Джералдова гра

36

Від цього мені стало трохи легше на душі, але потім я подумала: «Може, він заповз униз, так, що його не видно в дзеркалі». Тож я спромоглася обернутися, хоча й зараз мені заледве в це віриться, зважаючи на те, яка я була виснажена. Навіть від найменшого руху рука боліла так, наче хтось штрикав її розпеченою до червоного кочергою. Звісно ж, нікого там не було, тому я спробувала переконати себе, що коли бачила його востаннє, то були просто тіні… тіні й перепрацьований розум мій. Але, Рут, я не могла до кінця в це повірити: навіть коли зайшло сонце, я була не в наручниках, не в будинку, а замкнута у власній машині. Мені здавалося, якщо він не на задньому сидінні, то в багажнику, а якщо не в багажнику, то скрутився під заднім бампером. Іншими словами, мені здавалося, що він досі зі мною, відтоді й навіть дотепер. Я хочу, щоб ти — і будь-хто — зрозуміла саме це. Ось що я хочу сказати по-справжньому. Він зі мною відтоді й дотепер. Навіть коли я раціонально вирішила, що кожного разу, як бачила його, то насправді була лише гра тіней і місяця, він усе одно був зі мною. Чи, мабуть, краще казати: воно було зі мною. Розумієш, той гість — це «чоловік із блідим обличчям», коли сонце в небі, але коли воно сідає, це «створіння з блідим обличчям». У будь-якому разі, моє раціональне мислення зрештою було готове відмовитися від нього, але я зрозуміла, що цього навіть близько недостатньо. Бо щоразу, як у будинку вночі скрипить дошка, я знаю, що воно повернулося; щоразу, як на стіні танцює дивна тінь, я знаю, що воно повернулося; щоразу, як чую незнайомі кроки на під’їзній доріжці, я знаю, що воно повернулося — довершити свою роботу. Воно було в «мерседесі» того ранку, коли я прийшла до тями, і воно тут у моєму будинку на Східній набережній мало не щоночі, може, ховається за шторами чи стоїть у шафі зі своїм плетеним кошиком між ногами. Не існує чарівних кілків, якими можна проколоти серце справжнім чудовиськам, і, Боже, Рут, як же я від цього втомилася.

Джессі спинилася, щоб висипати вміст переповненої попільниці й запалити нову цигарку. Робила це довго й рішуче. Руки почали трішечки, але помітно труситись, і вона не хотіла обпектися. Коли цигарка була готова, Джессі глибоко затяглася, видихнула, поклала її на попільничку й повернулася до «мака».

