Джералдова гра

33

Вода чарівним чином повернула її до тями, і коли Джессі востаннє закрутила кран і глянула в дзеркало, то відчула себе терпимим факсиміле людини — слабкої, стражденної й на непевних ногах… але все одно живої та свідомої. Вона подумала, що більше ніколи не відчує чогось настільки до дрожу приємного, як ті перші кілька ковтків холодної води з потужного струменя крана, і за все її життя лише перший оргазм міг дорівнятися до цієї миті. В обох випадках вона кілька коротких секунд була цілком підвладна клітинам і тканинам свого фізичного буття, свідомі думки стерто (але не саму свідомість), а результатом став екстаз. «Я цього ніколи не забуду», — подумала Джессі, знаючи, що вже забула, так само як забула чудовий медовий укол того першого оргазму, як тільки припинили іскрити нерви. Так, наче тіло зневажало пам’ять… або відмовилося від відповідальності за неї.

«Не зважай на це, Джессі, — мусиш спішити!»

«Може, вже досить джвиндіти на мене?» — відрізала Джессі.

З пораненого зап’ястка кров уже не те щоб юшила, але й не просто текла, а ліжко, яке вона побачила у дзеркалі ванної, було просто страшним — просочений кров’ю матрац і вимащене нею ж узголів’я. Джессі якось читала, що людина може втратити багато крові й нормально функціонувати, але як тільки втрата переходить певну межу, то наслідки налітають всі й одразу. А вона, мабуть, досягла в цьому нових висот.

Джессі відкрила шафку з ліками, глянула на коробку пластирів і видала хрипкий каркучий сміх. Око натрапило на коробочку максіпрокладок «Олвейз», що заховалася за юрбою пляшечок з парфумами, одеколонами й гелями після гоління. Дістаючи коробочку, Джессі перекинула кілька пляшечок, повітря наповнила нудотна суміш ароматів. Вона зірвала паперову обгортку з прокладки й наче товстим білим браслетом обгорнула нею зап’ясток. Майже одразу на білизні почали розквітати маки.

«Хто б міг подумати, що в дружині адвоката стільки крові вміщається?» — весело замислилася вона й знову каркнула сміхом. На верхній полиці стояв олов’яний ролик лейкопластиру «Ред Кросс». Джессі взяла його лівою рукою. Права наразі, здавалося, була спроможна лише на кровотечу й болючі завивання. І все одно Джессі глибоко її любила, та й чому б не любити? Коли на це була потреба, коли більше нічого іншого не залишилося, ця долоня вхопила останній ключ, вставила його в замок і повернула. Ні, вона зовсім нічого не має проти міс Правої.

«Це все ти, Джессі, — сказала Періжечок. — Ну тобто… ми всі — це ти. Ти ж розумієш, правда?»

Так. Вона це чудово розуміла.

Джессі скинула накривку клейкої стрічки й незграбно стискала ролик правою рукою, водночас лівою шукаючи кінець. Вона переклала ролик у ліву руку, кінець стрічки притиснула до імпровізованої пов’язки й кілька разів обкру­тила стрічку навколо зап’ястка, припасовуючи вже вогку прокладку наскільки можливо до розрізу на внут­рішньому боці зап’ястка. Зубами вона відірвала стрічку від ролика, трохи повагалась, а тоді зробила ще одну кілька­шарову пов’язку зі стрічки собі під правим ліктем. Джессі поняття не мала, чи буде хоч якась користь із такого саморобного джгута, але подумала, що гірше не стане.

Вона вдруге відірвала стрічку, а впускаючи змалілий ролик назад на стільницю, побачила на середній поличці шафки зелений флакон екседрину. Ще й без захисту від дітей, Богу дякувати. Джессі взяла флакон лівицею, тоді зубами зірвала білу пластмасову кришку. Запах пігулок аспірину був гострий, різкий, злегка оцтовий.

«Я взагалі не думаю, що це добра ідея, — занервувалася Господинька Берлінґейм. — Від аспірину кров розріджується, він сповільнює зсідання».

