Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ВІЛЬНЮС, 1997

Мій приятель Кшиштоф Ч. над усе любить мандрувати, знайомити людей (слово «зводити» пасувало б тут навіть краще, але не в пейоративному сенсі), обережно намацувати болісні лімфатичні вузли перетину культур, антикультур, лазити закапелками нашого досі поруйнованого світу між Німеччиною й Росією, фахово званого упродовж останніх кількох десятиліть ЦСЄ, тобто Центрально-Східною Європою. Він мріє про кафе «Europe Central», якусь таку летючу кав'ярню, що її відвідувачі раз на рік збиратимуться то в Будапешті, то в Сараєві, то в Чернівцях або Ґданську, в одному з міст цього нещасного і найкращого субматерика, цієї буферної зони. Вони збиратимуться для того, щоб уголос читати, пізнаватися навзаєм і щось таке разом шукати, щось дуже важливе, без чого нам ніяк не можна рушати в завтрашній вік[25].

Кшиштоф Ч. не полишає надій на врятування світу.

Того разу ми перетнулись у Вільнюсі, в Старому Місті, серед будня, в надрах минулого. Як і будь-яке справді Старе Місто, вільнюське повниться знаками — ледь видними, напівзітертими, зовсім утраченими і свіжими, ніби подряпина, що саме в цю мить наповнюється кров'ю. «Міцкевич», «NIRVANA», «Шевченко», читали ми зі стін, «Ганібал» (не Лектор, а той, що арап), «OASIS» і «ВикторЦойНеУмер». Вуличний стариґань без успіху грав на скрипці якісь спотворені до невпізнання, але все-таки популярні мелодії. «Без успіху» мається на увазі в обидвох сенсах — і мистецькому, й комерційному.

Звісно, в одному з дворів обіч забрукованої вулички мусила знайтися антикварня, яку я швидше за все обійшов би десятою дорогою, коли б не проходив у товаристві Кшиштофа Ч. Але з ним обійти її не було жодного шансу. Я скорився, і ми увійшли в її тісний насичений всьогістю простір: картини, ікони, килими з лебедями, оленями й русалками, порцеляна, старі папери, грамоти, військові мапи, шоломи пожежників, радянські ордени, чарівні лампи. Масивний господар видихав зубрівку і не зовсім твердо називав ціни. Однак до нього дійшло, чого хоче Кшиштоф Ч., щойно він почув вишептані тим уголос координати: «Europe Central».

Він вагався якусь хвилину, а тоді, поманіпулювавши ключем в одній з шухляд, видобув на стіл перед нами кілька грубих конвертів з десятками поштових карток і ламких вижовклих фотографій.

На зламі століть[26], а може, трохи раніше, з'явилася мода — посилати одне одному поштові картки і збирати з них колекції. Йшлося не так про текст повідомлення («живі-здорові, маємося файно»), як про саму картку, черговий доказ із черговим ефектом присутності. Йшлося, мабуть, про те, що невдовзі половину людства розкидає і перемеле щось невблаганне, і буде багато смерті, і всі про всіх забудуть, і тільки поштова картка з Праги до Ужгорода через сто років, тобто під кінець нового століття, наприкінці завтрашнього віку, чомусь продаватиметься у Вільнюсі: смерчі історії, психоделія випадків і лабіринти можливого.

Ось будинок Опери в Коложварі (нині Румунія, Клуж). Ось «Христосъ Воскресе», висланий з Одеси у Варшаву. Ось пейсаті хасиди посеред вітебської (перемиської? рівненської? пряшівської?) площі. Ось дві панночки-сестри на вакаціях у Дубровнику. Ось «Кіевъ с птичьего полета». Той самий, про який у тогочасному путівникові д-ра Мєчислава Орловича зазначено: «…мальовниче розташування, на горбах, на правому березі річки Дніпро, торговельне і промислове місто, центр цукрової промисловості».

А потім була картка зі штемпелем Червоного Хреста, з-під Харкова, 1915 рік. Чорнило: початково, напевно, червоне, нині ж — як запечена кров. І на картці — чистою українською: «Дорогенька Оленко! Другий місяць, як я в російськім полоні. Ти не бійся за мене, я не помру». Заадресовано на Коломию, Туранським.

І ще було повно іншої всячини, бо ми жахливо довго випробовували терпіння підхмеленого антикварозубра. Він стояв над нами, дивився на розсипані по всьому столу картки, і я розумів, що він теж усе розуміє, бо він теж звідси, з цього коридору між трьома морями, чи, як це люблять окреслювати вчені конфліктологи, у цивілізаційному розламі поміж Сходом і Заходом.

І врешті, коли ми виходили (Кшиштоф Ч. таки купив собі цукровий «Кіевъ», і коломийську «Оленку», і ще щось), на порозі з'явився той самий вуличний стариґань. Мабуть, продавати скрипку. Але то вже інший сюжет.