Не знаю, що б я робила, якби розрядився акумулятор, — думаю, сиділа б, доки хтось не приїхав, навіть якби довелося цілий день чипіти, — але машина завелася з першого оберту. Я здала назад від дерева, в яке врізалась, і спромоглася виїхати на дорогу в правильному напрямку. Мене постійно тягло дивитися в дзеркало заднього огляду, але я боялася це робити. Боялася, що побачу там його. Не тому, що він там був, — я знала, що нема його, — а тому, що мій розум може його витворити. Нарешті, діставшись Бей-лейн, я таки глянула. Не могла нічого вдіяти. Звісно ж, у дзеркалі не було нічого, крім сидіння, і решта поїздки була трохи простіша. Я заїхала на шосе 117, тоді дісталася універмагу «Дейкін» — а це одне з тих місць, де люди сидять, навіть якщо надто бідні, щоб з’їздити в Ренджлі чи якийсь бар у Моттоні. Здебільшого сидять у кафетерії, їдять пончики, обмінюються побрехеньками про те, що робили в суботу ввечері. Я припаркувалася за бензоколонками й просто сиділа хвилин п’ять, дивилася, як лісоруби, доглядачі й люди з енергокомпанії заходять і виходять. Не могла повірити, що вони реальні — ну й хохма, правда ж? Постійно думала, ніби то привиди, що скоро очі призвичаяться до денного світла і я побачу все крізь них. Мені знову хотілося пити, і щоразу, як хтось виходив з білими стироловими стаканчиками кави, хотілося дедалі більше, але все одно не могла змусити себе вийти з машини… піти поміж примар, можна так сказати. Думаю, я зрештою зважилася б, але перш ніж набралася сміливості на щось більше, ніж просто підняти блок дверей, біля мене припаркувався Джиммі Еґґарт. Джиммі — дипломований бухгалтер на пенсії, з Бостона, який цілий рік живе на озері, відколи у 87-му чи 88-му померла його дружина. Він виліз зі свого «бронко», глянув на мене, упізнав і почав усміхатися. Тоді його вираз змінився, спершу на тривогу, тоді на жах. Він підійшов до «мерседеса», нахилився, щоб подивитись у вікно, і був настільки здивований, що на обличчі аж усі зморшки вирівнялися. Дуже чітко це запам’ятала: як від подиву Джиммі Еґґарт став молодо виглядати. Я побачила, як у нього в роті формуються слова: «Джессі, з тобою все добре?» Хотіла відчинити двері, але раптом мені забракло сміливості. У голові сяйнула божевільна ідея. Що те створіння, яке я називаю космічним ковбоєм, було також і в будинку Джиммі, але тому не так пощастило, як мені. Воно його вбило, вирізало йому обличчя, а потім одягло на себе, наче гелловінську маску. Я знала, що це божевілля, але знання не надто допомагало, бо я не могла припинити про це думати. І змусити себе відчинити дверцята я також не могла. Не знаю, наскільки погано виглядала того ранку, та й не хочу знати, але, мабуть, досить зле, бо невдовзі Джиммі Еґґарт перестав виглядати здивованим. Він настільки перелякався, що був готовий тікати, і настільки згидився, що був готовий блювати. Дякувати Богові, він ні того, ні того не зробив. Натомість відчинив дверцята машини й запитав, що сталося, чи я в аварію потрапила, чи хтось на мене напав. Мені вистачило просто опустити очі, щоб здогадатися, що його так ушкварило. Певно, в якийсь момент рана на зап’ястку знову розкрилася, бо прокладка, якою я її прикрила, зовсім промокла від крові. А ще перед спідниці весь просяк кров’ю, ніби в мене найгірші в житті місячні трапилися. Я сиділа в крові, кров була на кермі, на консолі, на перемикачі передач… крапельки навіть на вітровому склі. Здебільшого вона просохла й набрала того жахливого темно-бордового кольору — мені то виглядало майже як шоколадне молоко, — але більша частина так і була червона й мокра. Доки сама таке не побачиш, Рут, навіть поняття зеленого не маєш, скільки насправді людина вміщує крові. Не дивно, що Джиммі офігів. Я спробувала вилізти (думаю, хотіла показати йому, що мені самій під силу це зробити, щоб він заспокоївся), але вдарилася правою рукою об кермо, і все побіліло-посіріло. Я не зовсім знепритомнiла, але відчуття були такі, ніби обрізали жменю проводів між тілом і головою. Я відчула, що падаю, і запам’ятала думку, що зараз закінчу свою пригоду, вибивши об асфальт більшість зубів… і це після того, як купа грошей пішла минулого року на те, щоб поставити коронки на верхні. Тоді Джиммі зловив мене — просто за цицьки, між іншим. Я чула, як він кричав у бік магазину: «Гей! Хто-небудь! Мені тут допомога потрібна!» — високим пискливим голосом стариганя, від якого мені захотілося розсміятися… але я була надто втомлена, щоб сміятися. Я поклала голову боком йому на сорочку й ледве дихала. Відчувала, як швидко, але ледь помітно стукає серце, ніби в нього немає на це сили. Але в день почало повертатися трохи світла й кольору, і я побачила кількох чоловіків, які вийшли подивитися, що ж сталося. Серед них ще був Лонні Дейкін. Він жував мафін, і на ньому була рожева футболка з написом «У НАС ТУТ НЕМАЄ МІСЦЕВИХ АЛКОГОЛІКІВ, МИ ВСІ ПО ЧЕРЗІ НАЛИГУЄМОСЯ». Цікаво, що запам’ятовуєш, коли думаєш, що зараз помреш, правда? «Хто це з тобою зробив, Джессі?» — запитав Джиммі. Я спробувала йому відповісти, але не спромоглася на слова. І це, мабуть, непогано, зважаючи на те, що я намагалася вимовити. Здається, «батько».

Джессі притовкла сигарету, тоді опустила очі на фотографію на верхній вирізці. Худе химерне обличчя Реймонда Ендрю Жубера збуджено подивилося звідти на неї… так само як він споглядав її з кутка спальні в першу ніч, а потім із кабінету її небіжчика-чоловіка в другу. У мовчазних роздумах минуло майже п’ять хвилин. Тоді, вдихнувши, наче зненацька прокинулася з короткої дрімоти, Джессі запалила свіжу цигарку й повернулася до листа. Рядок стану показував, що вона вже на сьомій сторінці. Джессі витяглася, послухала дрібне тріскотіння в хребті, а тоді знову застукотіла по клавішах. Курсор відновив свій танець.

