Джералдова гра

32

Найбільше Джессі боялася, що ноги ліжка зачепляться чи то за двері ванної, чи то за дальній кут кімнати, від чого доведеться возитися вперед-назад, ніби вона намагається ввіпхнути велику машину в замале місце для паркування. У результаті ж правобічна дуга, яку ліжко описало по кімнаті, була майже ідеальна. Довелося лише трішки скори­гувати рух на середині шляху, потягти свій кінець ліжка трішки далі ліворуч, щоб переконатися, що інший кінець прочистить шлях до комода. Саме коли вона це робила — опустивши голову, вистромивши сідниці та обома руками міцно тримаючись за стовпці, — Джессі відчула перший напад запаморочення… але, лежачи, обіпершись усією вагою на стовпець, наче жінка, настільки втомлена й п’яна, що триматися на ногах може лише вдаючи, ніби щока до щоки танцює з кавалером, Джессі подумала, що, мабуть, доречнішим словом на позначення цього стану буде затьмаморочення. Домінувало відчуття втрати — не лише думок і волі, а й вхідних сенсорних сигналів. На одну розгублену мить вона була переконана, що час зненацька шарпнувся, виштовхнувши її в якесь місце, ні Дарк-Скор, ні Кашвакамак, а щось зовсім інше, радше схоже на океан, аніж на озеро. Пахло вже не устрицями й монетками, а морською сіллю. Знову був день затемнення — єдина схожість. Джессі забігла в кущі ожини, щоб утекти від якогось іншого чоловіка, іншого тата, який хотів не просто спустити їй ззаду на трусики своє молочко. А тепер він на дні криниці.

Дежавю залило її, наче дивна вода.

«О Господи, що це таке?» — подумала вона, але відповіді не було, лише знову той бентежний образ, про який вона й не згадувала, відколи в день затемнення повернулася в завішену простирадлами спальню, щоб переодягнутися: худа жінка в кáпоті, з темним волоссям, зібраним у ґульку, а поруч — купка білої тканини.

«Воу, — подумала Джессі, стискаючи стовпчик ліжка побатованою правицею й відчайдушно намагаючись не впасти. — Тримайся, Джессі, просто тримайся. Не зважай на ту жінку, не зважай на запах, не зважай на темряву. Тримайся, і темрява відійде».

Вона трималась, і темрява відійшла. Образ кістлявої жінки, що стоїть навколішках біля комбінації й дивиться на пробиту в старих дошках дірку, зник першим, а далі зблякла й темрява. У спальні знову посвітлішало, і вона поступово повернула собі осінню барву п’ятої вечора. Джессі побачила, як у променях, що тягнуться з вікон із боку озера, танцюють порошинки, побачила тіні власних ніг, витягнуті на підлозі. На колінах тіні ламались, і решта підіймалася стіною. Темрява відступила, проте залишила високе й приємне дзижчання у вухах. Глянувши на власні стопи, вона побачила, що вони також у крові. Вона ходила в ній, залишала в ній сліди.

«Джессі, у тебе спливає час».

Вона знала.

Джессі знов опустила груди на узголів’я. Цього разу зрушити ліжко було важче, але зрештою вдалося. За дві хвилини вона стояла біля комода, на який так довго й безнадійно дивилася з іншого боку кімнати. Кутики губ сіпнулися в ледь помітній сухій усмішці. «Я ніби все життя мрія­ла побачити чорні піски Кони й не можу повірити, що нарешті стою на них, — подумала вона. — Здається, ніби це просто ще один сон, лише трішки реальніший, ніж більшість, бо в ньому чухається ніс».

Ніс не чухався, але Джессі дивилася на зім’яту змію Джералдової краватки, яка так і була зав’язана у вузол. Останнє — це така деталь, якою не можуть похвалитися навіть найреалістичніші сни. Біля червоної краватки лежали два ключики з круглою шийкою, цілком однакові. Ключі від наручників.

