Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ДЕТРОЙТ, 2000

У моєму дитинстві назва «Детройт» означала цілу країну. І ця країна була Америкою, тобто її Сполученими Штатами.

Між іншим: винахідливість українських радянських мовознавців не знала жодних меж, якщо йшлося про тупе наслідування чи копіювання російської. Звідси й недоречний епітет «сполучені» (лише аби зберегти вірність російській абревіатурі США). Так, наче маються на увазі якісь посудини, а не території! Наперекір українським радянським українські нерадянські мовознавці винайшли абревіатуру ЗСА, що її слід було читати як «З'єднані Стейти Америки». На мій погляд, найточнішою українською версією цієї назви могло би бути щось на зразок «Об'єднані Держави Америки» з абревіатурою ОДА. Але що нам у такому разі робити з іншими ОДА? Розпустити к бісовій матері? Тож облишмо цей мовознавчий відступ і повернімося в моє дитинство, якого все одно не повернеш.

У Детройті мешкали зі своїми родинами обидві сестри моєї бабці Ірени Карлівни. Ясна річ, ніхто з дорослих особливо не квапився розповідати мені, чому і як вони опинились аж у Детройті. Проте я все одно здогадувався, що це трапилося зовсім не через надмірну любов до радянської влади, а радше навпаки. Це вже згодом, багато-багато років по тому, я дізнався дещо більше про їхній ексодус наприкінці війни, про не надто приязне словосполучення «переміщені особи» (DP)[31], про Чехію, Австрію, Баварію та інші дива повоєнних ландшафтів.

У дитинстві ж вистачало знати, що вони десь там є, в Детройті. Факт їхнього там перебування підтверджувався насамперед листами у дуже цупких довгастих конвертах з ненашого паперу й ненашим запахом. Враження ненашості підсилювалося американськими поштовими марками і штемпелем «U. S. Mail». У своїх листах обидві сестри час від часу скаржилися на ностальгію, одна з них (старша, Одарка) якось написала: «Цей світ не для мене». Ірена Карлівна любила цитувати цей її вислів, коли критикувала Америку. Цей світ не для мене, патетично повторювала вона — так, ніби хтось її змушував негайно туди виїздити. У молодших класах середньої школи я її в цьому підтримував і час від часу внутрішньо здригався на саму лише думку про те, що от і я міг би фатально прийти на світ не в нашому щасливому світі, а в їхньому жахному, американському. Тому, де білі хижаки відібрали свободу в індіанців і змусили негрів працювати на себе.

Індіанці були моєю особистою резервацією. Від усіх своїх дитячих катастроф я втікав до них. У цьому сенсі я також був DP, переміщеною особою. Одного разу я вблагав Ірену Карлівну написати своїй сестрі про моє патологічне захоплення і попросити в неї хоча б кілька «справжніх індіанських речей». Сестра Одарка відповіла, що за якісь пару місяців її діти вибираються в подорож на «північ нашого стейту», де розташована резервація, й вони обов'язково щось мені підберуть. З тієї хвилини, як означене місце листа було мені урочисто зачитане вголос, я перетворився на очікування і трепет. На всіх доступних мені мапах я шукав «північ їхнього стейту». Я з'ясував, що його назва Мічіґан. Північ же Мічіґану слід було розуміти не інакше як солідний географічний доважок, тобто грубий шмат суходолу між озерами Верхнім та Мічіґан, що східним своїм боком уперся в Канаду. Я був у захваті — Великі Озера! Це ж просто романи Купера, перед якими я так низько схилявся, хоч ніколи не міг дочитати їх до кінця.

Минули страшенно повільні півроку — і не відомий мені вантажний корабель доправив до Одеської митниці все, що я потребував для щастя: зшиті докупи три пера (не інакше як орлині), наголівну пов'язку з різнокольорового бісеру, такий же напульсник і — головне — алебастровий томагавк з дерев'яним розмальованим держаком. Одеська митниця, пильно розглянувши і вивчивши кожен з предметів, дійшла висновку, що вони не несуть загрози радянському державному устрою, і пропустила їх далі зі службовою позначкою «детские игрушки».

