Джералдова гра

37

Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера. Це буде нелегко, але я постараюся якнайкраще. Тому, дорогенька, зроби собі ще одну чашку кави, і якщо маєш під рукою пляшечку бренді, можеш ту каву трохи присмачити собі. Увага, Частина третя. Біля мене на столі лежать газетні вирізки, але статті й новини не розповідають усього, що я знаю, не кажучи вже взагалі про все, що було, — я взагалі сумніваюся, що хоч хтось припускає собі все, що Жубер вчинив (включно з самим Жубером, на мою думку), і, можливо, це на краще. Ті речі, на які в газетах лише натякнули або які взагалі не потрапили на шпальти, — це справжній кошмарний фарш, і мені б узагалі не хотілося про це знати. Більшість із того, що не було в газетах, я отримала протягом минулого тижня через химерно мовчазного, химерно стриманого Брендона Мілерона. Я попросила його прийти, як тільки зв’язки між історією Жубера і моєю стали надто очевидними, щоб їх ігнорувати. — Ти думаєш, це він, так? — запитав він. — Той, що був з тобою в будинку? — Брендоне, — відповіла я, — я знаю, що це він. Він зітхнув, якусь хвилину дивився собі на руки, тоді знову підняв очі на мене — ми були в цій же кімнаті, годинник показував дев’яту ранку, і цього разу жодні тіні не ховали його обличчя. — Мушу попросити в тебе вибачення, — сказав він. — Я тоді тобі не повірив… — Знаю, — відповіла я настільки доброзичливо, наскільки могла. — …але тепер вірю. Боже. Що саме ти хочеш знати, Джесс? Я глибоко вдихнула і сказала: — Усе, що тобі вдасться дістати. Він хотів знати, для чого. — Ну тобто якщо ти скажеш, що це твоя справа і треба, щоб я не діймав тебе запитаннями, я погоджуся, але ти просиш мене заново відкрити справу, яку фірма вважає закритою. Якщо хтось дізнається, що восени я турбувався про тебе, а тепер узимку рознюхую про Жубера, абсолютно точно… — У тебе виникнуть проблеми, — договорила я. Про це я не подумала. — Так, — сказав він, — але я не надто цим переймаюсь — я вже дорослий, можу про себе подбати… принаймні так думаю. Більше за тебе, Джесс, переживаю. Ти знову можеш опинитися на першій шпальті, після всіх зусиль, яких ми доклали, щоб вивести тебе з цієї історії максимально швидко й безболісно. І навіть це не найважливіше — далеко не найважливіше. Це просто найстрашніша кримінальна справа на півночі Нової Англії з часів Другої світової. Розумієш, там деякі речі настільки гидкі, що просто радіоактивні, а в таку радіаційну зону тобі не варто микатися без добрячої причини на це, — він засміявся, трохи нервово. — Бляха, та в ту зону навіть мені без добрячої причини микатися не варто. Я піднялася, підійшла до нього й узяла його руку своєю лівою. — Я тобі й за мільйон років не зможу пояснити для чого, — сказала я, — але, думаю, поясню, чого хочу, — це підійде, принаймні для початку? Брендон ніжно накрив мою руку своєю й кивнув. — Є три речі, — почала я. — По-перше, хочу знати, чи він реальний. По-друге, хочу знати, чи реальне було те, що він вчинив. І по-третє, хочу знати, що більше ніколи не прокинусь, а він стоятиме в спальні. Від цього спогади повернулись, і я заплакала. У тих сльозах не було хитрості чи розрахунку, вони просто полилися. Я б їх ніяк не спинила. — Прошу, Брендоне, допоможи, — сказала я. — Щоразу, як вимикаю світло, він стоїть у темряві навпроти мене, і я боюся, що, як не підсвічу його прожектором, так триватиме вічно. Я більше нікого не можу про це попросити, але мушу знати. Прошу, допоможи мені. Він відпустив мою руку, дістав звідкись ізсередини того разюче акуратного адвокатського костюма, що був на ньому того дня, хустинку й витер мені нею обличчя. Ніжно, як мама, коли я якось прийшла на кухню, ревучи, наче порося, бо подряпала коліно, — це було давним-давно, коли я ще не перетворилася на скрипуче колесо нашої сім’ї, сама розумієш. — Гаразд, — сказав він. — Я дізнаюся все, що зможу, і передам інформацію тобі… доки або якщо ти не скажеш мені припинити. Але я відчуваю, що тобі краще пристебнутися. Він накопав багато, і зараз я передам це тобі, Рут, але одне чесне попередження: про пасок безпеки він не перебільшував. Якщо вирішиш пропустити кілька наступних сторінок, я зрозумію. Хотіла б і я пропустити їх написання, але, думаю, це також частина терапії. Сподіваюся, остання. Цей відтинок історії — який я назву, мабуть, «Брендонова оповідь» — починається десь у 1984-1985 році. У ті часи в