Iсторичнi есе. Том 1

54

Після слів “її історія до високого ступеня позначена браком тяглости, дисконтинуїтетом“ в первісній, англомовній публікації йшло:

“Упродовж свого розвитку вона пережила два великі періоди занепаду. Середньовічну Русь після того, як їй було завдано руйнівного удару монголів, поступово поглинула Литва, врешті приєднана Польщею. В середині XVII століття Україна піднялася проти польського панування, і постала нова державність — Козацька держава. Але в другій половині XVIII століття автономію козацької України зліквідувала Російська імперія. Новий цикл піднесення розпочався у XIX столітті. Рух національного відродження досяг своєї кульмінації у добу революції 1917 року, коли виникла незалежна українська держава, що незабаром підпала під більшовицький контроль. Цей третій, останній великий розділ української історії, який триває від 1780-x років аж до теперішнього часу, становить те, що ми можемо означити як “новітня українська історія”.

Цей фрагмент випущено в найпізнішій редакції статті на пропозицію директора видавництва “Пролог” Мирослава Прокопа, який уважав за потрібне підкреслити тяглість українського національного життя. У відповідь на це Іван Лисяк-Рудницький писав у листі до видавництва “Пролог” (червень 1970 р.): “Я доповнив дане місце статті, так що тепер повинно бути ясним для читача, що я маю на увазі дисконтинуїтет на рівні державного буття та “високої культури” та що я не заперечую наявність тяглости в українській історії на рівні низових суспільних клітин та людової культури” (box 37, file 795).