Джессі підняла праву руку й критичним поглядом роздивилася її. Мізинець і підмізинний палець продовжували мляво висіти. Вона на мить задумалася, якої шкоди завдала нервам долоні, але відкинула цю думку. Пізніше це, може, і буде важливо, як і певні інші речі, що їх вона відкинула на час цього виснажливого проходу по полю в четвертій чверті, — але наразі ушкодження нервів правої долоні було для неї не важливішим, ніж ціна на ф’ючерси свинячої підчеревини в Омасі. Важливим наразі було те, що три інші пальці тієї руки ще реагують на мозкові імпульси. Трохи трусяться, ніби від шоку через раптову втрату сусідів усього свого життя, але все одно реагують.

Джессі нахилила голову й заговорила до них:

— Припиніть. Потім, як захочете, можете труситися скільки вам завгодно як скажені, але зараз допоможіть мені. Мусите допомогти.

Так. Тому що думка про те, що вона впустить ключі або скине їх із комода після того, як зайшла так далеко… вона була немислима. Джессі втупилася собі в пальці. Тремтіти до кінця вони не припинили, але поки вона дивилася, їхній тремор стих до ледь видимого бриніння.

— Окей, — м’яко промовила вона. — Не знаю, чи досить цього, але зараз перевіримо.

Принаймні ключі однакові, що дає їй дві спроби. Їй зовсім не здалося дивним, що Джералд приніс обидва. Його важко було б назвати неметодичним. Як він частенько говорив, планування з урахуванням імовірностей — ось різниця між тим, щоб робити щось добре і робити це чудово. Єдина ймовірність, якої він цього разу не врахував, — серцевий напад і удар, який його і спровокував. У результаті Джералд виявився ні добрим, ні чудовим, а просто мертвим.

— Пса нагодував, — буркнула Джессі, знову без поняття, що говорить уголос. — Колись Джералд успіх мав, та зрештою лиш пса нагодував. Правильно, Рут? Періжечку, правильно?

Джессі взяла кінчиками великого й указівного пальців розпеченої долоні один із ключиків (коли вона торкнулася металу, з’явилося відчуття, що все це просто сон), підняла його, роздивилася, тоді глянула на наручник, що охоплював лівий зап’ясток. Замок був дірочкою, вибитою збоку. Джессі він здався дверним замком заднього виходу в маєтку багатіїв. Щоб відімкнути, потрібно просто вставити порожнє дуло ключа в замок, доки не клацне, а тоді повернути його.

Вона опустила ключ у бік замка, але перш ніж запхала шийку, у голові прокотилася ще одна хвиля того особливого затьмаморочення. Джессі хитнулася на ногах і знову згадала Карла Валленду. Рука знову задрижала.

— Припини! — люто ревнула вона й відчайдушно тицьнула ключем у замок. — Прип…

Ключ промахнувся, влетів у сталь поруч із замком і прокрутився в лискучих від крові пальцях. Джессі ще якусь секунду втримувала його, а тоді ключ порснув їй з руки — хтось би сказав, висковзнувся — і впав на підлогу. Тепер був лише один ключ, і якщо вона його втратить…

«Не втратиш, — сказала Періжечок. — Клянуся, не втратиш. Просто роби що мусиш, поки не втратила сміливість».

Вона зігнула й розігнула праву руку, а тоді піднесла пальці до обличчя. Уважно подивилася на них. Тремтіння знову слабшало, не настільки, як їй потрібно, але Джессі вже не могла чекати. Вона боялася, що відключиться, якщо гаятиметься ще довше.

Джессі потяглася ледве тремтячою рукою і під час першої спроби взяти другий і останній ключ ледве не зіштовх­нула його з комода. То через оніміння — кляте оніміння, що ніяк не хотіло облишити пальці. Вона глибоко вдихнула, затамувала подих, наперекір болю й свіжому потоку крові стиснула долоню в кулак, після чого з довгим свистячим звуком видихнула повітря з легень. Їй стало трохи краще. Цього разу Джессі притиснула голівку ключа вказівним пальцем й потягла його до краю комода, не намагалась одразу підняти. Вона спинилася лише тоді, коли ключ стирчав над краєм.

«А як упаде, Джессі? — простогнала Господинька. — А якщо і цей у тебе впаде?»

— Господине, заткнися, — промовила Джессі й великим пальцем підтримала ключ знизу.

