Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

БЕРЛІН, 1993 — 2009

Берлін видається мені щоденником. У ньому хочеться нотувати. Мої дні в Берліні завжди полічені, навіть якщо їх 365, і це також одна з мотивацій для щоденника. 365 щоденникових нотаток можуть неочікувано виявитися романом — якщо пощастить. Але якщо навіть не пощастить, варто спробувати. З Берліном варто пробувати будь-що, він є місцем для спроб.

Ці нотатки мусять просякнути любов'ю і вдячністю, бо мені в Берліні особливо добре. Я спостерігаю за Берліном таке, чого не вдається спостерегти за всіма іншими моїми містами — він рослинний і порожнистий, у ньому залишені велетенські прогалини, які завжди можна чимось позаповнювати, але найкраще не заповнювати нічим, крім літератури. Я спостерігаю за Берліном, як він заповнюється письменниками. Вони їдуть з усього світу, деякі з них, ледь не випадково приземлившися на три дні, лишаються тут назавжди. У цьому назагал негарному місті, де попри незугарність аж так багато води і дерев, зненацька хочеться повірити, ніби отут і є твоє місце.

Я ніколи в житті не вів щоденника. У Берліні я не вів його так само, як і у Львові, Москві чи Франику. Але з того, що я досі писав про Берлін, усе одно виходить щоденник. Його дати розмиті, бо радше несуттєві. Наслідком цієї розмитості дат мені залишається перемішувати часи в довільній послідовності.

Ось деякі шматки цих наплутаних навколо Берліна часових поясів.

1. (…здається, вересень 2005…)

З моїх вікон майже наскрізь проглядається кафе «Доллінґер». Наприклад, отепер, коли я пишу ці рядки, а надворі остаточно стемніло, воно стримано світиться зсередини і я можу спостерігати за його приміщеннями, відвідувачами, важкуватим ковзанням офіціанток, мерехтінням свічок на столиках. Окремим сюжетом для моїх підглядань могли б стати поцілунки. Люди, які призначають побачення в кафе, мають звичку цілуватися — на початку і в кінці, коли розходяться. Вони цілуються по-західному, тобто двічі і навперехрест. Коли я кажу «по-західному», то не враховую швейцарців — ті чомусь, як і слов'яни, цілуються тричі. Хто мені пояснить чому? Швейцарці як поцілункові слов'яни Заходу? Гаразд, я тут не про них.

Мої вікна і балкон розташовані навпроти кафе, при цьому я мешкаю на другому поверсі, тому дивлюся на «Доллінґер» трохи згори. Якщо уявляти собі, що то насправді не кафе, а театр, то я глядач першого балконного ярусу. Так воно, мабуть, і є. І кафе не кафе, і я не вуаєрист.

Це Шарлоттенбурґ, свого часу радше богемна дільниця Берліна, його західного сектора. Кафе «Доллінґер», яке я постійно бачу з моїх вікон, є насправді першим у цілому ланцюгові подібного кшталту закладів: «Доллінґер», «Оранж», «Леонгардт», «Лентц» (останнє чомусь найкультовіше, кажуть, ніби в ньому культ цілковитої тиші), за ним ще якийсь нововиниклий італієць, що зазвичай означає насправді албанець або афганець.

У 60-ті роки цей куток Західного Міста ніколи не засинав. Згадані кафе були відчинені цілодобово, поруч із цілодобовим кінотеатром. О третій ранку можна було сходити на новий фільм, приміром, Антоніоні, після чого повернутися до кафе. Сьогодні це вже тільки леґенда: за останні тридцять-сорок років Шарлоттенбурґ, а з ним і Штутті, тобто Штуттґартер Плятц, де я живу, не лише постарів, але й відчутно збуржуазився, тож ніхто вже не просиджує в його кнайпах до ранку, дай Боже, щоб до півночі. Єдиним пережитком революційних звичаїв 1968-го року є традиція подавати сніданки до шостої вечора. Університетські ліваки, виснажені цілонічними діонісійськими дискусіями про єдино слушне облаштування світу, традиційно спочивали потім до пізнього пополудня.

Я ніколи ще не бачив господаря помешкання, в якому живу. Кажуть, наче він в Африці. Якщо не помиляюся, він учений економіст, при цьому — тут я вже точно не помилюся — марксистського штибу. В його домашній бібліотеці не лише твори отців-засновників у 43 томах, а й кілька видань «Капіталу» іншими, чомусь обов'язково романськими, мовами (французька, іспанська, португальська), кілька біографій Маркса (Франц Мерінґ, Ріхард Фріденталь та ін.), твори Бебеля, Бухаріна, Лукача, «Вступ до вивчення Маркса, Енгельса і Леніна», «Історія Комінтерну», всіляка не знана мені політекономічна єресь, а також шеститомник Мао Цзедуна і «Коран» — і те!, й інше у німецькому перекладі. Цікаво, як Мао ставився до «Корану»? Цікаво, як Пророк ставився до Мао?

