Iсторичнi есе. Том 1

65

Юрій Лавріненко (1905–1987, псевдонім — Юрій Дивнич) — український поет, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Народився на Київщині в селянській сім’ї. Закінчив Харківський інститут народної освіти (1930). Навчався в аспірантурі київського інституту літератури ім. Т. Шевченка (1930–1932, науковий керівник О. Білецький), після закінчення якої захистив дисертацію про український епос. Автор літературно-критичних нарисів про В. Еллана (Блакитного) (1929), В. Чумака (1929), П. Тичину (1930). У 1932–1933 рр. — працював у газеті “Вісті ВЦВК”. 1933 р. заарештований ДПУ, перебував ув’язнення у таборах в Норільську 1935–1939). У 1939–1941 рр. — на “вільному засланні” на Північному Кавказі без права відвідувати Україну. Після окупації німецькими військами Північного Кавказу (1942) перебрався в Україну. У 1945–1947 рр. жив в Австрії, з 1947–1950 р. — у Німеччині. У 1950 р. перебрався до США. Редактор “Українських вістей” (Новий Ульм, 1948–1950) та “Літературно-Наукового Збірника” (Нью-Йорк, 1952). У 1955–1958 рр. разом з І. Кошелівцем редагував “Українську літературну газету”. Автор близько 300 публікацій, у т. ч. бібліографічного збірника “Ukrainian Communism and Soviet-Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography 1917–1953” (Vol. 1–2, 1953); антології “Розстріляне відродження Антологія. 1917–1933. Поезія-проза-драма-есей” (1959); книжки “Василь Карамзин — архітект відродження” (1975); збірок статей “Зруб і парости” (1971); “Чорна пурга та інші спогади” (1985).

Іван Лисяк-Рудницький співпрацював з виданнями, редактором яких був Юрій Лавріненко. Водночас, їхня співпраця доповнювалася полемікою, яка інколи набирала дуже гострих форм (див, наприклад: Лавріненко Ю. Нещастя з Каразином (Вимушена репліка) // Сучасність. — 1977. — N 11 (203). — С. 98–101). Полеміку викликали не стільки розбіжності в поглядах, скільки різниця темпераментів. “З Ю. Лавріненком у мене певна “психологічна неспівзвучність”, — зізнавався Лисяк-Рудницький у листі до Євгена Маланюка від 24 липня 1958 р. (box 34, file 763). Як писав Іван Кошелівець, “Юрій Андрійович [Лавріненко] був найвищим авторитетом, але [...] для середньо розвиненої верстви читачів [...] Люди, здібні мінімальною дозою критицизму темперувати свої захоплення, не могли не помічати небезпеки некритичного замилування образно блискучим стилем Лавріненка. Йому властиве було захоплюватися кожною темою, яку він обрав об’єктом свого дослідження, і в цьому стані його заносило, і він часто перебирав міру. Приміром, коли він заходжувався коло теми Каразина, то цей останній в його очах виростав не менше, як на “архітекта відродження”. Коли ж добрий знавець історії України Іван Лисяк-Рудницький висловив у дописі до “Сучасності” застереження проти надмірного перебільшення ролі Каразина, Юрій Андрійович так темпераментно відповів йому, не без певної дози демагогії.., що середньоінтелектуальний читач напевно став на стороні Лавріненка, хоч повну рацію мав Лисяк-Рудницький.” (Кошелівець І. У дорозі дружби і співробітництва // Сучасність. — 1988. — Ч. 9. — С. 31–32).