Тоді, намагаючись зовсім не думати про те, що з нею буде, якщо це піде шкереберть, вона підняла ключ і піднесла до наручника. Минуло кілька паршивих секунд, коли вона не могла вирівняти тремтячу шийку ключа із замком, і кілька ще паршивіших, коли замок у неї в очах подвоївся… а тоді почетверився. Джессі міцно склепила очі, ще раз глибоко вдихнула й розплющила їх. Тепер вона бачила перед собою лише один замок, у який всунула ключ, поки очі не влаштували ще якихось вихилясів.

— Добре, — видихнула вона. — Тепер дивимося.

Джессі повернула ключ за годинниковою стрілкою. Нічого не сталось. У горло спробувала вчепитися паніка, а тоді вона раптом пригадала старий проіржавілий пікап, на якому Білл Данн робив об’їзди, і жартівливу наліпку на задньому бампері «ЛІВОРУЧ — ВІЛЬНІШЕ, ПРАВОРУЧ — МІЦНІШЕ». Над словами був малюнок великого гвинта.

— Ліворуч — вільніше, — бурмотнула Джессі й спро­бувала повернути ключ проти годинникової стрілки.

Якусь мить вона не розуміла, що наручник розкрився. Їй здалося, що гучне клацання — це звук, з яким ключ ламається в замку, від чого Джессі скрикнула, бризнувши на комод кров’ю з порізаного рота. Трохи крові потрапило на Джералдову краватку, червоним по червоному. Тоді Джессі й побачила, що зубчаста дуга наручника відкрилась, і усвідомила, що їй вдалося — по-справжньому вдалося.

Джессі Берлінґейм підтягла до себе ліву руку, що трішки напухла біля зап’ястка, але в усьому іншому була неушкоджена, звільнивши її від розкритого наручника, який упав, повиснувши на узголів’ї, як і його колега перед тим. Тоді з виразом глибокого враженого трепету вона повільно піднесла долоні до обличчя. Перевела погляд із лівої на праву, тоді знов на ліву. Джессі не була свідома того, що права вся в крові. Кров її не цікавила, принаймні поки що. Наразі вона просто хотіла цілком пересвідчитися, що справді вільна.

Джессі майже тридцять секунд переводила погляд із долоні на долоню, стрибаючи очима, ніби під час перегляду партії в пінг-понг. Тоді глибоко вдихнула, закинула голову і високо й пронизливо закричала. Вона відчула нову хвилю темряви, що загриміла в ній великою, лискучою й злісною хмарою, але проігнорувала її й кричала собі далі. Їй здавалося, що іншого вибору немає. Кричи або вмирай. Крихкий, наче надбите скло, край божевілля в цьому вереску було ні з чим не сплутати, але все одно це був крик чистого тріумфу й перемоги. За двісті ярдів, у лісах на початку в’їзду на трасу, підняв голову колишній Принц і нервово глипнув у бік будинку.

Джессі була ніби не здатна відірвати погляд від власних долонь, не могла припинити крик. Вона ніколи не відчувала нічого навіть трохи подібного, і якась її далека частина подумала: «Якби секс був бодай наполовину таким приємним, люди займалися б ним на кожному розі вулиці. Вони б просто не могли нічого з собою подіяти».

Тоді їй забракло повітря, і Джессі хитнулася назад. Вона хотіла вхопитися за ліжко, але загаялася, втратила рівновагу й розпласталася на підлозі. Падаючи, Джессі встигла усвідомити, що частково очікує, ніби кайданки зупинять її, перш ніж тіло торкнеться долівки. Смішно, якщо подумати.

Упавши, вона вдарила відкриту рану з внутрішнього боку зап’ястка. Біль розпалив праву руку, наче ліхтарики на ялинці, і цього разу в її крику був лише біль. Джессі швидко урвала його, коли відчула, що її відносить кудись геть від свідомості. Вона розплющила очі й побачила перед собою пошматоване обличчя чоловіка. Джералд дивився на неї з виразом нескінченного осклілого подиву: «Зі мною не мало такого трапитися. Я адвокат, моє ім’я — у назві компанії». Тоді муха, що потирала лапки на його верхній губі, заповзла йому в ніздрю, і Джессі так різко крутнула головою, що стукнулася нею об підлогу, від чого в очах спалахнули іскри. Розплющивши очі цього разу, вона дивилася вгору, на узголів’я ліжка, вкрите плюгавими краплями й патьоками крові. Вона що, лише кілька секунд тому стояла отам, так високо? Мабуть, так, хоча в це було складно повірити: звідси те їбане ліжко виглядало майже як Крайслер-Білдінг за висотою.