Через двадцять хвилин — двадцять хвилин, протягом яких я відкрила для себе, наскільки милими, дбайливими й сміховинно дурнуватими можуть бути чоловіки (Лонні Дейкін запитав, чи не дати мені мідолу[77]), — я лежала в кареті «швидкої» рятувальної служби, що їхала в лікарню північного Камберленда з увімкненими мигалками й сиренами. За годину я лежала на лікарняному ліжку, дивилася, як кров по трубці тече мені в руку, й слухала, як якийсь кантрі-мудак співає про те, яке в нього важке життя, відколи жінка пішла, а пікап зламався. В принципі, на цьому, Рут, закінчується перша частина моєї історії — так би мовити, «Неллі[78] йде по льоду, або Як я вибралася з наручників і дісталася до безпеки». Є ще дві частини, які я називаю «Наслідки» і «Перелом». Я лише побіжно опишу «Наслідки», частково тому, що це цікаво, лише якщо тобі подобається тема пересадок шкіри й болю, але здебільшого тому, що хочу швидше дійти до «Перелому», поки ще не втомилася й затумкалася від комп’ютера, щоб розповісти все як треба. І як ти заслуговуєш прочитати, до речі. Мені це щойно спало на думку, і це просто голозада правда, як ми колись говорили. Зрештою, якби не «Перелом», я б, напевно, взагалі тобі не писала. Але перш ніж до цього дійду, трохи розповім тобі про Брендона Мілерона, який для мене — своєрідний підсумок періоду «Наслідків». Саме під час першої частини моєї реабілітації, по-справжньому бридкої частини, Брендон з’явився і так чи інакше взяв мене на поруки. Я б назвала його милим, бо він був поруч зі мною впродовж, мабуть, найпекельнішого періоду в моєму житті, але милість насправді не визначальна його риса — головне те, що Брендон уміє бачити все наскрізь, не ходить на манівці й дивиться, щоб усі питання були порішані. Та й це також не дуже правильно — він не обмежується лише цими рисами, він набагато кращий, ніж я тут описую, але година вже пізня, тому цього буде досить. Варто сказати, що як на чоловіка, робота якого полягала в тому, щоб подбати про інтереси консервативної юридичної фірми після потенційно гиденької ситуації, яка стосується одного з її партнерів, Брендон вдосталь підтримував і підбадьорював мене. А ще дозволив мені добряче виплакатись йому на лацкани вишуканого костюма-трійки. Якби це було єдине, мабуть, я б так багато не розводилася про нього, але було ще дещо. Він це вчора зробив для мене. Довірся мені, мала, ми вже наближаємося до суті. Брендон із Джералдом багато працювали разом упродовж останніх чотирнадцяти місяців Джералдового життя — над справою, що стосувалася однієї місцевої мережі супермаркетів. Вони виграли в ній те, що мали виграти, і, що найважливіше для твоєї покірної слуги, налагодили гарні відносини. Я собі думаю, що коли людиська, які керують компанією, дійдуть до моменту, коли доведеться вилучити Джералдове ім’я з «шапки» фірмового бланка, на його місці опиниться Брендон. Коротше, він якнайкраще підходив для того завдання, яке сам Брендон під час першого візиту до мене в лікарню описав як «усунення наслідків». У ньому є певна милість — так, він милий, і він був чесним зі мною від самого початку, але, звісно, мав і свою програму дій. Я на це все без рожевих окулярів дивилася, дорогенька, повір мені. Зрештою, я пробула дружиною адвоката майже двадцять років і знаю, наскільки категорично вони розділяють різні аспекти свого життя й особистості. Думаю, саме це допомагає їм виживати без постійних нервових зривів, але також це робить багатьох із них противнючими. Брендон не противнючий, але має певну мету: накрити тазом будь-яку негативну репутацію, яку може отримати компанія. А це означає накрити тазом будь-яку негативну репутацію Джералда чи мою, звісно. Це з тих робіт, де людині може все пересрати один-єдиний нещасливий випадок, але Брендон усе одно ризикнув і взявся за це… і, зважаючи на подальші події, йому варто віддати належне, бо він жодного разу не сказав мені, ніби взявся за цю роботу з поваги до пам’яті про Джералда. Він узявся за неї, тому що це завдання, які Джералд сам називав вікном у кар’єру: якщо все закінчиться добре, воно може слугувати швидкою драбиною на наступний рівень. У Брендона з цим усе йде гаразд, і я за нього рада. Він поставився до мене з великою добротою й співчуттям, і, думаю, цього достатньо, щоб за нього порадіти, але є ще дві причини. Він ніколи не істерив, коли я йому казала, що приходили чи дзвонили з газет, і не поводився так, наче це для нього просто робота, лише це — і більш нічого. Знаєш, що я насправді думаю, Рут? Хоча я на сім років старша за чоловіка, про якого тобі тут оповідаю, і досі виглядаю погнутою, склеєною й понівеченою, мені здається, Брендон Мілерон трохи в мене вклепався… або не в мене, а в героїчну Неллі, про яку думає, коли бачить мене. Думаю, для нього тут питання не в сексі (принаймні поки що зі своїми ста вісьмома фунтами я все одно виглядаю як обскубана курка, що висить на вітрині в м’ясника), і мені це окей. Якщо мені до кінця життя вже не доведеться лягти в ліжко з чоловіком, я лише втішуся. І все одно я б збрехала, якби сказала, що не бачила в його очах той погляд, який ніби промовляє, що я тепер частина його порядку денного. Я, Джессі Енджела Мейгут Берлінґейм, а не безживна груда, яку його начальники про себе, мабуть, називають «Халепа з Берлінґеймами». Не знаю, чи в Брендоновому порядку денному стою вище за фірму, чи нижче, чи на одному рівні, та мені й наплювати. Досить знати, що я в ньому є і я не просто

Джессі спинилася, постукала лівим указівним пальцем собі по зубах, ретельно обдумуючи слова. Вона глибоко затягнулася цигаркою, після чого продовжила.

