Джералдова гра

35

Увесь ранок сніжило — похмура погода, проте гарна для писання листів, — тож коли промінь сонця впав на клавіатуру «мака», Джессі здивовано підняла погляд, відірвавшись від думок. Те, що вона побачила у вікні, не просто зачарувало — воно наповнило її емоцією, якої Джессі давно не переживала, та й уже не очікувала пережити найближчим часом чи взагалі коли-небудь. То була радість, глибока й складна, яку вона нізащо не могла б пояснити.

Снігопад не припинився, принаймні не повністю, але крізь навислі хмари пробилося яскраве лютневе сонце й перетворило свіжий шестидюймовий покрив на землі та сніжинки в повітрі на блискучу алмазну білість. Вікно дарувало широкий погляд на портлендську Східну набережну, цей краєвид заспокоював і заворожував у будь-яку пору й погоду, але саме таким Джессі його ще ніколи не бачила: поєднання снігу і сонця перетворило сіре повітря над затокою Каско на казкову коштовну скриньку, повну переплетених веселок.

«Якби в тих скляних кульках зі снігом, у яких можна натрусити хуртовину, коли захочеш, жили люди, вони б таку погоду постійно бачили», — подумала Джессі й засміялася.

Цей звук був настільки ж неймовірно приємним для вух, як відчуття радості — для серця, і щоб зрозуміти причину, знадобилася лише якась мить: з минулого жовтня вона взагалі жодного разу не сміялася. Ті години, останні, які вона збиралася провести на Кашвакамаку (чи на будь-якому іншому озері, як на те пішло), Джессі називала просто своїм «важким періодом». Ця фраза пояснювала що треба і ні дещиці більше, як здавалося Джессі. І саме це їй подобалося.

«Зовсім без сміху відтоді? Жодного разу? Нуль? Упевнена?»

Так, абсолютно точно, жодного сміху. Можливо, вона сміялася в снах — Бог свідок, вона вдосталь у них наплакалась, — але що стосувалося годин без сну, у плані сміху тут дотепер усе було сухо. Останній раз Джессі пам’ятала дуже чітко: коли тяглася впоперек тіла лівою рукою, щоб дістати з правої кишені кюлотів ключі від автомобіля, приказуючи вітряній темряві, що вона зараз візьме ноги в сумку й покладе на плечі. Це, наскільки вона пам’ятала, був її останній сміх до сьогодні.

— Лише це — і більш нічого, — пробурмотіла Джессі.

Вона дістала з кишені сорочки пачку цигарок і закурила. Господи, наскільки ж ця фраза повертає всі ті спогади — єдина річ, що має таку ж силу швидкого й абсолютного повернення в часі, як вона помітила, — це та жахлива пісня Марвіна Ґея. Джессі якось почула її по радіо, коли їхала додому з одного з нескінченних візитів до лікаря, з яких складалося її життя цієї зими, як Марвін заволав: «Це знають всі… особливо, дівчата, ви…» — тим своїм м’яким, вкрадливим голосом. Джессі миттю вимкнула радіо, але все одно її вже надто сильно трусило для їзди. Вона припаркувалася й чекала, доки мине найсильніший дрож. Минув, але якщо вона вночі не прокидалась, бурмочучи в просяклу потом подушку цитату з «Ворона», то чула, як сама монотонно скандує: «Посвідчіть, посвідчіть». Якщо випадків першого у Джессі траплялося десь шість, то другого — пів мільйона.

Вона глибоко затяглася цигаркою, видихнула три ідеальні кільця й дивилася, як вони повільно підіймаються над гулом «мака».

Коли людям вистачало тупості або невихованості, щоб запитувати про випробування, яке було випало на її долю (і Джессі відкрила для себе, що серед її знайомих набагато більше тупих і невихованих, ніж вона могла б подумати), вона говорила їм, що не дуже пам’ятає події. Після перших двох-трьох допитів у поліції Джессі почала розповідати копам і всім Джералдовим колегам, крім одного, однакову історію. Єдиний виняток зробила для Брендона Мілерона. Йому вона розповіла правду, частково тому, що потребувала його допомоги, але здебільшого через те, що Брендон єдиний демонстрував хоч якесь розуміння того, що вона пережила… досі переживає. Він не гаяв часу на співчуття, і яким же полегшенням це стало. Джессі також дізналася, що після трагедії співчуття обходиться дешево і все співчуття на світі не варте навіть обісцяного снігу.