Коли вони нарешті опинились у мене в руках, я вперше повірив у те, що життя буде сповнене пригод і насичене красивими переживаннями, а мрії збуватимуться. Зрозуміло, що номером один став томагавк, я ледь не спав з ним, ледь не облизував у поривах щастя його алебастрово-гладеньку, ніби груди середньовічної дами, поверхню. Певного дня хтось із дорослих додивився до майже невидимого і досить образливого «Made in Hongkong» на його цілком по-гуронськи розмальованому держаку.

Кілька років по тому індіанці остаточно зняли свої намети і потіснилися до самих кордонів мого світу, звільнивши його центр для рок-музики. І тут мені знову знадобився Детройт. Адже Detroit це Rock City, як слушно співали чуваки з «Кісс». Їхній альбом «Destroyer» випадково потрапив мені до рук якось навесні 1977-го. Я не надто їх любив, але той альбом усе ж записав собі на маг і відтоді слухав систематично. Я тихо пишався своїми далекими (ну, дуже-дуже далекими) родичами, яким пощастило мешкати у справжньому rock city.

Тієї ж весни ми отримали з Америки сенсаційного листа від молодшої з двох сестер — про те, що її дочка X. з чоловіком Л. виграли якусь фантастичну лотерею, що там у них тепер просто купа вільних долярів і вони вирушають усією родиною, разом з дітьми й домашніми тваринами, у велику подорож до Європи і що вони навіть у Львів заїдуть, і що вони матимуть у тому Львові купу подарунків для нас, якщо ми негайно напишемо, чого нам від них треба.

Думаю, що нам треба було всього. еСеСеСеР зразка 1977 року — надзвичайно бідна країна, вздовж і впоперек помережана довжелезними й агресивними чергами за всім на світі. Сформулювати свої побажання щодо подарунків означало би скласти каталог усього на світі — від ґудзиків до лімузинів. Тому Ірена Карлівна гордо відписала своїй сестрі, що нічого такого нам не треба, все у нас є, от лише б тільки побачитись, а все інше пусте, нас тут ніяким добром уже не здивуєш і не візьмеш.

Загалом у своєму листуванні сестри час від часу зіштовхувалися на ідеологічному ґрунті. Приміром, коли радянська збірна з хокею накидала американцям якісь аж 16:1, Ірена Карлівна присвятила цьому цілий ущипливо-тріумфальний пасаж. На що її сестра Одарка слушно відповіла, що пишатися таким розгромом совєти особливо б не повинні, позаяк накидали вони всього тільки аматорам, тобто якимось горопашним студентам збірної університетів. А якби їм трапилися профі з НХЛ?

Зрештою, профі з НХЛ також були повержені — трохи згодом. Хоч уже не так переконливо, а радше «у рівній боротьбі гідних один одного суперників». Не пригадую, чи «Детройт Ред Вінґз» так само брали участь у тих льодяних побоїськах. Але «Філадельфія Флаєрз» точно. Хоч тут я не про Філадельфію.

У згаданому листі-відповіді Ірени Карлівни була цілком окрема сторінка — моя. Бо тільки я мав чіткі й дуже конкретні побажання щодо дарунків — вінілові грамофонні диски, LPs[32]. Я махнув рукою на стриманість і пустився берега, замовивши їх цілих шість. Мій список виглядав так:

1. JETHRO TULL — Songs From The Wood.

2. EMERSON, LAKE & PALMER — Works, Vol. 1.

3. ELECTRIC LIGHT ORCHESTRA — A New World Record.

4. PINK FLOYD — Animals.

5. BOSTON.

6. EAGLES — Hotel California.

Передостанній з них — той, на якому «More Than A Feeling» і «Smokin'». Останнього з них я нині трохи соромлюся, хоч ніде правди сховати — він там був. І він мені таки дістався, як і всі інші п'ять.

Тобто це справді сталося: липнева спека, Львів (я саме складаю вступні іспити до Поліграфу), ми з мамою нетвердою ходою зрадників батьківщини наближаємося до готелю «Інтурист» (який там у біса «Жорж» — «Інтурист»!), у нас важлива зустріч — унизу, десь у фойє. До номера ми не увійдемо, бо там усе наскрізь прослуховується. Та й у фойє надовго не затримаємося, бо все простежується. Ми розмовлятимемо з ними в їхньому ж автомобілі. Адже ми відчуваємо, що за нами стежать. За нами в ті хвилини стежили фактично всі — готельна обслуга, міліція, фарци, кагебісти, селянки у хустках, прибиральниці, двірники і кур'єри. Ми ледве вирвалися з їхнього оточення з усіма моїми шістьма альбомами щастя.