«Джесс, воруши булками!» — знову кричить Періжечок настирливим докучливим голосом. Як на людину з таким приємним личком Періжечок здатна поводитися як сучка, коли налаштовується на це.

— Ні, не сучка, — промовила Джессі, даючи очам замкнутися. Кутиків рота торкнулась усмішечка. — Скрипуче колесо.

«Та рухайся вже, бляха-муха!»

«Не можу. Треба трохи відпочити».

«Якщо зараз не почнеш, то тут і спочинеш навіки! Тому піднімай свою сраку жирну!»

Це її зачепило.

— Ніяка не жирна, міс За-словом-у-кишеню-не-лізе, — роздратовано бурмотнула Джессі й спробувала зіп’ясти­ся на ноги.

Знадобилося лише дві спроби (другу з яких зірвала одна з паралітичних судом упоперек діафрагми), щоб переконати її, що підводитися, як мінімум зараз, — не найкраща ідея. Зробивши це, вона собі створить більше проблем, ніж вирішить, оскільки їй потрібно у ванну, а підніжжя ліжка тепер перекриває одвірок, ніби дорожня перешкода.

Джессі полізла під ліжко, виконуючи ковзкі рухи, ніби пливучи, мало не граційно, і здуваючи кілька заблудлих ковтунців пилу зі шляху перед собою. Вони відлетіли, ніби маленькі сірі перекотиполя. Чомусь від вигляду цих ковтунців вона знову згадала про жінку зі свого видіння — на колінах у кущах ожини, з комбінацією білою купкою поруч. Джессі заповзла в темінь ванної, і тут у ніс влупив новий запах: темний, моховитий запах води. Вода скрапує зі змішувачів ванної, скрапує з душової лійки, скрапує з кранів умивальника. Джессі відчула навіть особливий дух вологого рушника в кошику біля дверей — запах наближення цвілі. Вода, вода всюди, і пити її можна скільки влізе, до останньої краплі. Горло сухо зіщулилося, ніби хотіло закричати, і Джессі усвідомила, що буквально торкається води — калюжки, що накрапала з труби під умивальником, до якої у сантехніка, здається, так і не дійшли руки, скільки його не просили. Захекуючись, Джессі підтягла себе до калюжки, опустила голову й почала лизати лінолеум. Смак води не піддавався опису, шовкове відчуття вологи на губах і язику перевершувало всі мрії про солодкі плотські втіхи.

Єдина проблема — її було недостатньо. Чарівливо вологий, чарівливо зелений запах звідусіль оточував її, але калюжка зникла, а спрага не втамувалась, а лише прокинулася. Тóму запаху, запаху тінистих джерел і старих прихованих криничок, вдалося те, що не вдалося навіть голосу Періжечка: підняти Джессі на ноги.

Вона піднялася, вхопившись за край умивальника. Лише на частку секунди зловила в дзеркалі відбиття восьмисот­річної жінки, що дивилася на неї, а тоді повернула кран, позначений літерою Х. Ринула свіжа вода — вся вода світу. Джессі спробувала знову тріумфально закричати, але спромоглася лише на хрипкий шурхотливий шепіт. Вона схилилася над умивальником, розкривала й закривала рот, наче рибина, кидалася в той моховитий парфум від джерела. Це також був той бляклий запах мінералів, що переслідував її всі роки, відколи батько розбестив її під час затемнення, але тепер з ним усе гаразд: тепер це був запах не страху чи сорому, а життя. Джессі вдихнула його, тоді радісно відкашлялася, підставляючи рот під струмінь води з крана. Вона хлебтала її, доки потужний, хоч і безболісний спазм не змусив виблювати все назад. Рідина повернулася після короткого візиту в шлунок усе ще холодною й забризкала дзеркало рожевими крапельками. Тоді Джессі кількома подихами віддихалась і спробувала знову.

З другого разу вода залишилася в шлунку.