Загалом же — сотні книжок, альбомів, атласів (останні геть мене ощасливили, надто ж «Новий історичний атлас світу» з його 600 кольоровими мапами та покажчиком із понад 20000 гасел).

Господар помешкання (а може, його попередник?)[13], поза всіма сумнівами, є «людиною 68-го року». Ремарків «Чорний обеліск» у нього не просто зачитаний — він увесь у закладках і олівцевих помітках. Саме він, саме «Чорний обеліск». Для німців цей роман важив стільки само, що й для радянських людей «Три товариші». Жоржі Амаду мовою оригіналу в нього чомусь роз'єднаний — кожен з чотирьох томів на іншій полиці. Концепція? Крім того, він однозначно кохається в соціології та культурній антропології, в нього є «Середземномор'я» Фернана Броделя у трьох томах та «Історія приватності» у п'яти. Дивно, але я ніде не бачу жодної книжки, яку б написав він сам. Хоч я все одно переконаний у тому, що він пише якісь книжки — наприклад, з теорії катастроф. Економічних, ясна річ.

Його фонотека складається з кількох сотень вінілових платівок, однак їх усе одно немає на чому слухати. У цій фонотеці не може не бути Баха, Стравінського і Прокоф'єва. Само собою, в ній є Дженіз Джоплін, кілька перших альбомів «Роллінґ Стоунз». У ній немає «Бітлз», але є багато Джона Леннона — звісно ж, передусім «Imagine». У ній також є подвійний альбом Віктора Хара, чилійського комуністичного барда, замордованого людьми Піночета. Усе складається докупи, як і повинно складатися.

Крім того, в цьому помешканні багато африканського малярства. Зображені на картинах вуличні сцени свідчать про те, що це франкомовно-негритянсько-мусульманський світ, якийсь Ніґер або Малі, наприклад[14]. А ще в одній з кімнат стоїть дерев'яна жирафа — у зменшеному вигляді, метра півтора заввишки, хоч під такими високими стелями могла б незле поміститись і справжня. Але навіщо мені жива жирафа в помешканні?

Іноді я не знаю, що робити з цим нелюдськи велетенським простором і починаю їздити ним на велосипеді — усі чотири кімнати вилаштувані довгою анфіладою, з одного кінця в інший є куди розігнатися.

Іноді я годинами спостерігаю за кафе «Доллінґер» — аж поки в ньому не задмухнуть останню свічку. Тобто перестануть цілуватися.

2. (…десь так у грудні 1993…)

Ми зійшли з київського потяга на вокзалі Берлін Ліхтенберґ, десяток людей української породи, так званих гостей столиці. Я не надто люблю делегації, та ще й такі до незграбності великі, але на той час у мене просто виходу не було: подорож до Берліна світила лише у складі, я погодився. Причому той склад виглядав до дідька гетерогенно: пару колишніх політв'язнів, пару колишніх недрукованих, пару функціонерів еспеу, пару молодих. До останніх належав і я.

Так от — ми зійшли з потяга, і нас відразу обступили панки з вогняними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десяток — і всі українські поети. Дехто у кролячих шапках, бо в чому ще поетові ходити у грудні. Словом, ми привертали увагу. Сам я не привертав би, а от у делегації навіть я привертав.

Тобто ми вже й так потрапили в сам епіцентр, а тут ще й поет Микола Самійленко, ветеран УПА, засмалив у підземному переході якусь нашу партизанську сигаретину без фільтру. І панки рвонули до нього — на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку, такий нев'їбенно класний старий чувак у кожусі і смушевій шапці. Вони тицяли йому якісь власні папіроски — пропонували мінятися. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно — старий чоловік, бойовий поет і пропагандист, герой опору, сам суцільний опір. Особливо, коли їхній пес кинувся передніми лапами йому на груди, і його хвостяра ледь не відірвався з радісного махання. А в пана Миколи було своє, історично виправдане ставлення до німецьких собак, надто ж такої раси. Тому цей собачий знак любові його в цілому вельми напружив. Тоді я прийшов йому на допомогу і разом ми прорвалися крізь їхній заслін — ціною лиш якогось півдесятка сигарет.

А далі нами вже переймалися німецькі організатори. Вони зустрічали нас аж учотирьох — двоє старших добродіїв, одна дама й один молодик. Багато років по тому я напишу вірш про «хоча б одну даму», точніше про те, що суто чоловічі пиятики закінчуються переважно зле і «мусить бути хоч одна дама». Але цей вірш напишеться про зовсім інший випадок. У нашому ж випадку дама не тільки не врятувала ситуації — саме вона її спаскудила.