Найпевніше, це правда, але оголені нерви на тильному боці правої долоні вже вересканили, ніби пожежна сигналізація, і Джессі подумала, що як вона їх не вгамує, бодай трішки, то скоро качатиметься по підлозі, дзявкатиме на відображення на стелі. Вона закинула до рота дві пігулки екседрину, повагалася, закинула ще дві. Знову відкрутила кран, проковтнула ліки, тоді винувато глянула на імпровізовану пов’язку на зап’ястку. Червінь так і просочувалася крізь шари паперу, скоро Джессі зможе зняти прокладку й викрутити з неї кров, ніби гарячу червону воду. Жахливий образ… і тільки-но він сяйнув їй у голову, вона вже не могла його позбутися.

«Якщо ти тільки погіршила…» — страдницьки доклалася Господинька.

«Ой, та досить уже, — відповів голос Рут. Він звучав різко, але не без доброти. — Якщо я зараз відкинуся від крововтрати, то мені що, звинувачувати в цьому чотири аспіринки? Після того як я мало всю шкіру з руки не здерла, щоб узагалі вибратися з того ліжка? Та це просто сюр якийсь!»

Саме так. Зараз усе здавалося сюрреалізмом. От тільки це не зовсім правильне слово. Правильне слово…

— Гіперреалізм, — тихим голосом посмакувала слово.

Так, саме воно. Точно воно. Джессі обернулася, тож тепер була обличчям до одвірка ванної, і тут тривожно охнула. Та частина мозку, що слідкує за рівновагою, повідомила, що Джессі продовжує обертатися. На секунду вона уявила собі десятки Джессі, збіжну низку Джессі, що зображають арку її повороту, ніби кадри кіноплівки. Тривога посилилася, коли вона побачила, як золотаві промені світла з західного вікна набрали реальної текстури — стали схожі на зразки яскраво-жовтої зміїної шкіри. Порошинки, що кружляли в них, перетворилися на бризки діамантового зерна. Вона чула швидке слабке серцебиття, відчувала дух суміші крові і джерельної води. Відчувалося так, наче вона нюхає якусь давню мідну трубу.

«Я зараз відключуся».

«Ні, Джесс, не відключишся. Ти собі такого не можеш дозволити».

Мабуть, так, але вона була впевнена, що це все одно станеться. З цим вона нічого не була здатна вдіяти.

«Ні, здатна. І ти знаєш, що саме треба зробити».

Вона опустила очі на оббіловану долоню, тоді підняла її. Насправді нема навіть потреби щось робити, можна просто розслабити м’язи руки. Про решту подбає сила тяжіння. Якщо болю від удару здертою долонею об умивальник буде замало, щоб дістати її з цього страшного яскравого місця, у якому вона зненацька опинилася, то вже ніщо на це не здатне. Джессі довгий час тримала руку біля вимазаної кров’ю лівою груді, намагаючись налаштуватися на те, щоби вчинити те, що намірилася. Зрештою вона опустила її на бік. Не може, просто не може на це зважитися. Це вже занадто. Це вже заболісно.

«Тоді рухайся, доки не відрубалася».

«На це я також не здатна», — відповіла вона.

Джессі почувалася не просто втомленою. Радше так, наче щойно самотужки викурила цілий бонг першокласної камбоджійської червоної. Їй хотілося просто стояти й дивитися, як свої повільні кола в променях сонця з західного вікна кружляють діамантові крупинки пилу. І, напевно, ще трохи хильнути темно-зеленої мохової води.

— Ух, йолі, — промовила вона неуважним переляканим голосом. — Йолі-квасолі.

«Джессі, вийди з ванної — вже. Зараз переймайся лише цим. Думаю, тепер тобі краще перелізти ліжко. Не впевнена, що ти зможеш знову проповзти знизу».

«Але… але на ліжку бите скло. А якщо я поріжуся?»

Це знову пробудило Рут Нірі, і вона просто нетямилася.

