштовхнула його так само твердо, як перед тим паніку. Час на вдячність буде пізніше, а зараз не варто забувати, що вона досі не звільнилася від того блядського ліжка і час на це обмежений. Так, поки що вона не відчула запаморочення чи слабкості, але Джессі припускала, що це нічого не означає. Коли настане час зомліти, воно все налине однією хвилею, всі світла згаснуть.

Проте чи ж було їй хоч коли-небудь настільки приємно просто стояти, лише це — і більш нічого? Чи було це хоч колись настільки невимовно прекрасно?

— Ні, — прохрипіла Джессі. — Не думаю.

Пригорнувши правицю собі до грудей так, щоб рана з внутрішнього боку зап’ястка тісно прилягала до верхнього схилу лівої груді, Джессі наполовину обернулася, притискаючись задом до стіни. Тепер вона стояла біля лівого боку ліжка в позі, схожій на солдатську стійку «вільно». Вона довго й глибоко вдихнула, а тоді попросила праву руку й порізану долоню повернутися до роботи.

Рука зі скрипом піднялася, ніби в старої й недоглянутої механічної іграшки, і долоня осіла на полиці над ліжком. Мізинець і підмізинний палець так і відмовлялися рухатися за її командою, але Джессі вдалося схопити полицю трьома іншими пальцями, а тоді скинути її з кронштейнів. Дошка приземлилася на матрац, на якому Джессі пролежала стільки годин, на матрац, де залишалися її обриси, втиснута в рожеве підбиття заглиблена пітна фігура, верх якої частково був обведений кров’ю. Від погляду на ті обриси Джессі нудило, вона злилася й боялася. Від погляду на них Джессі божеволіла.

Вона перевела очі з полиці на матраці на тремтячу праву долоню. Піднесла її до рота й зубами вхопилася на шмат скла, що стирчав з-під нігтя великого пальця. Скло вислизнуло й ковзнуло поміж верхнім іклом і різцем, глибоко прорізаючи м’яке рожеве м’ясо ясна. Джессі відчула швидкий пронизливий укол, а тоді в рот цвіркнула кров, солодко-солона, густа, наче вишневий сироп від кашлю, який вона ковтала дитиною, коли мала грип. На новий поріз Джессі уваги не звернула — за останні кілька хвилин уже змирилася з набагато гіршими, — але поновила хватку й плавно висмикнула скло з пальця. Після цього виплю­нула шматок на ліжко разом із пригорщею теплої крові.

— Окей, — бурмотнула вона й почала втискуватися між стіною й узголів’ям ліжка, хрипко відхекуючись.

Відсунути ліжко від стіни виявилося легше, ніж вона гадала, але вона анітрохи не сумнівалася, що воно взагалі посунеться, якщо вдасться знайти достатню точку опори. Тепер вдалось, і Джессі почала рухати осоружне ложе по навоскованій підлозі. Ноги ліжка перекосилися праворуч, оскільки вона могла пхати лише з лівого боку, але Джессі вже взяла це до уваги й не переймалася. Взагалі, вона зробила це частиною свого рудиментарного плану. «Коли удача відвертається від тебе, — подумала вона, — то відвертається повністю. Може, ти й порізала собі ясна на британський прапор, Джесс, але поки на жоден уламок скла не наступила. Тому просто сунь далі ліжко, дорогенька, і дякуй до…»

Нога на щось наштовхнулася. Джессі опустила очі й побачила, що зіткнулася з Джералдовим пухким правим плечем. Кров капотіла йому на груди та обличчя. Одна крапля вцілила у витріщене блакитне око. Вона не відчувала до нього жалю, не відчувала до нього ненависті, не відчувала до нього любові. Лише якийсь страх і огиду до самої себе через те, що всі відчуття, якими вона з роками себе напов­нила, — так звані виховані почуття, що складають основу будь-якої мильної опери, ток-шоу чи радіопрограми телефонних дзвінків, — насправді настільки неглибокі порівняно з інстинктом виживання, який виявився (принаймні в її випадку) владним і брутально наполегливим, наче ківш бульдозера. Але так уже сталось, і Джессі припускала, що якби Арсеніо[71] чи Опра коли-небудь опинилися в такій ситуації, то вчинили б точнісінько як вона.

— З дороги, Джералде, — сказала вона й буцнула його (заперечуючи неймовірне задоволення, яке виникло й переповнило її).

Джералд рухатись відмовився. Здавалося, хімічні зміни, що були частиною його гниття, приліпили тіло до підлоги. Понад роздутим животом здійнялися шумні й потривожені мухи. Оце й усе.

— Ну й похуй, — сказала Джессі.

Вона продовжила пхати ліжко. Правою ногою їй вдалося переступити через чоловіка, але ліва опустилася прямісінько йому на живіт. Тиск призвів до моторошного дзижчання в нього в горлі й виштовхнув із роззявленого рота маленьку, проте гидотну хмарку газу.

— Джералде, як негарно, — пробурмотіла вона і облишила труп, не вділивши й погляду.

Зараз Джессі дивилася на комод. На комод із ключами.

Тільки-но вона проминула Джералда, потривожені мухи знову збилися в ковдру й продовжили свою діяльність. Зрештою, їм же стільки всього треба зробити, і так мало часу на це.