Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ШТУТТҐАРТ, 2005

Ніколи більше — ані до, ані після — я не вживав горілки чорного кольору. Лиш одного разу в житті мені наливав її гостинно у своєму домі театральний режисер Маульвурф-Кротович. До речі, в одному зі своїх романів Ірван іменує його Маульвюрфом — саме так, через «ю». Насправді ж він пишеться через «у» — Маульвурф. І завжди офіційно додає своє друге родове прізвище, Кротович, яке зраджує в ньому вихідця з подільської шляхти ходачкової, не католицького, а радше аріанського штибу.

Так от, чорною горілкою Маульвурф-Кротович напував мене у місті Штутґарті, на Добельштрассе, де він і мешкає з родиною. У середні віки це була не вулиця, а струмок, Добельбах. Вулиця згодом перейняла його назву, позаяк струмок замурували десь під нею. Найтихішої зі швабських ночей, поклавши вухо на асфальт, можна почути глибинне плюскотіння сімсотлітньої давнини.

У Штутґарті мені всюди траплялися цвинтарі, дуже красиві. Можливо, тому що все діялося наприкінці квітня, коли зелень і цвіт просто-таки лізуть з усіх можливих шпарин, особливо ж із гробничних. Філософ-пантеїст зауважив би, що таким чином до нас промовляють мертві. Та що там промовляють — вони просто-таки випорскують на поверхню, такі ботанічно-намацальні!

Перший із цвинтарів, Гоппенляу, мені випало перетнути, аби потрапити до готелю «Маритим» — як на мої смаки, дещо натягнутого у власному розмахові. Другий, Праґ, ми з Маульвурфом-Кротовичем завбачливо обійшли, здіймаючись на Вайссенгоф, про який тут ані слова, щоб не впасти у спокусу написання ще одного історико-архітектурного есею. Третій, Фанґельсбах, розташований на південний захід від уже згадуваної Добельштрассе, тож саме звідти долинали тієї ночі завивання послідовників не знаного мені сатанинського культу.

Коли я пишу «тієї ночі», то маю на увазі свою другу штутґартську ніч, яку я провів у гостинній домівці Маульвурф-Кротовичів. Перша минула в «Маритимі» й запам'яталася хіба що спільною поїздкою в готельному ліфті з невимовно молодою і гарною перекладачкою французького автора. За вечерею ми випили багато вина. Я тричі помилявся поверхом.

Друга ж ніч ознаменувалася тим, що Маульвурф-Кротович гостинно пригощав мене чорною горілкою, купленою в д'юті фрі на котромусь летовищі. За його словами, в ній було цілих п'ятдесят градусів. Я щоразу піддавав це сумнівові. Ми незлецьки посиділи години до третьої, майже спорожнивши літрову пляху, після чого господар дому згадав, що о восьмій у нього лекція з акторської майстерності. Це було своєчасно, бо слова «майстерність» він уже не вимовляв. Я натомість уже не вимовляв жодного з його прізвищ — ані першого, що не дивно, ані, уявіть собі, другого. Продовжувати спілкування в таких умовах було незручно, і я погодився спати. Маульвурф-Кротович довго й повільно показував мені синову спальню — ось ліжко, ось двері у коридор, а ось на балкон, а це рушники, а це пляшка води, а це стіни, а там стелі, а от вікно, а за вікном Штутґарт. Я зажадав нічної сорочки, ковпака й уриналу, на що Маульвурф-Кротович востаннє тієї ночі реготнув і зник у лабіринтах помешкання. (За його пізнішим зізнанням, наступного ранку, таки приплентавшись на лекцію, він оголосив студентам позапланову тему «Двадцять один спосіб виходу молодого актора з похмілля»).

Невдовзі я, майже щасливий, заснув під невгамовні дзвони тисячі дзвіниць, шум двох тисяч гірських водоспадів і хрипкувате крещендо цілого легіону ангелів у моїх вухах. Мою голову крутило в центрифузі, як уже колись написалося мені в іншому місці. І все було б чудово, якби за неповну годину мені не довелося вставати за фізіологічною потребою — тією, що її у вихованих колах чомусь прийнято називати малою. Насправді вона була надзвичайно великою, мається на увазі, що сцяти хотілося просто-таки страшенно, тож я навпомацки ринув до дверей, котрі, як я запам'ятав, провадили у коридор. Двері не піддавалися. Я натискав з усіх сил на клямку і навалювався на них плечем, але двері не піддавалися. Я відходив і, немов леопард, знову кидався на них — усе з тим же успіхом. Клямка безсило совалася вгору-вниз, не вступаючи в жоден контакт із замком. Я підозрював якусь елементарну заковику, але як мені було її позбутись, я не знав. А тим часом робилося все нестерпніше.