Хай там як, копи й журналісти прийняли її амнезію — і решту історії — без тіні сумніву, саме це важливо, та й чому б ні? Люди, що переживають серйозні фізичні або психічні травми, часто блокують спогади про те, що сталося. Копи це знають навіть краще, ніж юристи, а Джессі — краще за них усіх. З минулого жовтня вона багато дізналася про фізичні й психічні травми. Книжки й статті допомогли їй знайти правдоподібні причини не розмовляти про те, про що не хотілося, хоча загалом вони не надто допомогли. Або, можливо, вона ще не дійшла до правильних історій хвороби — тих, у яких прикуті до ліжка жінки вимушені дивитися, як їхні чоловіки перетворюються на собачий корм «Пуріна».

Джессі здивувала сама себе, знову розсміявшись — цього разу добрим сміхом. Хіба це смішно? Очевидно, так, але це одна з тих смішних штук, які ніколи-ніколи не зможеш розповісти іншій людині. Як-от коли твій тато якось так збудився через сонячне затемнення, що весь зад трусів тобі обкінчав. Або — от справжня гидь — як ти дійсно думала, що трішки кінчі на задниці може зробити тебе вагітною.

Менше з тим, у більшості таких історій стверджується, що людський розум часто реагує на серйозні травми так, як кальмар на небезпеку — покриваючи місце дії хмарою темного чорнила. Ти знаєш, що щось трапилось і що це не була прогулянка в парку, але це й усе. Решта зникає під покровом того чорнила. Так кажуть багато людей з історій хвороб: жертви зґвалтувань, автокатастроф, люди, що опинилися в пожежі й залізли в шафу, щоб там померти, навіть одна стрибунка з парашутом, у якої він одного разу не розкрився і яка відновилася після падіння у велике м’яке болото, страшно травмована, але дивовижним чином вижила.

«Як це було — падати? — запитували в тієї парашутистки. — Про що ви думали, коли зрозуміли, що парашут не розкрився і вже не розкриється?» І парашутистка відповіла: «Не пам’ятаю. Пам’ятаю, як диспетчер поплескав мене по плечі, і, здається, пам’ятаю, як вистрибнула, але наступний спогад — це я лежу на ношах і питаю одного з чоловіків, що заносили мене в “швидку”, чи сильно я поранилася. Все, що було між тим, — у тумані. Думаю, я молилася, але навіть це не можу точно згадати».

«Або, можливо, все ти пам’ятаєш, подруго-парашутистко, — подумала Джессі, — і брешеш про це так само, як я. Можливо, навіть з тих же причин. Хтозна, може, кожнісінька людина в усіх історіях, які я прочитала в тих книжках, також бреше».

Може, й так. Правда це чи ні, фактом залишається те, що Джессі пам’ятає години, проведені прикутою до ліжка, — від клацання ключа в другому замку до останньої крижаної миті, коли вона поглянула в дзеркало заднього огляду й побачила, що створіння в домі стало створінням на задньому сидінні, — все вона пам’ятає. Пам’ятає ті миті вдень і переживає їх уночі, у жахливих снах, у яких склянка з водою проковзує їй повз руку по нахиленій полиці й розбивається на підлозі, у снах, де шолудивий приблуда оминає холодні закуски на підлозі на користь гарячих страв на ліжку, у снах, де гидотний нічний візитер у кутку питає: «Періжечку, ти мене любиш?» — голосом батька, а з кінчика його ерегованого пеніса, наче сім’я, виповзають личинки.

Але пригадувати щось і переживати щось не вимагає розповідати про це, навіть якщо від спогадів тебе кидає в піт, а від нічних кошмарів доводиться з криком прокидатися. З жовтня Джессі втратила десять фунтів (ну, це не зовсім правда, радше сімнадцять), знову почала курити (півтори пачки на день плюс косяк розміром з «ель продукто»[75] перед сном), колір шкіри перетворився на сущий жах, і почало сивіти одразу все волосся на голові, не лише на скронях. Останнє вона могла виправити (хіба не займалася вона цим останні п’ять чи більше років?), але наразі Джессі просто не могла зібрати вдосталь енергії, щоб набрати «Красиву жінку» у Вестбруку й призначити візит. Та й, крім того, для кого їй красуватися? Вона що, збирається навідуватися в бари для самотніх, оцінити місцеву пропозицію?