«Ти вже й так майже зовсім шкіру з правої руки здерла — думаєш, ще кілька порізів кардинально змінять ситуацію? Боже правий, дівулю, а якщо ти вмреш прямо тут у ванній із затичкою для пизди на руці й великою тупою либою на таблі? Як тобі таке “якщо”? Сука, рухайся!»

Два обережні кроки повернули її до одвірка ванної. Джессі постояла в ньому лише якусь мить, похитуючись і кліпаючи очима на сліпуче сонце, ніби перед тим цілий день просиділа в кінотеатрі. Наступний крок привів до ліжка. Коли стегна торкнулися закаляного кров’ю матраца, Джессі обережно підняла ліве коліно, схопилася за стовпчик у ногах, щоб утримати рівновагу, а тоді залізла на ліжко. Вона була не готова до почуттів страху та відрази, що охопили її. Зараз вона могла б уявити собі сон у цьому ліжку не більше, ніж сон у власній труні. Навіть колінцюючи на ньому, Джессі хотіла кричати.

«Тобі не обов’язково мати з ним глибокі й значущі стосунки, Джессі, — просто, блядь, перелізь».

Якимсь чином їй це вдалось, уникаючи полиці, осколків і крихт битої склянки, пройшовшись по нижній частині матраца. Щоразу, як очі натрапляли на наручники, які висіли на стовпцях узголів’я, один розкритий, а другий — замкнуте сталеве коло, вкрите кров’ю — її кро­в’ю, — Джессі видавала тихенький звук відрази й тривоги. Наручники не здавалися їй неживими. Навпаки. І досі голодними.

Вона досягла дальнього боку ліжка, неушкодженою лівицею вхопилася за стовпчик, обернулася на колінах з усією обережністю лікарняної пацієнтки, що йде на поправку, лягла на живіт і опустила ноги на підлогу. Її спіткав тривожний момент, коли здалося, ніби не знайдеться сил на те, щоб знову стати на ноги, що вона просто лежатиме, доки не відключиться й сповзе з ліжка. Тоді Джессі глибоко вдихнула й відштовхнулася лівою рукою. За мить вона була вже на рівних. Тепер її гойдало ще сильніше — Джессі скидалася на моряка, що нетвердо перебирає ногами в недільний ранок після суботньої пиятики, — але, Богу дякувати, вона таки стояла. Головою, ніби піратський галеон із великими чорними вітрилами, прокотилася черго­ва хвиля затьмаморочення. Або затемнення сонця.

Сліпо, гойдаючись на ногах туди-сюди, вона подумала: «Господи Боже, тільки б я не знепритомніла. Прошу тебе, Боже, окей? Будь ласка».

Нарешті в цей день почало повертатися світло. Коли Джессі зрозуміла, що темрява більше не відступить, то повільно перетнула кімнату до телефонного столика, відвівши ліву руку за кілька дюймів від тіла, щоб тримати рівновагу. Вона взяла слухавку, що важила наче цілий «Оксфордський словник англійської мови», і піднесла до вуха. Жодного звуку, лінія була гладенька й мертва. Чомусь це її не здивувало, але виникало питання: це Джералд відключив телефон, як він іноді тут робив, чи нічний гість десь обрізав дроти?

— Це не Джералд, — промимрила вона. — Я б побачила.

Тоді Джессі усвідомила, що це не зовсім так: тільки-но вони прибули в будинок, вона рушила у ванну. Джералд міг це зробити тоді. Джессі нахилилася, стиснула пласку білу стрічку, що тяглася від телефона до комутатора на плінтусі за кріслом, і смикнула. Спочатку їй здалося, що дріт трішки потягнувся, а тоді нічого. Перший посмик міг бути просто грою уяви, вона цілком розуміла, що більше не може довіряти відчуттям. Може, штекер зачепився за крісло, але…

«Ні, — озвалася Господинька. — Шнур не йде, тому що вставлений в гніздо — Джералд не від’єднував його. Телефон не працює, бо те створіння, яке минулої ночі приходило до тебе, перерізало дроти».

«Не слухай її. За гучним голосом вона власної тіні сахається, — відказала Рут. — Просто штекер зачепився за задню ніжку крісла, я це фактично гарантую. Та й до того ж це легко перевірити, правда?»

