Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ЧЕРНІВЦІ, 1983 і згодом

Спочатку слід було потрапити до них примусово.

Чернівці — перше місто в моєму житті, до якого я не їхав: мене везли. І до якого мене, ніби казенний вантаж, доправили. Не я, а мене. Жодної суб'єктності, суцільна залежність, обов'язкова армійська повинність.

Років через п'ятнадцять я почав знову в них бувати — ясна річ, добровільно. Тоді й виявилося, що Чернівці є містом, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог.

Ось я переглядаю написане відтоді про Чернівці, а воно про поетів. І це, звичайно, неправильно, бо це ж неправда. Можна подумати, що Чернівці такий собі вертоград, рай серед виноградників, єдиний на землі Парнасополіс, де кожен зустрічний мовить віршами! До того ж вільно перелітає з мови в мову і таких мов є принаймні п'ять, не чотири, а п'ять — разом із турецькою.

Та нічого подібного! Насправді Чернівці — обласний центр теперішньої України з усіма наслідками такого становища. «Немає тих євреїв — то немає й міста», — якось підсумував Бума Тутельман. Підсумовувати — не зовсім те саме, що сумувати, але в Буминому випадку ці слова близькі як ніколи.

Я на це міг би й заперечити, що в житті завжди є місце для утопії. Чернівці — одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить. Зрештою, не думаю, що це було б запереченням Бумі. Радше самому собі.

Найкраще з усього, що мені досі вдалося сказати про Чернівці, також цілковито належить утопії. Обидва рази це стосувалося мертвих поетів. Тобто насправді там ішлося не про Чернівці, а про поетів, які в Чернівцях народилися, щоб навіки з них утекти. Тобто мова йшла не про клітку, а про птаха. Хоч без тієї клітки він і птахом не став би — у кожному разі екзотичним і співочим. Уперше то була рецензія на українську збірку Рози Ауслендер, удруге — стаття з нагоди 30-ліття Целанового самогубства. Я перечитую ті публікації діагонально і цитую майже навмання — щойно вихоплю оком із текстового масиву слово «Чернівці» та всілякі похідні від нього.

(Пам'ятаю, пам'ятаю те літо в мотострілецькому учбовому полку і як за першої ж нагоди ми прикипали до шпарин у захисного кольору парканах, підглядаючи за вільною-цивільною, майже сільською вулицею в потойбічному неармійському нереальному світі! Верби були точно, багато верб. Отже, і млин міг бути — вгадувався за ними, невидимий).

Трохи далі:

(Ах, що там, друже Юрґене, твоє пійло! А наш садгірський третьосортний чай, настояний радше на бромі? Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті, друже Клаусе).

Потім ще таке:

(Так, пагорби. У нас їх, щоправда, називали сопками — так, наче то була не Буковина, а Маньчжурія. Іноді нас виганяли побігати із сопки на сопку, ніби відбиваючи їх у супротивника. Це називалося тактичними заняттями. Про карколомний прорив не йшлося — не те що в паризькому напрямі, а навіть у бухарестському. Одного разу я заліг на сопці, озброєний до зубів і небезпечний. Звісно, не до зубів — чого вже там. Але я мав при собі автомат, АК-74. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь не мого, третього, а саме четвертого. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав змах до атаки. Його я і вбивав першим. Таке мені снилося кілька разів поспіль. Через те, що ми могли бачити саме такі сни, нам ніколи й не давали поспати).

І нарешті ось:

(Патріотичні марші? З ледь чутним запахом тліну? А запах куряви, налиплої на піт? А запах поту, налиплого на шкіру плівкою, що її, здавалося, вже й не віддерти? Наше командування іноді розважалося тим, що посеред вогнедишного липневого полудня зненацька виганяло нас марш-кидком із Садгори у середмістя, до Турецької лазні. Вони раптово вирішували нас помити. Нам доводилося шпарити так, що пілотки злітали з лисих черепів, які у свою чергу смішно теліпалися на худезних шиях. Сержанти заохочували нас копняками. Не можу згадати маршруту, бо я його ніколи не бачив. Хотинська? Калинівська? Гаразд, на початку були якісь пустирі, автобази, склади, закіптюжені локомотивні тупики. Але ж після них таки починалося місто, самий центр! Я не розглядався надовкіл, де ми і куди ми. Здавалося, півміста, всі перехожі тицяють пальцями на цих зачмирених і принижених захисників вітчизни. У лазні нам відводили чверть години на все. Вони зазвичай минали в черзі — як не за обмилком, то до душу. Іноді, щоправда, вдавалось і помитися. Але потім нас вишиковували перед лазнею і знову гнали марш-кидком назад у частину. Ми поверталися, ледве шкандибаючи — знову з ніг до голови у налиплій на піт куряві. Я не бачив там ніяких тюльпанових клумб).