«Гарна ідея, — подумала вона. — Якийсь хлопака запитає, чи можна мене пригостити випивкою, я погоджусь, і, поки чекатимемо напоїв, я йому розповім — ніби між іншим, — що мені, буває, сниться сон, у якому мій батько еякулює замість сперми личинками. З такими цікавими темами для балаканини, впевнена, він одразу запросить мене провести ніч у його домі. Навіть довідку з негативним аналізом на ВІЛ не попросить».

У середині листопада, починаючи вірити, що поліція нарешті відчепиться від неї, а сексуальний аспект історії залишиться поза документами (переконувалася Джессі в цьому вельми помалу, оскільки саме публічності страхалася найбільше), Джессі вирішила знову почати сеанси психотерапії з Норою Калліґан. Можливо, вона не хотіла, щоб наступні тридцять-сорок років те все сиділо всередині й пускало отруйні випари, гниючи. Наскільки б змінилося її життя, якби вона розповіла Норі про те, що сталося в день затемнення? Як на те пішло, що змінилося б, якби та дів­чина не прийшла на ту кухню в ту ніч у пастораті «Ньюворт»? Може, й нічого… а може, й багато що.

Може, й страшенно багато.

Тож вона набрала номер «Нова сьогодні, нова завтра», вільної асоціації психологів, членкинею якої була Нора, і втратила мову від шоку, коли рецепціоністка повідомила, що Нора рік тому померла від лейкемії — якогось дивного, хитрого варіанта, що успішно причаївся на задніх провулках її лімбічної системи, доки не стало пізно зарадити бодай чимсь. Чи не хотіла б Джессі, можливо, призначити сеанс із Лорел Стівенсон, запитала рецепціоністка, але Джессі пам’ятала Лорел — високу темноволосу красуню, що носила туфлі з високими підборами й застібками ззаду, а виглядала так, наче насолоджується сексом цілком лише тоді, коли зверху. Джессі відповіла, що подумає про це. І так вона покінчила з психотерапією.

За три місяці після новини про смерть Нори у Джессі бували як хороші (коли вона просто боялася), так і погані (коли вона була настільки перепуджена, що не могла вийти навіть з кімнати, не кажучи вже про будинок) дні, але тільки Брендон Мілерон чув хоч щось наближене до повної історії поневірянь Джессі Мейгут біля озера… і Брендон не вірив у ті аспекти історії, що були божевільнішими. Співчував, так, але не вірив. Принаймні спершу.

— Сережки з перлиною не було, — повідомив він через день після того, як вона розповіла йому про незнайомця з довгим блідим обличчям. — І брудного сліду від ноги також. Принаймні в письмових звітах.

Джессі стенула плечима й не відповіла. Вона могла б, але вирішила, що безпечніше змовчати. Вона страшенно потребувала друга протягом тижнів після втечі з літнього будиночка, і Брендон прекрасно задовольнив її потребу. Вона не хотіла відсторонити його чи зовсім відштовхнути своїми нескінченними божевільними оповідками. Тож Джессі не пояснила того, на що йому б і власного розуму вистачило, — сережка могла зникнути в чиїйсь кишені, а слід біля комода могли просто проґавити. Спальню ж, урешті-решт, оглядали як місце нещасного випадку, а не вбивства.

Але було іще дещо, просте й пряме: можливо, Брендон має рацію. Можливо, її візитер — це просто цівочка місячного сяйва, і все тут.