не просто якийсь благодійний бонус. Брендон був зі мною під час поліцейських допитів, записував усе собі на диктофон. На кожному допиті він ввічливо, проте безжально зазначав усім присутнім, включно зі стенографістками й медсестрами: якщо хоч хтось зіллє, варто зізнатися, сенсаційні деталі цієї справи, то отримає у відповідь усі можливі заходи, на які здатна велика новоанглійська юридична компанія з надзвичайно меркантильною політикою. Брендон, мабуть, був для них настільки ж переконливим, як і для мене, бо, наскільки я знаю, ніхто нічим перед пресою не прохопився. Найгірша частина розпитувань була протягом трьох днів, які я провела в «умовах під охороною» в Північнокамберлендській — здебільшого всмоктуючи через пластмасові трубочки кров, воду й електроліти. Поліцейські звіти, написані на основі тих сеансів, були настільки химерні, що коли з’явилися в газетах, то насправді виглядали правдоподібними, як ті дивні історії штибу «чоловік покусав пса»[79], що їх час від часу підкидають громаді. Але цього разу це була історія, де таки пес покусав чоловіка… і жінку також, відповідно до цієї версії. Хочеш дізнатися, що там у книгах зі звітами? А ось що. Ми вирішили провести день у нашому літньому будиночку на заході Мейну. Після перерви на секс, яка на дві третини складалася з борюкання і на одну — з власне сексу, ми разом прийняли душ. Джералд вийшов з душової, поки я мила голову. Він поскаржився на біль від здуття, спричиненого, мабуть, сандвічами, якими ми пообідали дорогою з Портленда, і запитав, чи в будинку немає якого ролейдзу чи тамзу. Я сказала, що не знаю, але якщо є, то або на комоді, або на полиці над ліжком. Через три-чотири хвилини, коли я змивала шампунь, почула Джералдів крик. Це ознаменувало, очевидно, початок гострого інфаркту. Після цього пролунав важкий удар — звук, із яким тіло повалилося на підлогу. Я вискочила з душу, забігла в спальню й підковзнулася. Падаючи, вдарилася головою об край комода і відключилася. Згідно з цією версією, складеною спільними зусиллями містера Мілерона й місіс Берлінґейм (і яку з ентузіазмом схвалила поліція, можу додати), я кілька разів частково поверталася до тями, але щоразу знову непритомніла. Останній раз я опритомніла, коли собака знудився від Джералда й почав перекушувати мною. Я залізла на ліжко (згідно з нашою історією, коли ми з Джералдом приїхали, воно й було там, де я його посунула, — мабуть, це хлопці, що натирали підлогу, забули посунути його на місце, а ми були надто розпашілі для любощів, тому самі цього не зробили) і відігнала собаку, кинувши в нього Джералдовою склянкою та попільницею братства. Тоді я знову знепритомніла й наступні кілька годин пролежала на ліжку, спливаючи кров’ю. Пізніше отямилася, залізла в машину й нарешті дісталася безпечного місця… після одного останнього випадку непритомності. Тоді, як заїхала в дерево при дорозі. Я лише раз запитала, як Брендон змусив поліцію повірити в таку бридню. Він відповів: — Джессі, цю справу зараз розслідує поліція штату, і ми — маю на увазі фірму — маємо там багато друзів. Вони віддячують за послуги, які я колись робив їм, але, чесно кажучи, мені не довелося здійснювати аж так багато дзвінків. Копи також живі люди, сама розумієш. Ті, які побачили наручники на ліжку, одразу здогадалися, що плюс-мінус відбулося. Повір, вони вже не вперше бачать наручники після того, як у когось тріскає карбюратор. І жоден з тих копів — що штатівських, що місцевих — не хоче, щоб ви з чоловіком перетворилися на непристойне посміховисько просто через гротескний нещасний випадок. Спочатку я нікому, навіть Брендонові, не розповідала про чоловіка, якого начебто бачила, про слід, про сережку, про інше. Розумієш, я чекала. Думаю, сама шукала натяків.

