Джералдова гра

38

Судову залу освітлюють такі висячі скляні кулі, які в Джессі асоціюються з дешевими універмагами з її молодості, і тут сонно, наче в класній кімнаті в середній школі під кінець зимового дня. Ідучи вперед проходом, Джессі відчуває дві речі: Брендонову долоню, що досі торкається вигину її талії, а також вуаль, яка, наче павутина, лоскоче їй щоки. Від цього всього вона почувається дивно, ніби наречена.

Перед суддівською ложею стоять двоє адвокатів. Суддя нахилився вперед, дивиться на їхні повернуті вгору обличчя, усі троє про щось перешіптуються, у них якась технічна розмова. Джессі вони здаються якимсь відтворенням ескізу Боза з роману Чарльза Дікенса в реальному житті. Ліворуч, біля американського прапора, стоїть судовий пристав. Стенографістка біля нього чекає завершення поточної правової дискусії, з якої її, видно, зовсім виключили. А за довгим столом у дальньому кінці поруччя, що ділить кімнату на половину, відведену для глядачів, і половину, що належить сторонам конфлікту, сидить кощава, неймовірно висока фігура, вбрана в яскраво-помаранчеву тюремну робу. Поруч із ним — чоловік у костюмі, певно, ще один адвокат. Чоловік у робі схилений над жовтим записником, видно, щось пише.

За мільйони миль звідти Джессі відчуває, як долоня Брендона Мілерона наполегливіше притискається їй до талії.

— Це вже досить близько, — бурмоче він.

Вона відсторонюється. Він помиляється, це не близько. Брендон зеленого поняття не має про те, що вона думає чи відчуває, але це нормально, Джессі сама знає. Наразі всі її голоси стали одним голосом, вона гріється неочікуваною єдністю і знає от що: якщо не підбереться до нього ближче зараз, якщо не підбереться так близько, як тільки зможе, він ніколи не відійде далеко. Завжди чигатиме в шафі, чи одразу за вікном, чи ховатиметься під ліжком опівночі, шкірячись білими зморщеними губами — демонструючи проблиски золота ззаду в роті.

Вона швидко крокує проходом до поруччя-роздільника, а тонка тканина вуалі торкається щік, ніби дрібними стривоженими пальцями. Вона чує, як Брендон щось похмуро буркоче, але цей звук долинає з вiдстанi як мінімум десяти світлових років звідси. Ближче (але все одно, ніби на сусідньому континенті) адвокат перед ложею бурмоче:

— …ваша честь, я думаю, штат у цьому питанні непохитний, і якщо ви переглянете наші цитати, зокрема «Кастонґей проти Голліса»…

Ще ближче, і тепер пристав змірює її поглядом зі скороминущою підозрою, але швидко розслаблюється, коли Джессі піднімає вуаль та всміхається йому. Не відриваючи погляду від її очей, пристав смикає пальцем у бік Жубера й коротко хитає головою — жест, який вона у своєму стані піднесених емоцій та сприйняття може прочитати запросто, наче першу шпальту таблоїда: «Тримайтеся від того тигра якомога далі, мем. Дивіться, щоб він вас кігтями своїми не дістав». Тоді він ще більше розслаблюється, коли бачить, що її наздоганяє Брендон, галантний ґречний лицар, буквальне визначення цих слів, хоч він точно не чує низького Брендонового рику:

— Опусти вуаль, Джессі, бо, бляха, я зараз сам це зроблю!

Вона не просто відмовляється робити так, як він каже, а навіть не дивиться в його бік. Знає, що його погрози порожні — він точно не влаштовуватиме сцен у цьому священному середовищі й усе зробить, щоб його на таке не спровокували, — але їй би не важило, навіть якби було навпаки. Брендон їй подобається, чесно, але дні, коли вона робила щось просто тому, що так каже якийсь чоловік, закінчилися. Вона лише периферично сприймає, що Брендон сичить на неї, що суддя продовжує радитися з адвокатом захисту й окружним прокурором, що пристав знову повернувся в напівкоматозний стан, судячи з його замріяного, відсутнього виразу обличчя. Джессі завмерла в милій усмішці, яка обеззброїла пристава, але серце все одно шалено стукотить у грудях. Вона підійшла на відстань двох кроків від перегородки — двох коротких кроків — і тепер бачить, що помилилася стосовно Жубера. Він не пише. Він малює. На його малюнку — чоловічок з ерегованим пенісом завбільшки з бейсбольну битку. У чоловіка опущена голова, і він сам собі відсмоктує. Вона чітко бачить малюнок, але самого художника — лише блідий шматочок щоки й вогкі пасма волосся, що нависають над ним.