районі озер на заході Мейну стали поширеними випадки вандалізму на цвинтарях. Схожі випадки, про які повідомили в кількох містечках уздовж кордону штату і в Нью-Гемпширі. Перевертати надгробки, розфарбовувати їх балончиками й красти пам’ятні прапорці — досить поширена практика в тамтешніх нетрях, ну і, звісно, щороку першого листопада на місцевих гробках доводиться прибирати потовчені гарбузи, але ті злочини, про які йтиметься далі, — це було не просто дурне шкідництво чи дрібні крадіжки. Коли Брендон минулого тижня приніс мені перший звіт, то вжив слово «наруга», і саме воно вживалося в більшості поліцейських звітів до 1988 року. Для людей, що відкривали ці злочини й розслідували їх, вони здавалися ненормальними, хоча modus operandi[83] був досить розважливим: обережна та зосереджена організація. Хтось — імовірно, двоє-троє людей, але найпевніше, один — проникав у склепи й мавзолеї на цвинтарях містечок зі спритністю вмілого крадія, що проникає в будинок чи магазин. Очевидно, він приходив на ці справи, екіпірувавшись свердлами, болторізом, міцною ножівкою та, можливо, лебідкою — Брендон каже, що зараз багато повнопривідних автомобілів осна­щені таким. Злочини завжди були направлені на склепи й мавзолеї, а не окремі могили, і майже всі відбувалися взимку, коли земля надто тверда, щоб копати, тому тіла зберігаються, доки не відступ­лять сильні морози. Проникнувши всередину, злочинець дрилем та болторізом відкривав труни. Він систематично знімав з трупів усі прикраси, з якими їх ховали. Кліщами висмикував золоті зуби й зуби з золотими пломбами. Ці злочини, звісно, огидні, але принаймні зрозумілі. Проте крадіжки були для цього типа лише розігрівом. Він виймав очі, відрізав вуха, розтинав горлянки. У лютому 1989 року на Меморіальному цвинтарі «Чілтон» виявили, що у двох трупів бракує носів — очевидно, він відбив їх молотком і зубилом. Поліцейський, якому випав цей злочин, розповів Брендонові, що це було легко: у тому склепі було наче в морозильній камері, тож вони відкололися, як льодяники. Справжнє питання — що він робить із двома носами після того, як відбив їх? На ключі замість брелока вішає? Чи посипає сиром для начо й розігріває в мікрохвильовці? Що? Майже в усіх осквернених трупів не було стоп і долонь, а іноді й зовсім рук та ніг, а в кількох випадках той чоловік забрав собі також голови й геніталії. Судові медики виявили, що сокирою та різницьким ножем він виконував грубу роботу, а дрібнішу — різними скальпелями. І непогано впорався, між іншим. «Талановитий аматор, — сказав Брендонові заступник шерифа округу Чемберлен. — Свій жовчний я б йому не довірив, але, думаю, дати зріза­ти родимку на руці можна було б… якщо перед тим накачати його гальціоном чи прозаком[84]». У кількох випадках він розкривав тіла та/або черепні коробки й наповнював їх тваринними екскрементами. Частіше ж поліція виявляла випадки сексуальної наруги. Він був з тих хлопак, що пропагують рівність у питанні викрадення золотих зубів, прикрас і кінцівок, але коли справа стосувалася секс-інструментів — і власне сексу з мерцями, — то віддавав перевагу строго джентльменам. Мабуть, мені з цим неймовірно пощастило. Протягом місяця після втечі з будинку біля озера я багато дізналася про особливості роботи поліцейських відділків у містечках, але це навіть до порівняння не йде з тим, що я дізналася протягом останнього тижня. Одна з найнесподіваніших речей — це те, наскільки копи в таких містечках бувають помірковані й тактовні. Думаю, коли ти знаєш по іменах усіх на території свого патруля, а з багатьма й родичаєшся, поміркованість стає природною потребою, як дихання. Те, як вони обійшлися з моєю справою, — один приклад цієї дивної й вишуканої розважливості. А те, як обійшлися з Жуберовою, — інший. Не забувай, що розслідування тривало сім років і до нього було залучено багато людей: два відділки поліції штату, чотири окружні шерифи, тридцять один заступник і ще бозна-скільки місцевих копів і констеблів. Вона була там у відкритих папках, і на 1989 рік вони навіть придумали для нього ім’я — Рудольф, як Валентіно[85]. Вони розмовляли про Рудольфа в окружнім суді, очікуючи свідчень щодо інших справ, порівнювали нотатки про Рудольфа на семінарах правоохоронних органів в Оґасті, Деррі й Вотервіллі, обговорювали його на перервах на каву. «Ну й додому ходили з ним, — сказав Брендонові один коп — той же, що