Джессі глянула на останні слова, похитала головою й продовжила набирати текст.Ні, це херня. Я чекала, доки прийде якийсь коп із пакетиком для доказів, подасть його мені й попросить упізнати прикраси всередині — обручки, не сережки. «Ми майже впевнені, що вони ваші, — мав би сказати він, — бо з внутрішнього боку там вигравіювані ваші й чоловіка ініціали, ну і також тому, що ми їх знайшли на підлозі в кабінеті містера Берлінґейма». Я чекала на це, бо якби вони показали мені кільця, я б точно знала, що Опівнічний Візитер нашої Неллі був просто грою уяви Неллі. Я чекала й чекала, але цього не сталося. Зрештою перед першою операцією на руці я розповіла Брендонові про те, як мені здавалося, що я в будинку не сама, принаймні якийсь час. Сказала, що це могла бути уява, така ймовірність є, але в ті моменти це здавалося дуже реальним. Я нічого не сказала про загублені кільця, але про слід і сережку розповіла. Про сережку, мабуть, правильніше сказати пробелькотіла, і, мабуть, розумію чому: вона виражала все, про що я не наважувалася говорити, навіть із Брендоном. Розумієш? Увесь час, що я це розповідала, постійно вживала слова на кшталт «І тоді я подумала, що побачила» або «Я була майже впевнена в цьому». Я мусила розповісти йому, розповісти хоч комусь, бо страх роз’їдав мене зсередини, ніби кислота, але я всіма можливими способами намагалася показати, що не плутаю суб’єктивні відчуття та об’єктивну реальність. Понад усе я намагалася приховати від нього, наскільки досі налякана. Бо не хотіла, щоб він думав, наче я здуріла. Якби думав, що я трохи істеричка, — нехай, таку ціну я готова заплатити, щоб знову не лишитися наодинці з гидкою таємницею, як те, що зі мною зробив батько під час затемнення, але понад усе я не хотіла, щоб він подумав, наче я помішана. Не хотіла, щоб навіть розглядав таку ймовірність. Брендон узяв мене за руку, погладив її й сказав, що розуміє таку думку. Сказав, що в таких умовах це, мабуть, типово. А тоді додав, що важливо пам’ятати: все це не реальніше, ніж душ, який ми з Джералдом прийняли після нашої спортивної садо-мазо метушні в ліжку. Поліція обійшла весь будинок, і якби там був ще хтось, вони б точно знайшли якісь докази, які це підтверджують. Те, що будинок невдовзі перед цим ретельно помили й відчис­тили перед холодним сезоном, лише підтверджує цю думку. — Може, вони й знайшли якісь докази, — сказала я. — Може, якийсь коп собі ту сережку просто в кишеню сховав. — У світі, звісно, багато копів, у яких до такого руки чухаються, — відповів Брендон, — але мені важко повірити, що навіть якийсь тупак ризикуватиме кар’єрою заради сережки без пари. Мені було б легше повірити, що дядько, про якого ти розповідаєш, повернувся пізніше в будинок і сам забрав. — Так! — погодилася я. — Це ж можливо, правда? Він почав хитати головою, але врешті знизав плечима. — Усе можливо, зокрема промах або людський фактор з боку поліцейських, але… — Він замовк, узяв мою ліву долоню й подивився на мене з власним варіантом виразу нідерландського дядька[80]. — Багато твоїх думок мають в основі ідею, ніби ті поліцейські зробили в будинку все абияк і сказали, що все окей. Але так не було. Якби була залучена ще якась третя сторона, висока ймовірність, що поліція знайшла б докази цього. А якби такі докази були, я б знав. — Звідки? — запитала я. — Бо через таке ти б опинилася в дуже неприємній ситуації. У такій, що поліцейські перестали б гратися в хороших хлопців і почали зачитувати тобі «міранду»[81]. — Не розумію, про що ти, — сказала я, але почала вловлювати. Так, Рут. Джералд був трохи помішаний на страхуванні, і агенти трьох різних компаній повідомили мене, що свій період офіційної скорботи — ну і ще чимало років опісля — я проведу в комфорті. — Джон Гаррелсон в Оґасті провів дуже ретельний, дуже детальний розтин твого чоловіка, — сказав Брендон. — Згідно з його звітом, Джералд помер унаслідок того, що судові медики називають «чистим серцевим нападом», тобто інфарктом, не ускладненим якимсь отруєнням, перенапруженням чи серйозною фізичною травмою. — Він збирався продовжувати, бо перейшов у лекторський режим, але побачив щось у мене на обличчі й спинився. — Джессі? Що таке? — Нічого, — відповіла я. — Та ні, не нічого. На тебе важко дивитися. Судома? Зрештою мені вдалося переконати його, що зі мною все гаразд, і на той момент майже так і було. Мабуть, Рут, ти розумієш, про що я думала, бо вже згадувала про це в листі раніше: подвійний удар, якого я завдала Джералдові, коли він не хотів робити те, що слід, і відпустити мене. Один у живіт, один у фаберже. Я думала, як добре, що сказала, мовляв, секс у нас був жорсткий, — це пояснило синці. Та й мені здається, якщо вони й були, то малі, бо серцевий напад настав одразу після ударів і зупинив процес крововиливу. Це, звісно, веде до ще одного питання: чи я спричинила той серцевий напад? Жоден із медичних довідників, з якими я звірялася, не дав повноцінної відповіді на це запитання, але будьмо відвертими: мабуть, я також доклалась. І все одно, повністю брати на себе провину я відмовляюся. Він мав зайву вагу, забагато випивав і димів як паротяг. Інфаркт був близько, якщо не того дня, то наступного тижня чи місяця. Я вважаю, Рут, що диявол лише обмежений час грає тобі на скрипці. Якщо в тебе думка інша, щиро бажаю тобі скрутити її в дрібну кульку й запхати туди, куди не заглядає сонце. Уже так склалося, що я здобула право вірити в те, в що хочу вірити, принаймні в цьому. Особливо в цьому. — Якщо я виглядаю так, наче дверну ручку ковтнула, — сказала я Брендонові, — це я намагаюся звикнути до думки, що хтось вважає, ніби я вбила Джералда, щоб отримати страховку. Він ще трохи похитав головою, весь час серйозно дивлячись на мене. — Вони зовсім так не думають. Гаррелсон каже, що серцевий напад у Джералда стався, ймовірно, через сексуальне