З того дня минуло багато-пребагато років, більше навіть, ніж я їх прожив до того дня — і от він, Детройт. Це трапилося в околицях Різдва — раптова десятигодинна подорож веном із Пенсильванії, така ж раптова поява всіх нас у Воррені. Це було першим дисонансом — наші родичі мешкали не в самому Детройті, а на північ від нього. Як прийнято казати у нас, «під Детройтом». Чому я завжди уявляв собі їхнє помешкання десь дуже високо, на самій горі хмарочоса? Над Детройтом, а не під ним?

Давно не було на світі ані моєї бабці Ірени Карлівни, ані жодної з її сестер, включно з тією, що писала в листах «Цей світ не для мене».

Її листи були наповнені страхом. Вона постійно боялася за себе, за своїх близьких і знайомих. Цей стан я, можливо, вловлював, прислухаючись до зачитуваних бабцею вголос жахливих уривків про Дванадцяту вулицю, відрізані голови і культ вуду. Саме тому я часом радів тій суто випадковій обставині, що живу не в Америці.

Сталою темою тих листів була повсюдна й непереможна злочинність. У цій галузі Детройт протягом десятиліть сягав найвищих рекордів і, що називається, зажив найгіршої слави. Йому навіть надано титул Столиці Вбивць у категорії американських міст із населенням понад 500 тис. мешканців. Отож і в тих листах було повно стрілянини, наркотиків, неопізнаних трупів, зґвалтувань і підпалених будинків. Героїн у тих листах продавали на кожному розі.

Одного з днів добряга Л., той самий, але так само на 23 роки старший, усе ж поступився нашій настирливості і, несхвально покректуючи, таки повіз нас до міста. Він передбачливо спробував обмежитися Ріверфронтом та островом Бель Іль. Острів увесь лежав під сонцем і снігом, все ще прикрашений санта-клаусами і лампіонами, у цілковитій тиші все ще святкового дня, здається, другого по Різдві. Ми дивилися на сліпучий канадський берег і синє небо вгорі, але нам хотілося ще чогось. Нам хотілося з білого міста в чорне, зі снігу в попіл — от чого нам хотілося. Л. довго не погоджувався, але ми його дотиснули.

Тепер нарешті про Детройт. Сонце вже починало сідати, коли ми заїхали у південно-східні райони Старого Міста. Не знаю, наскільки це європейське поняття пасує до міст Америки. У кожному разі Старому Детройтові воно пасувало як улите. Він був дійсно старим, понівеченим і геть покинутим. «Дванадцять років тому звідси пішла остання біла родина», — скоментував Л. своє тверде небажання зупинятися й кудись виходити з на всі замки запломбованого автомобіля. Так ми й повзли тією вулицею, однією з них — час від часу ми просили Л. випустити нас хоча б на пару хвилин. Він робив це вельми неохоче, щоразу нагадуючи нам про наближення вечері з двома десятками запрошених на неї гостей. Ми не мали права спізнитися.

Тому ми поспішали і хапалися за кожен шанс.

Ми пройшли б цим містом знову і знову, сфотографували б кожне цегляне згарище, кожен запущений сад і кожне здичавіле дерево в ньому, а також усі розвалені тераси, ґанки чи напівзнесені вежі, і кожне ґрафіті, і кожну стіну, і всі наглухо забиті дошками двері зігнилих особняків — але тут нас почало по-грудневому стрімко накривати темрявою і у вікнах руїн, що досі здавалися нам раз і назавжди покинутими, почало з'являтися світло. Щось наче відблиски вогнищ, коли спалюються останні меблі. Вони сиділи всередині і пильнували кожен наш рух, ані на мить не зводячи з нас очей.

Ми поїхали геть і ніколи більше там не з'являлися.

Цей світ був якраз для них.