Мало-помалу Джессі вдалося переконати себе, принаймні при денному світлі, що це і є істина. Її космічний ковбой — це просто своєрідний візерунок Роршаха, але не з чорнила й паперу, а з колиханих вітром тіней і уяви. Проте вона не винуватила себе за це. Радше навпаки. Якби не уява, вона б і не побачила, як можна дістати склянку з водою… і навіть якби дістала її, то нізащо не додумалася б скористатися журнальною карткою як соломинкою. Ні, Джессі вважала, що її уява більш ніж заслужила своє право на кілька галюцинаційних примх, але їй усе одно було важливо запам’ятати, що того вечора вона була сама. Джессі вважала: якщо відновлення починається, то передусім з можливості відділити реальність від фантазії. Дещо з цього вона переповіла Брендону. Він усміхнувся, обійняв її, поцілував у скроню й сказав, що їй кращає в усіх можливих аспектах.

Тоді минулої п’ятниці краєм ока Джессі побачила голов­ну новину в розділі «Новини округу» газети «Пресс Гералд». І всі її припущення почали змінюватися й не припиняли метаморфоз, поки історія Реймонда Ендрю Жубера почина­ла повільний перехід від наповнювача простору між міською афішею та кримінальною хронікою до головних заголовків на перших шпальтах. А тоді, вчора… через сім днів після того, як ім’я Жубера вперше з’явилося на сторінці…

У двері постукали, і першим відчуттям Джессі, як завжди, було інстинктивне зіщулення від страху. Воно виникло й зникло так швидко, що вона ледве усвідомила. Ледве… але не повністю.

— Меґґі? Це ти?

— Вона, мем.

— Заходь.

Меґан Лендіс, покоївка, яку Джессі найняла в грудні (саме тоді рекомендованим листом їй надійшов перший жирненький чек від страхової), увійшла зі склянкою молока на таці. Біля склянки лежала мала сіро-рожева таблетка. Коли Джессі забачила склянку, у неї скажено зачухався правий зап’ясток. Таке траплялося не завжди, але й несподіваною реакцією це не можна було б назвати. Принаймні більш-менш припинилися посмикування й те дивне відчуття, наче шкіра сповзає просто з кісток. Був певний період, перед Різдвом, коли Джессі дійсно думала, що решту життя питиме з пластмасового стаканчика.

— Як твоя лапа сьогодні? — запитала Меґґі, ніби розпізнала Джессіну сверблячку через якусь сенсорну телепатію. Джессі ця ідея дурною не здавалась. Іноді запитання Меґґі — та інтуїція, яка їх спричиняла, — здавалися трішки моторошними, але точно не дурними.

Рука, про яку йшлося, тепер лежала під променем сонця, який відірвав Джессі від набору тексту, і була вдягнута в чорну рукавичку, прошиту якимсь позбавленим тертя полімером із космічної ери. Джессі припускала, що протиопікову рукавичку — а саме вона це й була — вдосконалили в якійсь брудній маленькій війні. Вона не відмовлялася через це її носити і не була за неї невдячна. Була безмірно вдячна, справді. Після третьої пересадки шкіри розумієш, що здатність бути вдячною — одна з небагатьох надійних огорож проти божевілля в житті.

— Та незле, Меґґі, незле.

Меґґі підняла брови, зупинивши їх майже на висоті «я тобі не вірю».

— Та ну? Якщо ти всі три години, що була тут, стукала по клавіатурі, то вона в тебе, певно, «Аве Марію» співає.

— А я що, тут дійсно?..

Джессі зиркнула на годинник і побачила, що так, три години. Вона перевела погляд на рядок стану вгорі дисплейного термінала й побачила, що зараз на п’ятій сторінці документа, який відкрила одразу після сніданку. Тепер уже майже ланч, і найнесподіваніше те, що вона не відійшла від правди аж настільки, наскільки натякали брови Меґґі: рука дійсно не надто боліла. Вона може зачекати з таблеткою ще годину, якщо треба.

Джессі все одно ковтнула таблетку, запиваючи молоком. Допиваючи останні краплі, опустила очі на дисплей і прочитала слова, що наразі світилися на ньому:

Тієї ночі мене так і не знайшли. Я сама прокинулася наступного дня перед світанком. Двигун заглух, але авто було ще тепле. Я чула, як у лісі співають пташки, а крізь дерева бачила озеро, гладеньке, наче дзеркало, з якого піднімалися стрічечки пари. Виглядало все дуже гарно, і я терпіти не могла цей краєвид, так само як терпіти не можу саму думку про те озеро, відколи сталося те, що сталося. Розумієш, Рут? Щоб я провалилася, якщо сама розумію. Рука боліла просто немилосердно — будь-який ефект від аспірину давно минув, — але попри біль я відчувала найнеймовірніший мир і благодать. Але щось гризло. Про щось я забула. Спершу не могла згадати, що саме. Не думаю, що мозок хотів, аби я пригадала. Тоді в одну мить дійшло. Він був на задньому сидінні й нахилився вперед, щоб прошепотіти імена всіх голосів мені у вухо. Я глянула в дзеркало й побачила, що позаду нікого нема. Від цього мені стало трохи легше на душі, але потім я

Тут слова припинялись, і в кінці останнього недописаного речення з очікуванням поблискував курсор. Він наче давав їй знак, закликав рухатися вперед, і раптом Джессі пригадала вірш із чудової книжечки Кеннета Петчена. Книжка називалася «І все одно», а вірш звучав якось так: «Підходь, дитино моя, якби ми хотіли тебе скривдити, то хіба кралися б тут уздовж стежки в най-найтемнішому місці в лісі?»

«Хороше запитання», — подумала Джессі й перевела очі з дисплея на обличчя Меґґі Лендіс. Джессі подобалася ця енергійна ірландка, дуже подобалася, — та дідько, вона їй так завдячує, — але якби вона спіймала цю покоївку на тому, що та читає її слова з дисплея «мака», Меґґі попенз­лювала б по Форест-авеню з вихідною допомогою в кишені швидше, ніж ви б промовили «Дорога Рут, думаю, ти здивована через стільки років отримати листа від мене».

Але Меґан не дивилася на екран. Вона споглядала казковий краєвид Східної набережної й затоки Каско за нею. Сонце продовжувало світити, а сніг — падати, хоча було видно, що ця погода помалу завершується.

— Свинячий сніг, — відзначила Меґґі.

— Перепрошую? — усміхаючись перепитала Джессі.

— Моя мама так говорила, коли сонце виходило перед тим, як сніг припинявся. — Меґґі наче трішки присоромилася, виставивши руку за порожньою склянкою. — Чому свинячий, чесно кажучи, без поняття.

Джессі кивнула. Присоромленість на обличчі Меґґі Лендіс указала на інше — те, що Джессі здалося тривогою. Мить вона й гадки не мала, що могло призвести до такого виразу обличчя Меґґі, аж тут сяйнула істина — настільки очевидна, що її завиграшки можна було упустити. Усмішка. Меґґі не звикла до усмішки в Джессі на обличчі. Джессі хотілося запевнити її, що все гаразд, що усмішка не означає, ніби вона зараз зістрибне з крісла й спробує перерізати Меґґі горлянку.

Натомість вона відповіла їй:

— Моя мама казала: «Не щодня сонце одному й тому ж псові на сраку світить». Я теж так ніколи й не розуміла, що це означає.

Покоївка тепер уже дивилася в бік «мака», але зі звичайнісіньким виразом несхвалення: «Час лишитися своїх іграшок, панянко», — говорив той погляд.

— Від тієї пігулки тобі спати захочеться, якщо нічим не заїси. У мене там на тебе бутерброд чекає, а на плиті гріється суп.

Суп і бутерброд — дитяча їжа, ланч, який отримувала після цілого ранку катання на санчатах у день, коли уроки в школі скасували через шквальний норд-ост. Таке їси, поки мороз іще світиться на щоках, наче багаття. Звучить абсолютно чудово, але…

— Меґ, я поки пас.

Меґґі звела брови, а кутики рота в неї смикнулися вниз. Цей вираз Джессі часто спостерігала в перші дні роботи Меґґі, коли іноді відчувала, що їй настільки потрібна додаткова таблетка від болю, аж вона плакала. Проте Меґан ніколи не піддавалася на ці сльози. Джессі припускала, що саме тому й найняла цю дрібну ірландку: одразу розкусила, що Меґґі не з тих, хто піддається. Навпаки, коли треба, вона буває тверденькою молодою картоплиною. Але цього разу Меґґі своє не візьме.

— Джесс, тобі треба їсти. Ти як опудало на городі. — Тепер від суворого, наче батіг, погляду страждала переповнена попільниця. — І з цим гімном також пора закінчувати.

