Iсторичнi есе. Том 2

31

“...читач, якому бракує докладного знання про суперечки між “київською” й “катеринославською” течіями в КП(б)У...” - після здійснення більшовицького перевороту в Росії Ленін виступав за утворення в Україні територіальних партійних організацій й уряду, який би пізніше проголосив федерацію з Радянською Росією. Це, за його задумом, мало б відтягнути українські селянські та робітничі маси від Центральної Ради ціною задоволення їхніх вимог щодо національної автономії України. Пропозиція Леніна викликала наприкінці 1917 р. конфлікт усередині більшовицького руху в Україні. “Київська” ліва група на чолі з Юрієм П’ятаковим та Євгенією Бош обстоювала збереження організаційної єдності з всеросійським більшовицьким рухом, трактуючи позицію Леніна як відступ від принципу пролетарського інтернаціоналізму та загравання з українським “буржуазним” рухом. Позиція київських лівих видозмінилися після Берестейського миру (березень 1918 р.). Вони виступали за підготовку антигетьманського й антинімецького повстання в Україні, яке мало б стати іскрою до вибуху всеєвропейської соціалістичної революції. Щоб запобігти небезпеці використання німцями цього повстання як приводу для розправи з більшовицькою Росією, київська група була готова піти на проголошення формальної самостійності України. На відміну від неї, “катеринославське” праве крило на чолі з Еммануїлом Квірінгом та Я. Яковлєвим-Епштейном було готове підтримати позицію Леніна, але за умови, що “Південна Росія” (Донбас, Харків. Катеринослав, Кривий Ріг та прилеглі індустріалізовані райони) не буде введена до складу національно й економічно “чужої” їй України. Ленін, однак, наполягав на збереженні організаційного зв’язку “катеринославської” групи з “всеукраїнською” більшовицькою партією. Після перемоги лінії Леніна позиція “катеринославців” теж зазнала зміни: вони погоджувалися на “всеукраїнський” характер більшовицького руху в Україні, якщо Москва здійснюватиме жорсткий контроль над Україною. В іншому разі, на їхню думку, авантюристична політика “київської” групи поставить під загрозу здобутки більшовицької революції у Росії або ж більшовицький уряд в Україні впаде жертвою українського дрібнобуржуазного й націоналістичного оточення Суперечка між “київською” і “катеринославською” групами створила загрозу розколу більшовицького руху в Україні Подолано її завдяки активним діям Миколи Скрипника, спеціально посланого Леніним з Петрограда в Україну для полагодження конфлікту. Микола Скрипник обстоював третю, компромісну позицію, яка врешті-решт перемогла: Україна проголошує формальне відокремлення від Радянської Росії, але фактично зберігає державно-партійні зв’язки з Москвою. Ця лінія була закріплена на таганрозькій партійній конференції (квітень 1918 р.), яка передувала першому, установчому, з’їздові КП(б)У (липень 1918 р.). Незалежницьку позицію займала четверта більшовицька група з Правобережної України на чолі з Василем Шахраєм.