Звісно ж, легко. Всього-на-всього відсунути крісло, зазирнути за нього. Якщо штекер від’єднаний, запхати назад.

«А що, як ти все це зробиш, а телефон усе одно не працюватиме? — не вгавала Господинька. — Тоді ти дещо інше дізнаєшся, правда?»

Рут: «Припини панікерити — тобі потрібна допомога, і якомога швидше».

Це правда, але від думки, що доведеться тягти крісло, Джессі наповнило мороком утоми. Найпевніше, їй це вдасться — крісло велике, але все одно важить разів у п’ять менше, ніж ліжко, яке їй вдалося посунути аж через усю кімнату, — але сама думка була важкою. А відсунути ліжко — це лише початок. Після цього їй доведеться стати на коліна… залізти в тьмяний, вкритий пилюкою куток позаду, щоб знайти роз’єм…

«Йоб твою мать, дівулю! — скрикнула Рут. У голосі вчувалася тривога. — У тебе нема вибору! Я вже подумала, що ми нарешті зійшлися думками принаймні в чомусь, що тобі потрібна допомога, і то шв…»

Раптом Джессі захряснула двері просто в голосу Рут перед носом, грюкнула щосили. Замість того щоб сунути крісло, вона нахилилася, взяла свої штани-кюлоти і обережно натягла на ноги. Краплі крові з просоченої пов’язки одразу забризкали штани спереду, але Джессі цього майже не помітила. Вона була зайнята тим, що ігнорувала передзвін злих спантеличених голосів і міркувала, хто взагалі впустив усіх тих дивних людей їй у голову. Відчуття були наче прокинутись одного ранку й виявити, що твій дім за ніч перетворився на якийсь пансіон. Усі голоси висловлювали жахливу невіру в те, що вона планує вчинити, але Джессі зненацька відкрила для себе, що їй, грубо кажучи, похер. Це її життя. Її.

Вона взяла блузку й просунула в неї голову. Для спантеличеного шокованого розуму той факт, що вчора було досить тепло для такого повсякденного верху без рукавів, здавалося, переконливо доводив існування Бога. Джессі не думала, що зможе просунути подерту праву долоню в довгий рукав.

«Не зважай, — подумала вона, — це ж божевілля, і мені не треба жодних вигаданих голосів, що б це озвучували. Я думаю поїхати звідси — принаймні спробувати, — а єдине, що треба зробити, — це просто посунути крісло й під’єд­нати телефон. Певно, все через крововтрату — я тимчасово здуріла. Це навіжена ідея. Бляха, ну не важить же те крісло п’ятдесят фунтів… Я майже в безпеці!»

Так, от тільки річ не в кріслі й не в тому, що хлопаки з рятувальної служби знайдуть її в одній кімнаті з голим погризеним трупом її чоловіка. Джессі думала, що готувалася б рушати в «мерседесі», навіть якби телефон працював належним чином, навіть якби вона вже ви­кликала поліцію, швидку й маршовий оркестр Дірінгської школи. Тому що важливий не телефон, зовсім ні. Важливо… ну…

«Важливо те, що мені треба вшитися звідси просто зараз, — подумала Джессі й раптом здригнулася. Голі руки вкрилися сиротами. — Бо те створіння повернеться».

У яблучко. Проблема не в Джералді, не в кріслі й точно не в тому, що подумають рятувальники, коли приїдуть і побачать цю ситуацію. Проблема навіть не в телефоні. Проблема в космічному ковбої, її старому другові, докторові Думі. Саме тому вона вдягається й проливає ще ­трохи крові, замість того щоб докладати зусиль для відновлення зв’язку із зовнішнім світом. Чуже створіння десь близько, у цьому вона була певна. Воно лише чекає темряви, а темрява прийде вже незабаром. Якщо Джессі відключиться, намагаючись відсунути крісло від стіни або радісно повзаючи в пилюці й павутинні позаду нього, то може ще бути тут, зовсім сама, коли прибуде те створіння з валізою із кістками. І навіть гірше, на той момент вона ще може бути жива.