розповів про носи, між іншим. — Аякже. Такі люди, як ми, завжди беруть таких, як Рудольф, додому. Переговорюємося про останні деталі на барбекю на задньому дворі, може, згадуємо цю тему з колегою з іншого відділку, поки дивимося, як діти грають у Малій лізі. Бо ж ніколи не знаєш, коли у тебе в голові все може скластися в джекпот». Але ось по-справжньому неймовірна частина (і ти, мабуть, зайшла вже далі, ніж я… якщо, звісно, зараз не в туалеті Едіка кличеш): за стільки років усі ті копи знали, що в них західною частиною штату прогулюється реальний живий монстр — ґуль[86], якщо точніше, — і ця історія жодного разу не з’явилася в пресі, доки Жубера не спіймали! Певним чином це мені здається дивним і трохи страхітливим, але здебільшого я вважаю, що це чудово. Думаю, правоохоронні битви не йдуть так гладенько у великих містах, але десь у чорта на рогах таке працює добре. Звісно, можна заявити, що є ще куди рости, коли, щоб спі­ймати такого вар’ята, як Жубер, знадобилося сім років, але Брендон це мені швидко прояснив. Він сказав, що цей правопорушник (так, вони дійсно вживають це слово) діяв виключно в різних задуп’ях, де через урізання бюджету копи спершу мусять розбиратися з найсерйознішими й найтерміновішими проблемами, тобто злочинами проти живих, а не мертвих. Копи кажуть, що в західній частині штату є як мінімум дві банди з викрадення автомобілів і чотири авторозбірки, і це лише ті, про які вони знають. А ще ж убивці, домашні насильники, грабіжники, порушники ПДР і алкоголіки. Ну і над усім цим стара добра наркота. Її купують, продають, вирощують, через неї б’ють і вбивають. За словами Брендона, шеф поліції Норвея вже навіть не використовує слово «кокаїн» — він його називає «херня порошкоподібна» і в письмових звітах пише «х**ня порошкоподібна». Я зрозуміла. Якщо тобі випало бути копом у містечку, який ­намагається припильновувати за всім тим цирком на дроті та їздить на чотирирічному «плімуті», що кожен раз, перетинаючи швидкість у сімдесят, погрожує розлетітися на деталі, то розставляти робочі пріоритети доводиться швидко, і якийсь чувак, що любить бавитися з мерцями, стоїть далеко не на першому місці в списку. Я все це уважно слухала, погоджувалася, але не зі всім. — Дещо з цього, звісно, правда, але деякі речі звучать як виправдання, — сказала я. — Ну тобто те, чим Жубер займався… це ж не просто «гратися з мерцями», правда ж? Чи я помиляюся? — Зовсім ні, — сказав він. Ми обоє не хотіли прямо говорити, що сім років ця заблудла душа пурхала з міста в місто, отримуючи мінети від мерців, і, як на мене, припинити це неподобство — справа трохи важливіша, ніж ловити дівчат, що тирять косметику в місцевому магазині, чи шукати, хто ж це шмаль вирощує на лісовому угідді за баптистською церквою. Але важливо те, що ніхто про нього не забув, усі постійно звірялись із записами. Від правопорушника штибу Рудольфа копи нервуються з багатьох причин, але головно через те, що як цьому хлопаці вистачає сказу робити таке з мертвими, то може вистачити й на такі речі з тими, хто ще живі… і живі недовго, якщо Рудольф вирішить розколоти головешку своєю вірною сокирою. Поліцію також турбували відрубані кінцівки — для чого вони? Брендон каже, що є якась службова записка невідомого автора, де сказано: «Може, Рудольф-Коханець насправді Ганнібал-Канібал?» І ця записка певний час перебувала в Шерифській управі округу Оксфорд. Її знищили не тому, що ідею вважали якимсь божевільним жартом, зовсім ні, — а тому, що шериф боявся, що її можуть злити пресі. Завжди, коли місцеві правоохоронні органи могли дозволити собі розпоряджатися людьми й часом, вони влаштовували засідки на тому чи іншому цвинтарі. На заході Мейну їх багато, тож, думаю, на момент, коли в справі нарешті стався прорив, для багатьох із тих хлопців це перетворилося на певне хобі. Теорія була така, що як довго-довго кидати кості, то зрештою бажана цифра випаде. І врешті-решт саме так і сталося. На початку минулого тижня — фактично десять днів тому — шериф округу Касл Норріс Ріджвік та один з його заступників стояли запарковані біля входу в покинутий сарай неподалік цвинтаря «Гоумленд». Це було на дорозі місцевого значення, що йде вздовж чорного входу. Була друга ночі, і вони вже збиралися завершувати, коли заступник, Джон Лапойнт, почув звук двигуна. Вони не побачили сам фургон, доки він власне не під’їхав до воріт, оскільки ніч була