«Ти в мене кинеш палити, горда красуне моя», — промовив Джералд у неї в голові, і Джессі здригнулася.

— Джессі? Все гаразд? Тут нема протягу?

— Ні. Просто курячі лапки. — Вона втомлено всміхнулася. — У нас сьогодні просто день старих приповідок, правда?

— Тебе вже багато разів попереджали, що не можна перенапружувати…

Джессі потяглася зодягненою в чорне правицею та обережно торкнулася лівої руки Меґґі.

— Руці справді краще, правда ж?

— Так. Якщо ти нею можеш набирати текст на тій машині, навіть з перервами, протягом трьох годин і не благати в мене таблетку, як тільки я сюди заходжу, думаю, тобі кращає навіть швидше, ніж лікар Мальйоре очікував. Але все одно…

— Але все одно мені кращає, а це добре… правильно?

— Звісно ж, добре, — покоївка подивилася на Джессі так, наче та збожеволіла.

— Ну от, а тепер я намагаюся лікувати решту себе. Крок перший — це написати листа старій подрузі. Я дала собі обіцянку минулого жовтня, у свій тяжкий період: якщо виберуся з тієї проблеми, то зроблю це. Але я постійно відкладала. Тепер нарешті пробую й не смію припиняти. Якщо припиню, то можу втратити сміливість.

— Але пігулка…

— Думаю, мені вистачить часу завершити лист і навіть запхати видрук у конверт, перш ніж мене почне зборювати сон. Тоді я добряче подрімаю, а коли прокинуся, то раніше повечеряю. — Вона знову торкнулася лівої руки Меґґі своєю правою, підбадьорливим жестом, одночасно незграбним і досить милим. — Гарно й ситно повечеряю.

Меґґі не розводила брів.

— Недобре пропускати прийоми їжі, Джессі, сама знаєш.

Джессі дуже м’яко відповіла:

— Є речі, важливіші за їжу. І ти це знаєш так само добре, як і я, правда?

Меґґі знову глипнула в бік дисплея, тоді зітхнула й кивнула. Коли вона заговорила, це був тон жінки, що схиляє­ться перед якоюсь традиційною думкою, в яку сама не особ­ливо вірить:

— Думаю, так. Та й навіть якщо ні, начальниця тут ти.

Джессі кивнула, вперше усвідомлюючи, що тепер це більше ніж просто вигадка, якої вони дотримуються задля зручності.

— У цьому я, мабуть, погоджуся.

Брови Меґґі знов опустилися.

— А якщо я принесу бутерброд і залишу його тут, на куточку стола?

Джессі розпливлася в усмішці:

— Без питань!

Цього разу Меґґі всміхнулась у відповідь. Коли вона через три хвилини принесла бутерброд, Джессі знову сиділа перед яскравим екраном, її шкіра від світіння набула нездорового зеленого відтінку, наче в коміксах, а сама вона цілком занурилася в те, що клацала на клавіатурі. Дрібна покоївка-ірландка не докладала зусиль, щоб бути тихо, — вона з тих жінок, що нездатні крастися навшпиньках, навіть якщо це питання життя і смерті, — але Джессі все одно не чула, як та прийшла й пішла. Джессі дістала з верхньої шухляди столу пачку газетних вирізок і припинила набирати текст, щоб переглянути їх. На більшості були фотографії, світлини чоловіка з дивним видовженим обличчям, що вужчало біля підборіддя й випиналося на чолі. Глибоко посаджені очі були темні, круглі й ідеально порожні; очі, дивлячись на які Джессі думала одночасно про Донді[76], безпритульного з коміксів, і Чарльза Менсона. З-під крил носа випиналися пухкі губи, товсті, наче кавалки фруктів.

Меґґі постояла якусь мить у Джессі біля плеча, очікуючи, що на неї звернуть увагу, тоді видала низьке «Гм!» і вийшла з кімнати. Хвилин через сорок п’ять глянула ліворуч і побачила підсмажений сандвіч із сиром. Тепер він уже був холодний, сир зсівся до стану грудочок, але вона все одно поглинула його за п’ять швидких укусів. Тоді повернулася до «мака». Курсор знову затанцював уперед, плавно ведучи її глибше в ліс.