Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ФЛОРЕНЦІЯ, 1992

Слід було починати з житла, тому перші півтори години зійшли на розшукування тризіркового пансіону, вказаного у факсі (colazione included)[115].

Коли пансіон було знайдено, з'ясувалося, що поруч немає де запаркуватися. У намаганні знайти хоч якесь вільне місце минуло ще півтори години.

Піший шлях берегом Арно від машини до пансіону (з багажем) забрав ще хвилин сорок.

Кімната виявилася на четвертому поверсі. Ліфт не викликався. Ключ не підходив. Треба було зійти вниз і з телефонної будки додзвонитися до господині.

Вона під'їхала за годину, разом із першими сутінками. Ключ, який вона привезла, підійшов.

У кімнаті було зовсім темно через наглухо зачинені віконниці і задушливо. Треба було все повідкривати навстіж. З вікна вдалося побачити купол Собору, вежі, дахи і пагорби. Плюс рештки заходу сонця з-над пагорбів.

Двері душової кабіни зачинялися нещільно. Вода була ледве теплою. Нагріти її не вдалося б навіть Гаррі Поттерові, а не те що тій закіптюженій вибуховій колонці.

Добра година пішла на з'ясування, чого більше — втоми чи голоду. Втома перемогла, але голод видавався небезпечнішим. Від нього можна було не прокинутися.

Жодна з тратторій не виглядала краще за інші. Спаґетті ніде не являли собою чогось несподіваного. К'янті не збиралося бути ані справді червоним, ані справді сухим.

Звіддалік Старе Місто нагадувало Львів, але добре освітлений і набагато більший. Мости в рахунок не йшли. Зате Арно могло зійти за Полтву, трохи чистішу, часів її середньовічної молодості.

Старе Місто лишалося на завтра. «Завтра» означало дві-три години перед полуднем і дві-три після.

За цей нікчемний відтинок часу слід було: перейти Понте Векйо, пробитися всередину Санта Марія дель Фйоре, піднятися на Дзвіницю, ахнути побаченому згори морю черепичних дахів, тричі задихнутися від клаустрофобії, сповзаючи тими самими сходами вниз, роззявитися («Не може бути!») перед брамою баптистерію, обійти навколо Давида (копія), невдало жартуючи з приводу його пісюна (копія так само), вистояти чергу до Уффіці виключно з тим, аби безнадійно довго шукати «Втечу в Єгипет» Корреджо і врешті почути від охоронця, що «картину реставрують», насамкінець опинитися посеред П'яцца делла Репуббліка — але не заради голубів чи футуристів, а щоб відзняти на фото велетенський напис PASZKOWSKI.

Потім ще дві години судомно видиратися на автостраду з безжально закоркованого і загазованого міста.

Якщо вдуматися, то гірше скластися й не могло. Але я волію не вдумуватися.

Тільки от чого так хочеться знову в там і тоді? І як це завжди виходить — що кожне пекло неминуче обертається раєм?