сніжна, а в того були вимкнені фари. Заступник Лапойнт хотів прийняти чоловіка, як тільки вони побачили, що той вийшов з авта й почав гнути ковані прути воріт розпіркою, але шериф його зупинив. — Ріджвік, звісно, виглядає смішно, як та качка, — сказав Брендон, — але знає ціну хорошого арешту. Навіть у найнапруженіший момент не забуває про те, що буде в судовій залі. Цього він навчився в Алана Пенґборна, який обіймав цю посаду раніше, а це означає, що він вчився в найкращого. Через десять хвилин після того, як фургон проїхав у ворота, Ріджвік і Лапойнт рушили слідом, не вмикаючи фар і помалу котячи снігом. Вони рухалися по слідах фургона, доки не впевнилися, куди він прямує — до міського склепу, вбудованого в пагорб. Обоє думали про Рудольфа, хоча жоден не сказав про це вголос. Лапойнт розповів, що це було б наче наврочити, коли хтось кидає невідбивний м’яч. Ріджвік сказав своєму заступникові зупинити автомобіль з іншого від склепу боку пагорба — мовляв, хоче дати тому хлопцеві вдосталь мотузки, щоб повісився. Як виявилося, Рудольф намотав собі таку довжину, що міг би повіситися хоч на місяці. Коли Ріджвік і Лапойнт нарешті зайшли всередину, цілячись пістолетами й ліхтариками, то запопали Реймонда Ендрю Жубера наполовину зануреним у відкриту труну. В одній руці він тримав сокиру, в другій — свій член, і Лапойнт сказав, що було видно: він готовий зайнятися принаймні чимсь одним. Думаю, Жубер їх обох добряче налякав, коли вони вперше побачили його при світлі, і я не здивована — хоча лещу собі думкою, що краще, ніж більшість, можу уявити собі, як це — натрапити на таку істоту в склепі на цвинтарі о другій ночі. Окрім іншого, Жубер страждає на акромегалію — захворювання, що спричиняє надмірно великі долоні, стопи та обличчя і трапляється, коли гіпофіз людини потрапляє в гіперпросторовий двигун. Саме тому в нього так випинається чоло і відкопилені губи. Також він має аномально довгі руки, висять аж до колін. Десь рік тому в Касл-Року сталася велика пожежа, більша частина центру вигоріла, тому зараз шериф садить найбільших злочинців у Чемберлен і Норвей, але ні Ріджвік, ні Лапойнт не хотіли їхати туди засніженими дорогами о третій ночі, тому просто забрали Жубера в підремонтовану халупу, яка їм зараз править за відділок. — Вони заявили, що все через пізню годину й засніжені дороги, — сказав Брендон, — але я собі думаю, що тут дещо більше. Певно, шериф Ріджвік не хотів віддавати цю піньяту комусь іншому, перш ніж зможе сам по ній добряче вперіщити. Ну, менше з тим, Жубер проблем не створював — сидів собі на задньому сидінні, раденький що дурненький, ніби втік з якоїсь серії «Байок зі склепу», і — обоє присяглися, що це правда, — наспівував «Щасливі разом», стару пісню «Тертлів». Ріджвік передав рацією, щоб їх зустріли кілька тимчасових заступників. Він переконався, що Жубер надійно замкнений, а в заступників дробовики напоготові й удосталь кави, і вони з Лапойнтом вирушили знову. Поїхали на «Гоумленд» по фургон. Ріджвік одягнув рукавички, сів на такий поліетиленовий пакет «Гефті», що їх копи на місці злочину називають «ковдрами для доказів», і повіз фургон у місто. Він їхав з усіма вікнами відчи­неними і сказав, що у фургоні все одно смерділо так, наче в м’яс­ничій, де на шість днів зникла електроенергія. Ріджвік уперше нормально роздивився багажну частину фургона, вже коли направив на неї дугові лампи в міському автопарку. У комірках, розміщених на стінах, було кілька гнилих кінцівок. Був також плетений кошик, набагато менший, ніж той, що бачила я, а ще ящик з інструментами «Крафтсмен», повний різного грабіжницького наряддя. Коли Ріджвік відкрив кошик, то всередині виявилося шість пенісів, підвішених на джутовому шпагаті. Він сказав, що одразу зрозумів: це намисто. Жубер пізніше визнав, що часто вдягав його, вирушаючи на цвинтарні походеньки, а також висловив переконання, що, якби вдягнув під час останнiх, його б нізащо не спіймали. «Воно дає мені добру судьбу, — сказав він, і зважаючи на те, скільки часу пішло на те, щоб його впіймати, думаю, Рут, ти погодишся, що якась слушність у його словах є. Однак найгіршим був сандвіч на пасажирському сидінні. З-поміж двох шматків «вандер-хліба» вистромлювався, очевидно, людський язик. Він був щедро намащений жовтою гірчицею, яку люблять діти. — Ріджвік встиг вибігти з фургона, перш ніж виблювати, — сказав Брендон. — Це добре — поліцейські штату йому б око на сраку натягнули, якби він на речовий доказ проригався. З іншого боку, якби його не знудило, я б радше хотів, щоб його усунули з роботи через психічний стан. Невдовзі після світанку Жубера перевели в Чемберлен. Поки Ріджвік сидів, обернувшись назад, на передньому сидінні поліцейського авта й зачитував Жуберові крізь ґрати його права (уже вдруге чи втретє: у Ріджвіка, очевидно, кредо — методичність), той перебив його словами «може, зробив щось зле мамці-баті, очінь жаль». На той час за документами з Жуберового гаманця вони визначили, що він живе в Моттоні, фермерському містечку, яке межує з Чемберленом через річку, і як тільки Жубера надійно замкнули в новому помешканні, Ріджвік повідомив поліцейських Чемберлена й Моттона про те, що розповів Жубер. Повертаючись у Касл-Рок, Лапойнт запитав Ріджвіка, що, на його думку, знайдуть копи, які рушили в Жуберів будинок. — Не знаю, але сподіваюся, протигази вони не забули, — відповів Ріджвік. Одна з версій того, що вони там знайшли, а також зроблені висновки з’явилися протягом наступних днів у газетах, звісно, помалу наповнюючись деталями, але поліція й генпрокурор штату на момент, коли в перший день перебування Жубера в холодній зайшло сонце, досить чітко розуміли, що відбувалось у фермерському будинку на Кінгстон-роуд. Пара, яку Жубер назвав «мамка-батя», — насправді його мачуха та її законний чоловік — були, звісно ж, мертві. Уже кілька місяців, хоча Жубер постійно говорив, ніби «щось погане» сталося лише кілька днів чи годин тому. Він їм обом зняв скальп і з’їв більшу частину «баті». По всьому будинку були розкидані частини тіл, деякі вже гнилі й повні личинок, дарма що стояли морози, а інші ретельно засолені й замариновані. Більша частина заготовлених органів — чоловічі геніталії. На полиці біля сходів у підвал поліція знайшла десь п’ятдесят слоїків, у яких зберігались очі, губи, пальці та яєчка. Жубер був просто якимсь ентузіастом консервації. Також будинок був наповнений — у буквальному значенні — краденими речами, здебільшого з літніх таборів і котеджів. Жубер називає їх «моє добро»: приладдя, інструменти, спорядження для саду й городу, а також стільки спідньої білизни, хоч цілу крамницю «Вікторія Сікрет» забити. Судячи з усього, йому подобається її носити. Поліція досі сортує частини тіл, які Жубер назбирав під час своїх експедицій на розкрадання могил і які він отримав з інших видів діяльності. Вони вважають, що протягом останніх п’яти років він убив близько десяти людей, усе волоцюги, яких він автостопом підбирав у свій фургон. Брендон каже, що жертв може бути й більше, але робота в судмедекспертів іде дуже повільно. Сам Жубер допомогти не може, навіть не тому, що не говорить, а тому, що балакає забагато. Як каже Брендон, він уже зізнався в більш ніж трьохстах злочинах, включно з убивством Джорджа Буша. Здається, він вважає, що Буш — це насправді Дана Карві, той, що Жінку з церкви грає в «Суботньому вечорі в прямому ефірі». Він потрапляв у різні психіатричні заклади й виходив з них ще з п’ятнадцяти років, коли його заарештували за незаконний статевий акт із двоюрідною сестрою. Сестрі на той момент було два роки. Сам він, звісно ж, був жертвою сексуального насильства: його батько, вітчим і мачуха, очевидно, всі його грали. Як там кажуть? Сім’я, в якій разом граються, разом і лишаються? Його відправили в «Ґейдж Пойнт» — своєрідне поєднання клініки для залежних, закладу соціальної адаптації та психіатричної клініки в окрузі Генкок — за звинуваченнями в грубому сексуальному насильстві, а через чотири роки, коли йому було де­в’ятнадцять, випустили, ніби як вилікували. Це було в 1973 році. Другу половину 1975-го й більшу частину 1976-го він провів в Оґасті, в тамтешньому інституті психічного здоров’я. Це сталося внаслідок Жуберового періоду Веселощів із тваринами. Рут, я розумію, що, мабуть, не варто про таке жартувати, — ти подумаєш, що я жахлива людина, — але, правду кажучи, я не знаю, як іще реагувати. Іноді мені здається, якщо я не пожартую, то почну плакати, а якщо почну плакати, то не зможу зупинитися. Він запихав котів у сміттєві урни, а тоді розривав їх на шматки великими петардами, їх ще банкорозривними називають. Ось таким він займався… а ще час від часу, мабуть, коли йому набридала рутина, Жубер міг прибити якогось песика до дерева. У 79-му його відправили в «Джуніпер Гілл» за