збудження, і поліція штату приймає цей висновок, бо Джон Гаррелсон, мабуть, найкращий спеціаліст у галузі. Ну є хіба парочка циніків, які думають, ніби ти спіймала Саломію й навмисне його до цього довела. — А ти? — запитала я. Я думала, що можу шокувати його такою прямолінійністю, і частково мені було цікаво, як же виглядає шокований Брендон Мілерон, але я могла б і подумати трохи довше. Він лише всміхнувся. — Чи думаю я, що тобі вистачило уяви побачити можливість зірвати Джералдів термостат, але не вистачило, щоб зрозуміти, що в результаті лежатимеш і вмиратимеш прикутою до ліжка? Ні. Чого б це не коштувало, Джесс, я думаю, все відбулося саме так, як ти мені розповіла. Можна щось чесно сказати? Настала моя черга всміхнутися. — А інакше й не треба. — Добре. Я працював із Джералдом і добре з ним ладив, але багато людей у фірмі його недолюблювали. Він був просто найбільший у світі фанатик контролю. Мені взагалі не дивно, що від думки про секс із прикутою до ліжка жінкою у нього всі лампочки загорялися. Коли він це сказав, я швидко глянула на нього. Була ніч, світилося лише бра біля ліжка, тому він сидів у тіні, що прикривала його від плеча й вище, але була майже певна, що Брендон Мілерон, молода юридична акула, у якої всі кар’єрні щаблі попереду, зашарівся. — Я тебе образив, вибач, — раптом присоромленим тоном промовив він. Я ледь не розсміялася. Це було б негарно, але в ту мить голос його звучав так, наче йому вісімнадцять років і він щойно закінчив підготовчі курси для вступу в університет. — Не образив, Брендоне, — сказала я. — Добре. Мене це влаштовує. Але все одно робота поліції — принаймні розглянути можливість брудних ігор, зважити думку про те, що ти могла піти на крок далі, ніж просто сподіватися, що у твого чоловіка станеться штука, відома у цій сфері як «секс-інфаркт». — Та я навіть не припускала, що в нього проблеми з серцем! — сказала я. — Очевидно, страховики також. Якби знали, то нізащо б не підписали ті документи, правда ж? — Ті компанії страхують будь-кого, хто готовий заплатити достатню суму, — відповів Брендон, — а Джералдові брокери ж не бачили, як він палить одну за одною і заливає це алкоголем. А ти бачила. Відкидаючи всі заперечення, ти мала б знати, що інфаркт уже в ньому зачаївся і просто чекає свого часу. І копи це також знають. От вони й кажуть: «А якщо вона запросила якогось друга на озеро й не сказала чоловікові? І от цей друг у найправильніший час для неї та найгірший час для нього вискочив із шафи й заверещав нісенітниці?» Якби в копів були хоч якісь докази, що таке могло статися, ти була б по вуха в гімні, Джессі. Бо в певних умовах свідоме викрикання нісенітниць може вважатися вбивством з обтяжувальними обставинами. Те, що ти два дні пробула в наручниках і ледь не оббілувала собі руку, щоб звільнитися, свідчить категорично проти ідеї зі спільником, проте в іншому разі сам факт присутності наручників робить наявність спільника правдоподібною для… ну, скажімо так, для поліцейських із певним типом мислення. Я вражено вирячилася на нього. Почувалася, ніби щойно усвідомила, що витанцьовую на краю провалля. До того моменту, коли я дивилася на затінені риси й вигини Брендонового обличчя поза межами кола світла з бра, думка про те, що поліція може вважати, ніби я вбила Джералда, стріляла мені, може, кілька разів, наче кепський жарт. Дякувати Богові, Рут, що я жодного разу про це не пожартувала з копами! — Розумієш, чому мудріше не згадувати ідею, наче в будинку ще хтось був? — сказав Брендон. — Так, — сказала я. — Не рухай пса — не гавкатиме, так? Тільки-но я це сказала, у голові виникла картинка, як той сраний псяра тягне Джералда по підлозі за плече — я от просто бачила шмат шкіри, що відірвався й звисав собаці з морди. Між іншим, того бідосю через кілька днів закатрупили — він облаштував собі лігво під човновим сараєм Лаґланів, десь за пів милі вздовж берега. Відніс собі туди непоганий кавалок Джералда, тож, мабуть, повертався по нього ще як мінімум раз після того, як я відлякала його клаксоном і фарами. Його застрелили. На ньому була бронзова підвіска — на жаль, не така, через яку гицлі можуть відстежити власника й вломити йому пизди, — на якій кличка: Принц. Ні, ну ти уявляєш, Принц? Коли прийшов констебль Тіґарден і сказав, що його вбили, я втішилася. Я не звинувачую собаку за скоєне — тварина була в не набагато кращому стані, ніж я, — але я втішилася тоді й рада тепер. Та це все відхилення від теми — я розповідала про розмову з Брендоном після того, як сказала йому, що в будинку міг хтось бути. Він якомога наполегливіше погодився, що краще не рухати сплячих псів. Думаю, з цим я могла б жити далі — неабияке полегшення розповісти про це принаймні одній людині, — але все одно я була не зовсім готова забути. — Мене переконав телефон, — сказала я йому. — Коли я вибралася з наручників і спробувала подзвонити, апарат мовчав, як той Ейб Лінкольн. Тільки-но я це усвідомила, то була впевнена, що мала рацію: там таки був якийсь мужик, і в певний момент він обрізав телефонний кабель, що вів від дороги. Саме через це я й піддала газу і кинулася з будинку до «мерседеса». Брендоне, ти навіть не уявляєш, що таке страх, доки не усвідомлюєш, що ти посеред лісу, а десь поруч бродить непрошений гість. Брендон усміхнувся, але, боюся, цього разу усмішка була не така переможна. Це така усмішка, яка, здається, у всіх чоловіків на обличчі з’являється, коли вони думають, наскільки ж жінки дурні і що насправді треба законом заборонити їм гуляти без наглядачів. — Ти дійшла висновку, що телефонний кабель обрізали, після того як перевірила один телефон — у спальні — і виявила, що він не працює. Так? Сталося не зовсім це, і я не зовсім так подумала, але кивнула — частково тому, що це здавалося простішим рішенням, але найбільше тому, що нема особливого толку розмовляти з