Iсторичнi есе. Том 2

18

“Інтегральний націоналізм підніс войовничість та життєздатність українського народу в часи великих потрясінь, але водночас він знизив рівень його громадянської зрілості” - у листі до Марка Антоновича від 13 травня 1972 р. (box 37, file 800) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Я ніколи не вважав, що націоналізм треба “викреслити з української історії”. Так чи інакше, націоналістичний рух поклав свою печать на одне чи два покоління нашого Заходу, і він становить невід’ємну частину збірного досвіду нашої нації, подібно як комуністичний рух 1920-х рр. Говорячи прикладово, я не уявляю собі історії української літератури без Маланюка, як і не уявляю її без Хвильового. Це саме можна сказати про історію політичної думки і політичної дії. Я теж не докоряю націоналістам за те, що вони не створили української держави, подібно як не створили її ані наші демократи, ані консерватори, ані комуністи. Ми всі б’ємося проти одної кам’яної стіни, якої ми досі не зуміли проламати. Але саме такий стан нашого народу вимагає від нас усіх суворо-практичного підходу до нашого збірного досвіду, при чому, звісно, кожний табір повинен починати від себе самого. Це правда, що націоналістичні утрупування (принаймні два з-поміж трьох) не в одному змінилися. Але ці зміни мали, вибачте за слово, більш-менш “опортуністичний” характер, себто пристосування до нових обставин і оточення, в якому ми опинилися - але без розрахунку з власним минулим. Про це я не раз безуспішно говорив моїм приятелям з-поміж “двійкарів”.