зґвалтування й осліплення шестирічного хлопчика. Цього разу мало б бути назавжди, але коли справа стосується політики в інституціях штату, особливо психіатричних, — думаю, буде чесно сказати, що нічого не буває назавжди. Випустили його в 1984-му, знов оголосивши «вилікуваним». Брендонові — і мені також — здається, що цей другий випадок одужання більше стосується скорочень бюджетних видатків на психіатричні заклади, а не якихось чудес сучасної науки чи психіатрії. У будь-якому разі, Жубер повернувся в Моттон, де жив з мачухою та її чоловіком, і штат забув про нього… зате видав посвідчення водія. Жубер склав практичний екзамен і отримав права цілком законно (мені це здається чи не найнеймовірнішим з усього), а десь із кінця 1984 — початку 1985 року почав ними користуватись у вояжах по місцевих цвинтарях. Хлопець він був зайнятий. Узимку мав склепи й мавзолеї, восени вламувався в сезонні табори й будинки по всьому західному Мейну, забирав усе, що йому подобалося, — «моє добро», пам’ятаєш, так. Судячи з усього, йому вельми подобалися фотографії в рамках. На горищі будинку на Кінгстон-роуд знайшли аж чотири ящики таких. Брендон каже, що їх досі рахують, але загальна кількість буде, мабуть, понад сім сотень. Неможливо сказати, наскільки батя-мамка брали участь у всьому цьому, перш ніж Жубер вирішив їх порішити. Мабуть, досить активно, бо сам наш герой не докладав жодних, навіть найменших зусиль, щоб приховати свою діяльність. Що стосується сусідів, то в них, здається, гасло: «Вони свої рахунки платили й до нас не лізли. Наша хата скраю». У цьому ховається якийсь страшний ідеал, правда? Новоанглійська готика, як написали б у «Журналі психіатрії відхилень». У підвалі знайшли ще один плетений ящик, більший. Брендон дістав ксерокопії фотографій, які зробили поліцейські, але спочатку вагався, чи показувати їх мені. Ну… це насправді дуже м’яко сказано. Це був один-єдиний випадок, коли він піддався спокусі, яка, здається, переслідує всіх чоловіків. Ну, ти розумієш, про що я: вирішив зіграти Джона Вейна. «Поїхали, панянко, просто дивіться перед собою в пустелю, поки ми проїдемо повз усіх цих мертвих червоножопих. Я вам скажу, коли закінчиться»[87]. — Я готовий прийняти, що Жубер, мабуть, таки був з тобою в будинку, — сказав Брендон. — Якби я навіть не припустив таку думку, то був би наче страус із головою в піску. Усе сходиться. Але скажи мені таке, Джессі: чому ти продовжуєш? Що це взагалі тобі дасть? Я не знала, як відповісти, але знала одне: я вже не зроблю ситуацію гіршою, ніж зараз. Тож не поступалася, доки Брендон не зрозумів, що ця мала панянка не збирається лізти в диліжанс, доки гарненько не роздивиться мертвих червоножопих. І я подивилася фотографії. Найдовше дивилася на фото зі значком «ПОЛІЦІЯ ШТАТУ, РЕЧОВИЙ ДОКАЗ № 217» у кутку вгорі. Це було наче дивитися відеокасету, на яку записали твій найгірший кошмар. Там стояв плетений кошик, відкритий, щоб фотограф зняв його вміст, а саме — гори кісток із дикою колекцією ювелірних прикрас: якісь дешеві, якісь цінні, якісь крадені з літніх будинків, а інші, безсумнівно, зняті з холодних рук трупів у містечкових склепах. Я роздивлялася ту фотографію, одночасно показну і певним чином відверту, якими поліцейські фото завжди й бувають, і ніби знов опинилася в будинку біля озера — це відбулося миттю, без жодної затримки. Я не просто пригадала це, розумієш? Я опинилася там, прикута й безпорадна, дивилася, як по вищиреному обличчі літають тіні, чула власний голос, що просить його не лякати мене. А тоді він нахиляється до кошика, не відриваючи від мене шалених очей, і я бачу, як він — як воно — тягнеться покрученою, спотвореною рукою, бачу, як рука починає перемішувати кістки й прикраси, та чую звук, ніби брудні кастаньєти. І знаєш, що мордує мене найбільше? Я думала, що то мій батько, що це мій тато повернувся з мертвих, щоб завершити те, що хотів завершити ще давно. — Уперед, — сказала я йому. — Уперед, але пообіцяй, що потім мене звільниш. Просто це пообіцяй. Думаю, Рут, якби я знала, хто він насправді, то сказала б точнісінько ті ж слова. Думаю? Та я знаю, що те саме сказала б. Розумієш? Я б дозволила йому запхати в мене свій член — член, який він пхав у гнилі горлянки мерців, — тільки б він пообіцяв, що мені не доведеться вмирати собачою смертю від судом і конвульсій, яка чекала на мене. Тільки б пообіцяв ЗВІЛЬНИТИ МЕНЕ.