— Джессі, не можна… — починає Брендон, хапаючи її за руку.

Джессі не озираючись висмикує її. Уся увага зосереджена на Жубері.

— Ей! — театральним шепотом промовляє вона. — Ей, ти!

Нічого, принаймні поки що. Її накриває відчуттям нереальності. Дійсно вона це робить? Справді? І, як на те пішло, чи вона взагалі це робить? Ніхто, здається, не помічає її, взагалі ніхто.

— Ей! Мудак! — Уже гучніше, розлючено — усе одно шепотом, проте заледве. — Пссс! Пссс! Е, я до тебе звер­таюся!

Тепер уже суддя піднімає погляд, супиться, тож принаймні хтось чує її. Брендон видає розпачливий стогін та хапає її за плече. Джессі б висмикнулася з його хватки, якби він намагався потягти її проходом назад, навіть якби це означало роздерти пів сукні в процесі, і, можливо, Брендон про це знає, бо лише намагається посадити її на порожню лаву позаду столу захисту (усі лави порожні, офіційно це закрите засідання), і в цю ж мить Реймонд Ендрю Жубер нарешті обертається.

Гротескний астероїд його обличчя з розпухлими відкопиленими губами, ножовим лезом носа й випнутим ліхтарем лоба повністю беземоційний, зовсім незацікавлений… але це саме те обличчя, Джессі одразу впізнає, і потужне відчуття, що наповнює її, — це здебільшого не страх. Здебільшого це полегшення.

Тоді вмить обличчя Жубера загоряється. На запалі щóки, ніби висип, набігає барва, а в червоних очах з’яв­ляється огидна іскра, яку вона вже бачила раніше. Очі дивляться на неї так само, як дивилися в будинку на озері Кашвакамак, з екзальтованим захопленням невиправного безумця, і вона загіпнотизовано завмирає від жахливого впізнання в його очах.

— Містере Мілерон? — різко запитав суддя звідкись з іншого всесвіту. — Містере Мілерон, поясність мені, будь ласка, що ви тут робите і хто ця жінка?

Реймонд Ендрю Жубер зник. Це космічний ковбой, примара любови. Його надмірні губи знову закотилися назад, оголюючи зуби — темні, неприємні й цілком доречні як на дику тварину. Вона бачить проблиски золота, наче дикі очі з глибин печери. І повільно, як же повільно, кошмар оживає й починає рухатися. Кошмар повільно піднімає моторошно довгі помаранчеві руки.

— Містере Мілерон, негайно відійдіть разом зі своєю непрошеною компаньйонкою до лави!

Пристав, стривожений ляскотом цієї інтонації, прокидається зі сну. Стенографістка роззирається. Джессі думає, що Брендон хапає її руку, щоб змусити дотрима­тися наказу судді, але точно вона сказати не може, та це й не важить, бо вона не в змозі рухатися. Так, наче по самий пояс загнана в цемент. Звісно, це знову настало затемнення, останнє повне затемнення. Після стількох років посеред дня знову світять зірки. Вони світять усере­дині її голови.

Вона сидить і дивиться, як вищирене створіння в помаранчевій робі піднімає калічні руки, не відриваючи від неї розмитого погляду червоних очей. Підіймає руки, аж доки довгі худі долоні не зависають у повітрі на відстані фута від блідих вух. Це імітування страшенно виразне: вона майже бачить стовпці ліжка, коли істота в помаранчевій робі спершу обертає ті розчепірені довгопалі долоні… а тоді трусить ними туди-сюди, наче їх тримають кайдани, видимі лише для нього і жінки у відкинутій вуалі. Голос, що доноситься з оскаленого рота, — кошмарний контраст до бридкого надмірного розвитку його обличчя. Цей голос пронизливий, скигливий, голос божевільної дитини.

— Я не думаю, що ти взагалі хтось! — трубить Реймонд Ендрю Жубер тремтливим дитячим голосом. Звук прорізає сперте, перегріте повітря судової зали, наче блискуче лезо. — Ти просто з місячного світла!

А тоді воно починає сміятися. Трусить потворними руками в наручниках, видимих лише для них обох, і сміється… сміється… сміється…