Я кинувся у протилежний бік і вирвався на балкон. Унизу під ним протікав струмок Добельбах, я навіть чув його свіже весняне плюскотіння. Можна було б із балкону надзюрити в нього. Але для цього слід було струменем сечі просвердлити асфальтово-ґрунтову товщу на сімсотлітню глибину і пробитись у середньовіччя. Я відмовився від такого випробування. З Фанґельсбахського цвинтаря долинали ритуальні завивання не знаних мені сатаністів. Я мимоволі зафіксував, що то, напевно, репетиція до Вальпуржиної ночі. Проте від цього здогаду мені не полегшало.

Мною поволі заволодівав розпач.

Я ще раз кинувся до дверей у сподіванні, що свіжий доторк моєї протверезілої руки змінить усе на краще. Сподівання було даремне.

Чому я не став гатити кулаками у ті двері — не знаю. Проте я донині вдячний собі за те, що не здався і не гатив.

(Насправді там, за дверима, був ніякий не коридор, а спальня Маульвурф-Кротовичів. Про це я ще дізнаюся — вранці).

Коли я вдруге (вдесяте?) вилетів на балкон, то раптом зауважив на ньому повно вазонів, більших і менших — пальми, амариліси, кактуси, алое, герань, щось іще. Їх не було тут раніше, вони з'явилися щойно, щоб урятувати мене від розриву міхура або й серця, чомусь подумалося мені.

Я в дитинстві виростав у тісному оточенні кімнатних рослин, наша хатина у Франику на Гаркуші нагадувала захаращену й запилену шкільну оранжерею. Вони й сьогодні трапляються мені на кожному кроці в моєму домі. Я переважно знаю їхні назви. Часом, переважно вночі, коли мені особливо добре або особливо зле від випитого, я розмовляю з ними, курячи на балконі. Я певен, що вони розуміють усе, що я їм кажу — це видно з їхніх листків і квітів. І коли я перепитую, чи вони справді почули і зрозуміли мене, то вони це підтверджують. У мене є знайомі, котрі, підглядаючи за мною, бачили, як у лісі я подібним чином розмовляю з деревами. І коли я прошу дерева знаком підтвердити, що вони мене почули і зрозуміли, то вони починають одностайно шуміти листям.

«Я радий, що ви знову тут, мої хороші друзі, — звернувся я до вазонів на штуттґартському балконі родини Маульвурф-Кротовичів. — Я високо ціную вашу жертовну готовність прийняти в себе мою чорну від горілки сечу і в такий спосіб урятувати мені життя або й честь. Але я ніколи не дозволю собі отруїти ваші святі й досконалі організми цією гидотою». Я сказав — і відчув, як вони напружено завмерли. Аж соки зупинилися в їхніх стеблах.

Я хвилину мовчав, поклавши втомлену голову на їхні цупкі листки і майже розчинившись у балконній ночі під віддалене цвинтарне виття. Урешті я струсонув головою і голосно, будячи сусідів, запитав: «Братове і сестри, ви почули мене, ви зрозуміли, що я сказав?». І тоді вони всі як один затремтіли у відповідь. Я знаю: в них це означає «так». «А тепер я йду гатити кулаками й ногами в ті двері», — повідомив я їх і рушив назад у кімнату.

Але коли я знову припав до дверей, вони — о диво! — зовсім легко піддалися і відчинились у коридор. «Дякую, братове і сестри», — махнув я рукою в бік балкону і безперешкодно попрямував до туалету.

Вам уже ясно, що дверей у тій спальні було двоє і що досі я завжди ломився в інші, заглушені, а тепер урешті налетів на ті, котрі справді двері.

Вам це ясно, а мені ще ні.

Бо я все одно знаю, хто мене тоді врятував.