Джессі на секунду спинилася, бо дихала так важко й швидко, що мало не захекувалася. Вона глянула на слова на екрані — на неймовірне, невимовне зізнання на екрані — і відчула раптовий потужний потяг їх стерти. Не тому, що соромилася, що Рут це прочитає. Соромилася, але річ не в тому. Їй не хотілося розбиратися з ними, а вона припускала, що як не видалити, то доведеться саме цим і займатися. Слова вміють створювати власні вимоги.

«Лише якщо виходять з-під контролю», — подумала Джессі й потяглася вбраним у чорне вказівним пальцем правої руки. Вона торкнулася клавіші «ВИДАЛИТИ» — насправді радше погладила її, — а тоді відібрала руку. Це ж правда, хіба ні?

— Так, — процідила вона тим же бурмотливим голосом, який так часто використовувала протягом годин у неволі, але цього разу розмовляла не з Господинькою чи Рут у себе в голові. Джессі повернулася до самої себе, і для цього не довелось іти якимись манівцями. Мабуть, це прогрес. — Так, це правда, так.

І жодних «але», тож хай допоможе їй Господь. Вона не видалятиме правду, якою б гидкою та не здавалася людям, включно з нею самою, між іншим. Вона її залишить. Може, зрештою й вирішить не надсилати листа (Джессі вагалася, чи взагалі чесно це надсилати, обтяжувати жінку, яку вона стільки років не бачила, такою порцією болю й божевілля), але ті слова вона не видалить. А це означає, що краще вже закінчувати, тепер, швидко, доки її не покинули залишки відваги й сили.

Джессі нахилилася вперед і продовжила набирати текст.

— Є одна річ, яку треба запам’ятати й прийняти, Джессі: нема жодних емпіричних доказів. Так, я знаю, що зникли твої персні, але щодо них ти могла мати рацію тоді вперше: їх міг забрати якийсь крадькуватий коп, — сказав Брендон. — А доказ № 217? — запитала я. — Плетений кошик? Він стенув плечима, і в мене стався несподіваний спалах розуміння, який поети називають прозрінням. Брендон тримається за можливість, що плетений кошик — це просто збіг. Це нелегко, але простіше, ніж прийняти все інше, насамперед той факт, що такий монстр, як Жубер, міг дійсно торкнутися життя людини, яку він знає й любить. Того дня на обличчі Брендона Мілерона я побачила просту річ: він ігноруватиме цілу пачку непрямих доказів і зосередиться на відсутності емпіричних. Він триматиметься за думку, що все це відбулося просто в мене в уяві, вважатиме, що справа Жубера пояснює особливо чітку галю­цинацію, яка сталася зі мною, коли я лежала на ліжку прикута. І за цим здогадом пішов наступний, навіть зрозуміліший: я теж можу так зробити. Я можу зрештою повірити, що помилялася… але якщо це мені вдасться, моє життя буде зруйновано. Голоси почнуть повертатися, не лише твій, Періжечків чи Нори Калліґан, але й голоси матері, сестри, брата, дітей, з якими ми дружили в школі, людей, з якими я бачилася хвилин десять у прийомній поліклініки чи ще бозна-яких інших. Думаю, більшість із них будуть ті страшні голоси НЛО. Я не могла цього витримати, Рут, бо через два місяці після свого важкого періоду в будинку біля озера пригадала багато такого, що роками придушувала. Думаю, найважливіший спогад повернувся в період між першою і другою операціями на руці, коли я майже постійно була під препаратами (це так по-лікар­няному називають «по самий гузир накачана наркотою»). Спогад був такий: десь протягом двох років між днем затемнення і днем народженням мого брата Вілла — коли він під час гри в крокет зробив мені нижній ляпанець — я ледь не постійно чула ті голоси. Може, Віллів учинок зіграв роль якоїсь жорсткої випадкової терапії, думаю, таке можливо. Кажуть же, що наші предки відкрили приготування їжі після того, як спробували те, що залишилося після лісових пожеж? Хоча, якщо якась вдало-випадкова терапія й відбулася того дня, я собі думаю, що її причиною стало не те, що зробив Вілл, а те, що за це я замахнулася й заліпила йому по обличчі… і наразі це вже не має значення. Важливо те, що після того дня на терасі я два роки ділила простір у голові з якимсь хором шепотів, купою голосів, які судили кожне моє слово й дію. Одні