чоловіком, у якого такий вираз обличчя. Він ніби промовляє: «Жінки! І жити з ними неможливо, і застрелити шкода!» Якщо ти не змінилася зовсім, Рут, упевнена, ти знаєш, про що я кажу, і розумієш, що все, чого мені в той момент хотілося, — це закінчити розмову. — Він просто був відключений, оце й усе, — сказав Брендон. На той час він уже говорив як Містер Роджерс[82], який пояснює, що іноді, безумовно, здається, наче під ліжком живе монстр, але, любі хлопчики й дівчатка, насправді його там немає. — Джералд витягнув роз’єм зі стіни. Він, напевно, не хотів, щоб під час відгулу — не кажучи вже про невеличкий сеанс фантазійного бондажу — його відривали дзвінками з офісу. Також він відключив телефон у коридорі, але кухонний пропустив, тому той нормально працював. Усе це я прочитав у поліцейських звітах. І тут до мене дійшло, Рут. Я раптом зрозуміла, що всі вони, всі чоловіки, які розслідують те, що сталося на озері, зробили певні припущення стосовно того, як я розібралася з ситуацією та чому вчинила так, а не інакше. Більшість із цього спрацювало мені на користь і точно все спростило, але все одно було дещо нестерпне й трішки моторошне в усвідомленні, що більшість із них зробили висновки не з того, що я сказала, чи якихось знайдених у будинку доказів, а просто з того факту, що я жінка, а жінки можуть поводитися лише певними очікуваними способами. Якщо подивитися на це під таким кутом, то зовсім немає різниці між Брендоном Мілероном у його вишуканому костюмі-трійці і старим констеблем Тіґарденом у блакитних джинсах із мішкуватим сідалом та червоних, наче пожежна частина, підтяжках. Чоловіки, Рут, досі думають про нас те саме, що й завжди думали, — я в цьому впевнена. Багато з них навчилися казати правильні речі в правильний час, але, як говорила моя мама: «Навіть людожер може навчитися розповідати Символ Віри». І знаєш що? Брендон Мілерон захоплюється мною, а також тим, як я повелася після того, як Джералд відкинувся. Так, саме так. Я раз за разом помічала це в нього на обличчі, і якщо він, як завжди, заскочить сьогодні ввечері, то я впевнена, що знову побачу той вираз. Брендон думає, що я офігенно впоралася, що я офігенно смілива… як на жінку. Узагалі, думаю, до моменту, коли я вперше розповіла про свого гіпотетичного гостя, він ніби як вирішив, що в схожій ситуації вчинив би так само… якби, крім усього іншого, ще й мав гарячку. Думаю, більшість чоловіків думають, що більшість жінок так мислять: наче адвокати з малярією. Це точно пояснює значну частину їхньої поведінки, правда ж? Я говорю про поблажливість — чоловіків стосовно жінок, — але також маю на увазі дещо безумно значніше й безумно страшніше. Бачиш, він не зрозумів, і тут узагалі не йдеться про різницю між статями. Це таке прокляття буття людиною і найточніший доказ того, що ми всі насправді одинокі. Рут, у тому будинку сталися страшні речі, і я донедавна й не знала, наскільки страшні, а він цього не зрозумів. Я розповіла йому те, що розповіла, щоб не дати тому жаху зжерти мене живцем, а він покивав, поусміхався, поспівчував, і, думаю, це зрештою таки вийшло на добре, але з них усіх він був найкращий і все одно зовсім далекий від істини… істини про те, що жах постійно ріс, доки не перетворився на величезний чорний будинок із прокляттями в мене в голові. Він досі там, з відчиненими дверима, запрошує мене повернутися всередину коли заманеться, а мені ніколи не захочеться повернутися, але іноді я все одно ловлю себе на тому, що мене туди тягне, і як тільки роблю крок усере­дину, двері позаду мене затраскуються й замикаються. Ну, нехай. Мабуть, мені мало б полегшати від думки, що моя інтуїція помилилася щодо телефону, але не полегшало. Бо частково я продовжувала — і досі продовжую — вважати, що телефон у спальні все одно не працював би, навіть якби я заповзла за крісло й підключила його, що кухонний телефон, може, і працював пізніше, але, Богом клянуся, точно не в ту конкретну мить, що там вибір стояв між тим, щоб забратися нафіг від будинку в «мерседесі» або померти від рук того створіння. Брендон нахилився вперед, доки світло від лампи над узго­лів’ям ліжка не залило йому обличчя, і сказав: — Джессі, у будинку не було ніякого чоловіка, і найкраще, що ти можеш зробити з цією думкою, — викинути її з голови. Я мало не розповіла йому про загублені персні, але на той час уже змучилась і рука почала сильно боліти, тож не стала. Після того як він пішов, я ще довго не могла заснути — тієї ночі навіть болегамівна пігулка не допомогла. Я думала про операцію з пересадки шкіри, що мала відбутися наступного дня, але, мабуть, не стільки саме про це. Здебільшого думала про свої кільця та слід, який бачила лише я одна, і чи не повернувся раптом він — воно, — щоб усунути сліди. І зрештою, перш ніж заснути, я таки вирішила, що не було ніякого сліду і сережки не було. Що якийсь коп помітив мої персні на підлозі кабінету біля книжкової шафи й просто забрав їх собі. «Напевно, вони зараз на вітрині якогось льюїстонського ломбарду», — подумала я. Від цього я, певно, мала б розізлитись, але ні. Я почувалася так само, як того ранку, коли прокинулася за кермом «мерседеса», — сповнена неймовірного відчуття миру й благодаті. Жодного чужинця, жодного чужинця, жодного чужинця не було. Просто якийсь хаповитий коп крадькома озирнувся через плече, щоб перевірити, чи все чисто, а тоді хвать, крадь, і в кишеню. Що стосується самих перснів, мені тоді було однаково, що з ними сталось, і тепер також цим не переймаюся. За останні кілька місяців я дедалі більше переконуюся, що єдине, для чого чоловік одягає тобі на палець те кільце, — те, що закон уже не дозволяє почепити тобі його на ніс. Але менше з тим, ранок уже переріс у день, який теж швиденько минає, і зараз не час обговорювати жіночі проблеми. Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера.