Та й, крім того, її гість таки обрізав дроти. Джессі ніяк не могла це знати… але в душі все одно розуміла, що так і є. Якщо вона пройде через тяганину з кріслом, вставить штекер у роз’єм, телефон усе одно не працюватиме, так само як телефон на кухні й у сінях.

«Та й узагалі, що тут такого? — сказала вона голосам. — Я планую виїхати на головну дорогу, от і все. Порівняно з експромтною операцією зі склянкою, суванням подвійного ліжка через усю кімнату і втратою пінти крові, це буде просто поїздочка з вітерцем. “Мерседес” — машина хороша, дорога до траси пряма. Я пхатимуся до шосе 117 на швидкості миль із десять, а як доїду й почуватимусь надто втомленою, щоб ще дістатись універмагу “Дейкін”, то просто з’їду на узбіччя, ввімкну аварійку, а коли побачу, що хтось під’їжджає, — ляжу на клаксон. Найважливіше в машині — це замки. Як тільки я сяду всередину, то замкну всі двері. Воно не зможе пролізти».

«Не зможе», — спробувала поглузувати Рут, але Джессі здалося, що і та трохи злякана — саме так, навіть Рут.

«Правильно, — відповіла Джессі. — Це ж ти завжди казала, що мені варто частіше забувати про голову й робити те, що велить серце, правда? Ще й як. І ти, Рут, знаєш же, що мені зараз велить серце? Каже, що “мерседес” — мій єдиний шанс. Якщо хочеш із цього посміятися — вперед… але я вже вирішила».

Рут, однак, сміятися не хотіла. Рут замовкла.

«Джералд віддав мені ключі просто перед тим, як ви­йшов з машини. Він тоді потягнувся назад за портфелем. Так же, правда? Боже, лиш би мене тут не підвела пам’ять».

Джессі запхала руку в ліву кишеню спідниці й знайшла лише кілька серветок. Потяглася правою долонею, боязко притискаючи її до зовнішнього боку, і видихнула з полегшенням, коли відчула знайомий випин ключів від автомобіля й великого круглого брелока, який Джералд подарував їй на попередній день народження. На дармовисі були слова «СЕКСІ-ШТУЧКА». Джессі вирішила, що ще ніколи не почувалася менш сексі й більше штучкою за все життя, але це нормально, з цим вона може змиритися. Ключ у неї в кишені, ось що важливо. Ключ — це її квиток із цього страшного місця.

Кеди лежали один біля одного під телефонним столиком, але Джессі вирішила, що одягу з неї наразі вистачить. Вона почала повільно, дрібними калічними кроками пробиратися до дверей у коридор. Дорогою нагадала собі, перш ніж виходити назовні, перевірити там телефон — гірше від цього не буде.

Джессі заледве обігнула узголів’я ліжка, коли навколо знову почало вислизати світло. Наче яскраві промені, що падали через західне вікно, насправді під’єднані до рео­стата регулювання, і хтось почав його скручувати. Промені потьмяніли, і разом з тим зникла діамантова крупа, що крутилася в них.

«О ні, тільки не зараз, — благала вона. — Прошу, та ви жартуєте».

Але світло продовжувало тьмянішати, і Джессі зрозуміла, що її знову несе, верхня частина тіла описує в повітрі дедалі ширші кола. Вона спробувала намацати стовпчик ліжка, але натомість схопилася за скривавлений наручник, з якого нещодавно вибралася.

«20 липня 1963 року, — незв’язно подумала вона. — 17:42. Повне затемнення. Чи хоч хтось посвідчить?»

Ніс наповнив запах поту, сперми й батькового одеколону. Їй хотілося виблювати, але на це раптом не вистачало сил. Джессі спромоглася на два нестійкі кроки, а тоді повалилася на кривавий матрац. Очі були розплющені й час від часу кліпали, але поза тим вона лежала, обм’якла й непорушна, наче її потопельницею винесло на якийсь безлюдний пляж.