були добрі й підтримували, але більшість належали людям, що боялися, бентежилися, вважали, що Джессі — нікудишній тягар, який заслуговує на кожнісіньку прикрість, що з нею трап­ляється, а також мусить двічі платити за все добре, що з нею стається. Два роки я вислуховувала ті голоси, Рут, і коли вони припинилися, я про них забула. Не поступово, а всі одразу. Як таке могло бути? Не знаю, і якщо дуже чесно сказати, мені однаково. Може, було б і не однаково, якби від зміни стало гірше, але ні — стало невимовно краще. Два роки між затемненням і днем народженням Вілла я провела в якомусь стані фуги, у якому моя свідомість розбивалася на численні сварливі фрагменти, а справжнє прозріння було ось яке: якщо я поступлюся милому й приязному Брендонові Мілерону, то опинюся прямісінько там, де була, на в’їзді в Дурка-лейн, поруч із Шиза-бульваром. І цього разу поряд не буде молодшого брата, який би провів жорстку шокову терапію. Цього разу все доведеться робити самій, так само як я сама здирала з себе ті срані Джералдові наручники. Брендон спостерігав за мною, намагаючись оцінити наслідок своїх слів. Мабуть, йому не вдалося, бо він повторив це знову, цього разу трішки переформулювавши: — Зрозумій, що, як би це не виглядало, ти можеш помилятися. Думаю, тобі краще змиритися з тим, що ти ніколи точно не знатимеш, так це було чи не так. — Ні, не краще. Він підняв брови. — Все одно є чудова можливість дізнатися точно. І ти мені з цим допоможеш, Брендоне. Він уже почав був усміхатися тією геть неприємною усмішкою, про наявність якої у своєму репертуарі він, мабуть, і не відає; яка ніби говорить, що й жити з ними неможливо, і застрелити шкода. — Овва? І як же я це зроблю? — Поведеш мене подивитися на Жубера, — сказала я. — О ні, — відповів він. — Саме цього, Джессі, точно не буде — це абсолютно неможливо. Я не переповідатиму тобі годину біганини по колу, що відбулася далі, розмову, яка в певний момент деградувала до настільки інтелектуально глибоких заяв, як «Джесс, ти здуріла» та «Припини керувати моїм життям, Брендоне». Я думала про те, щоб помахати йому перед носом дрючком преси — єдиним, стосовно чого я була певна, що це змусить його прогнутись, — але зрештою не довелося. Вистачило заплакати. З одного боку, коли я це пишу, то почуваюся неймовірно підлою людиною, а з іншого боку — ні. Я в цьому бачу просто ще один симптом того, що неправильне в усіх цих танцях із бубном між хлоп’ятами і дівчатами. Бачиш, Брендон не до кінця повірив, що я серйозно, доки не розплакалася. Щоб хоч трішки скоротити цю довгу історію, переказую швидко, Брендон сів за телефон, зробив чотири-п’ять коротких дзвінків, тоді повернувся з новиною, що Жубера наступного дня притягуватимуть до районного суду округу Камберленд за кількома другорядними звинуваченнями — здебільшого крадіжки. Він сказав, якщо я не жартую (і якщо в мене є капелюх із вуаллю), то він може відвезти мене туди. Я одразу погодилась, і хоча з Брендонового обличчя було видно: він вважає, що я роблю, мабуть, найбільшу помилку в житті, — слова він дотримав.

Джессі знову спинилась, а коли продовжила набирати текст, то робила це дуже повільно, крізь екран заглядаючи в учорашній день, коли шість дюймів снігу ще були тільки гладенькою білою загрозою в небі. Вона побачила на дорозі перед собою блакитні мигалки, відчувала, як сповільнюється Брендонів «бумер».

На слухання ми заїхали пізно, тому що на І-295 — міській об’їзній — лежала перевернута вантажівка. Брендон цього не сказав, але я знаю: він сподівався, що ми заїдемо запізно, коли Жубера вже відведуть у його камеру в кінці максимально захищеного крила окружної тюрми, проте охоронець біля входу в судову залу сказав, що засідання ще йде, хоч і завершується. Брендон відчинив мені двері й одночасно нахилився, щоб просто у вухо пробурмотіти: — Джессі, опусти вуаль і не піднімай. Так я і зробила, а Брендон поклав руку мені на талію й провів усередину. Судову залу…

Джессі спинилася, визирнула у вікно на присмерковий день широкими сірими порожніми очима.

Пригадуючи.