Смішно: я ще один поет, що втікав із Чернівців (чи від Чернівців?). Місто, як і завжди, кишіло патрулями, але я не попався жодному з них. До автовокзалу все виглядало законно: мої папери вказували шлях на Гайсин. Проте на автовокзалі я скочив до автобуса у протилежному напрямку. Карколомний прорив?

Той-таки Бума (а по-дорослому Броніслав) Тутельман викликав із мене, ніби з безодні, ще один чернівецький опус. Я довго вдивлявся в його фотографії, а потім таки написав до них передмову, про яку він просив. Вона свого часу вийшла в альбомі, але хто там її читав чи бачив. Зараз я її скопіюю і викладу тут повністю — щоб хоч у такий спосіб розпрощатися з цим вампіром, цим Прутом, цим Дунаєм, цим Йорданом.

СІМ МЕДИТАЦІЙ ДЛЯ БРОНІСЛАВА Е TUTTI[120]

1. Матерія

Митець мусить бути войовничим матеріалістом — у тому сенсі, що він не може не вірити в Бога. Матеріальність Бога доводиться фотографією. Коли я добре зрозумів те, що сказала про фотографію недавно спочила з Богом Сьюзен Зонтаґ, то Бог виявляється таким самим елементом матерії, як спалах, промінь або голос. Бог є елементарною частинкою — принаймні кожного митця. Що ж до матерії, то головною її ознакою є кругообіг, а формою — сфера. Тобто цьому митцеві йдеться, зокрема, про кругообіг єврейських тіл у природі.

2. Руїни

Упродовж майже двох століть нахил до руїн офіційно вважався ознакою романтизму, а романтизм — ознакою відірваності від реального буття. Щойно коли чергова криза надвиробництва вкупі з кінцем історії спричинила проголошення постмодерної «естетики звалищ», руїни отримали свою амністію. Тепер уже й нагромадження порожніх пляшок чи гори старих черевиків свідчать про колажність і довільність поєднання елементарних часток існування, а головне — про колишню красу і цілісність єврейського світу.

3. Цвинтар

Цей митець одним із центрів такого колишнього світу зробив цвинтар, тобто місце зустрічі, наділене особливою крихкістю. Ніщо в нашій частині Європи не терпить так від зміни цивілізацій і режимів, як цвинтарі. Будинкам легше — їх можна привласнити й заселити. Але хто захоче турбуватися про чужі нагробки і про зчитуваність палестинських письмен? Таким чином, цвинтар — це завжди ліро-епічна книга з надто великою кількістю героїв та персонажів, до того ж зовсім не придатна для читання, якщо цвинтар єврейський.

4. Зелене

Тут ідеться не просто про колір, а про стихію. Зелене починається в березні, а закінчується у жовтні і воно є звіром. Це такий пожирач цвинтарів, його ще називають травою забуття, але це неправильно, бо річ не тільки у траві. Якщо цвинтар залишається без людей, тобто в єврейському місті і світі не стає тих, котрі мали б ним опікуватися, то зелене робиться цвинтарним викликом і знаком. Воно засвідчує кругообіг єврейських тіл у природі. Його поєднання з письменами і каменями створює особливу напругу між елементами Бога в цьому митці.

5. Камені

Так от, письмена, а також камені, а також письмена на каменях становлять для цього митця саме ту матерію, з якої пошита сорочка його світу. Його камені — як різьблені, так і звичайні — це орієнталізм. От тільки у випадку з різьбленими каменями можемо це доводити мистецтвознавчими шляхами. Що ж до звичайних каменів, камінців, кругляків, більших і менших, сірих і світлих, то цей орієнталізм походить виключно від цього митця. Євреї завжди покладають камені там, де їх раніше вбивали. Цей митець є збирачем каменів уже тому, що живе в цьому місті.

6. Чернівці

Улюбленець хасидів і гуцулів Франц Йосиф (невідомо, чи той самий) у своїх ланцюгових візіях бачив Чернівці східною метрополією, значно більшою від Львова і Відня, принаймні з кількома вищими будинками і значно глибшим цвинтарем. Коли ж побачив із повітря Нью-Йорк, то й він не здався йому більшим за Чернівці. Зрештою, жодного з цих міст насправді не існує. Нью-Йорку не існує, бо само його існування засвідчило б матеріальну похибку Бога. Чернівців не існує, бо що б тоді залишалось вигадувати цьому митцеві?

7. Світло

З однаково важливих для будь-якого початкового творення світла і темряви вибираємо перше. Воно не має усталеної форми, запаху ані кольору, проте цілком фотографічно доводить матеріальність Бога. Скажімо, в постаті (цього разу) офірного цапа, наскрізь просвітленого надвечірніми променями. Воно також може уявлятися нам небом, здається, літнім. Сфотографувати голос — завдання з майже нереальних, але оскільки в цього митця немає іншого виходу і призначення, то йому таки вдається виловити мовлене з-поміж хмар «Броніславе!».