Джессі відкинулася в кріслі й запалила ще одну цигарку, неуважно усвідомлюючи, що кінчик язика вже пече від перенасичення тютюном, голова болить, а нирки протестують проти такого марафону сидіння за «маком». Шалено протестують. Будинок мовчав, наче мрець, — тиша, яка може означати лише те, що маленька міцненька Меґан Лендіс вирушила в супермаркет і хімчистку. Джессі ошелешилася, що Меґґі пішла, не зробивши принаймні ще однієї спроби відірвати її від комп’ютера. Тоді подумала, що покоївка знала: це буде пуста трата зусиль. «Краще дати їй закрити той гештальт, що б там не було у неї в голові», — певно, подумала Меґґі. Зрештою, для неї ж це лише робота. Від останньої думки Джессі неприємно вкололо в серці.

Нагорі заскрипіла дошка. Джессі зупинила сигарету за якийсь дюйм від губ. «Він повернувся, — зойкнула Господинька. — Ой, Джессі, він повернувся!»

Але ні. Очі переметнулися на худе обличчя, що дивилося на неї з пачки газетних вирізок, і вона подумала: «Я чудово знаю, де ти, сучий пес. Правда?»

Вона знала, але все одно щось у голові наполягало, що це він — ні, не він, а воно, космічний ковбой, примара любови — повернувся на повторну зустріч. Воно лише чекало, щоб будинок спорожнів, і якщо Джессі візьме слухавку телефона в кутку столу, то почує, що він мовчазний, як і всі телефони в будинку біля озера, що тієї ночі не працювали.

«Твій дружок Брендон може либитися скільки завгодно, але ж ми правду знаємо, так, Джессі?»

Зненацька Джессі вихопила здорову руку вперед, зняла слухавку з апарата й піднесла до вуха. Почула заспокійливий гул гудка. Поклала на місце. У кутиках рота виникла дивна похмура усмішка.

«Так, уйобку. Я прекрасно знаю, де ти. Що б там Господинька та інші пані у мене в голові не думали, ми з Періжечком знаємо, що ти зараз у помаранчевій робі сидиш у камері в дальньому кінці старого крила окружної тюрми — як сказав Брендон, щоб інші ув’язнені не дісталися до тебе й не розірвали, перш ніж влада штату поставить тебе перед колегією присяжних, рівних із тобою за соціальним статусом… якщо такі взагалі існують. Ми, може, не пов­ністю звільнилися від тебе, але звільнимось. Обіцяю тобі».

Погляд перенісся на дисплейний термінал, і хоча ледь помітна сонливість, яку подарували таблетка й сандвіч, давно зникла, Джессі відчула слабкість до самих кісток, а також повний брак віри в те, що вона зможе закінчити почате.

«Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера», — написала вона, але чи це справді так? Чи зможе вона? Вона так змучилася. Не дивно, Джессі майже цілий день штовхає той довбаний курсор по екрану комп’ютера. Розширювати рамки, так вони це називають, і якщо довго й наполегливо їх розширювати, то зрештою зламаєш. Можливо, краще просто піднятися нагору й подрімати. Краще пізно, ніж ніколи, і теде, і тепе. Вона може завантажити файл у пам’ять, завтра зранку відкрити, продовжити працювати над ним, і тоді…

Її зупинив голос Періжечка. Останнім часом він промовляв нечасто, тож Джессі дуже уважно до нього до­слухалася.

«Джессі, якщо вирішиш припинити зараз, то взагалі не зберігай документ. Просто видали. Ми обоє знаємо, що тобі вже ніколи не вистачить сміливості зіткнутися з Жубером удруге, принаймні так, як людині доводиться стикатися з тим, про що вона пише. Іноді, щоб про щось написати, потрібна відвага, правда ж? Відвага, щоб вивести те з кімнати в закапелках розуму на передній план».

— Так, — бурмотнула Джессі. — Цілий міх відваги. Якщо не більше.

Джессі знову затяглася, тоді притовкла напіввикурену цигарку. Востаннє перебрала газетні вирізки й визирнула у вікно на Східну набережну. Снігопад давно припинився, а сонце яскраво світило, хоча це триватиме ще недовго. Лютневі дні в Мейні — невдячні й миршаві.

— А ти що скажеш, Періжечку? — запитала Джессі в порожньої кімнати. Вона заговорила чванливим голосом Елізабет Тейлор, який у дитинстві їй так подобався, а мама від нього просто сатаніла. — Продовжуємо, дорохенька?

Відповіді не було, але Джессі її й не потребувала. Вона нахилилася в кріслі вперед і знову привела курсор у рух. Після цього довго не зупинялася, навіть щоб закурити.