У готельчику на Савіньї Плятц (його вже не існує, там нині взуттєва крамниця чи щось таке) наші щирі українські душі, функціонери еспеу, запросили німців у номери — скуштувати горілки й сальця. Вони ж десятиліттями возили горілку і сальце до Москви, і за це росіяни їх часом, закривши очі на художню якість, публікували в перекладах. Але, як стверджує мій приятель Іп, хай Бог милує нас від української щирості та російської духовності! Тут, у Берліні, в готельчику з милою бюргерською назвою «Альпенлянд», увесь апробований горілчано-сальний ритуал поточився у геть непередбачуваному напрямі. Узявши на груди пару-трійку чарок, присутня берлінська дама твердо зажадала від нас говорити вголос про історію і визнати українську провину за Освєнцім (вона казала «Аушвіц» і наші взагалі нічого не розуміли, лиш на мене поглипували). Її німецькі колеги ледь погасили вогнище, час до часу вигукуючи їй в обличчя своє рішуче «Quatsch!». Саме того вечора я вперше почув це енергійне слово. Їм таки вдалося дещо заспокоїти приятельку, але настрій було зіпсовано і осад, ясна річ, залишився. Насамкінець пан Микола почастував господарів яблуками з власного саду — зимовий сорт, червоні і хрумкі, з дерева, що сам колись і посадив, щойно повернувшися з ГУЛАГу.

Німці їли яблука і вдячно посміхалися.

Ще пам'ятаю, як у двоповерхових автобусах на Ку-Дам берлінські тітки захоплено повторювали «Russische Delegation!», тицяючи пальцями нам услід.

А також, як суботнього пополудня в околицях Цоо проїздив цілий кортеж автомобілів і всі вони несамовито клаксонили. «Турецьке весілля», — пояснив я решті українців, поруч проходила бабуся в капелюшку, яка, глянувши у наш бік, підтвердила по-сербському: «Turske veselje»[15].

І врешті — пам'ятаю великих шарлоттенбурзьких повій у ботфортах і з канчуками в руках.

Я захотів бувати в Берліні знову і знову. Так усе й почалося.

3. (…на межі жовтня й листопада 2005…)

А як красиво все починалося!

Усього лише 15 років тому, на зламі десятиліть, дещо згодом помилково і самовпевнено означеному як «кінець історії».

Ми ніяк не могли натішитися близькою перемогою капіталізму. Наші медіа, що згідно з помахом чарівної палички Ґорбі ставали все вільнішими, розповідали нам про капіталізм усе більше позитивних речей. Донедавна жахне чудовисько виявилося красенем-королевичем. Ми перейнялися всіма його ринковими атракціонами із запеклою відданістю неофітів. Ми перетворилися на ледь відсталих дітей, що загіпнотизованою вервечкою сунуть до ярмаркового шапіто на звуки механічної музики. «Ринок, ринок і тільки ринок!» — повторювали, наче заклинання, всі — економісти, філософи і поети, хоч ніхто з них (і передусім економісти) до ладу не розумів значення цього слова.

Деякі з нас — ті, що потрапили на Захід першими, розповідали про незліченність сортів їдла і питва та інші чудеса консумпції. «Уявляєш, там тобі дякують за купівлю!» — схвильовано, зі сльозою в голосі, казали вони.

Капіталізм був чудовий — що там казати!

Це вже потім, дещо пізніше, почалося його безпорадне приживлення на вітчизняний ґрунт: шок без терапії, захоплення майна, знецінення заощаджень, явне і таємне безробіття, соціальна деградація з люмпенізацією — і, як антитеза, поява перших тлустих котів, згодом увічливо означених олігархами.

Отже, насправді це в нас настав капіталізм (причому, ще той — дикий), а в них виявилося щось набагато красивіше — ліберально-постіндустріальне (та ще й соціально орієнтоване) суспільство. Так це принаймні називається.

Вистачає придивитися до пейзажів — і все стає очевидним.

Я не шукаю пейзажів — вони самі знаходять мене.

Учора, вирушивши з Шарлоттенбурга до друзів на Панков, я зробив паузу на Александерплятц. Мене трохи стомили бомжі[16] в ес-бані, з кожною зупинкою їх набивалося все більше, на Фрідріхштрасе підсіло ще троє, деякі з них мали при собі здоровенних собак і провокували пасажирів на милостиню. Маючи при собі пса, можна жебрати успішніше — люди схильні подавати на тварин. «Слід завжди носити в кишенях трохи дрібних», — закарбував я собі на майбутнє. Саме в кишенях — не в гаманці. Якось незручно витягати перед бомжами гаманець і порпатися в ньому.

На Алексі гуляв вітер, було брудно і порожньо. Тобто ні — з моменту, коли я побував тут востаннє, з'явилися якісь будівельні паркани, почалося щось, схоже на черговий ремонт, якась така напівруїна довкола гігантоманської «Галереї Кауфгоф», цього, як вважається, символу змін у колишній ендеер. Я йшов крізь це запустіння, минаючи низькорослих панків (здається, вже внуків тих перших) з їхнім пивом, сигаретами і — знову ж таки — безпородними псами, повз якихось безрадісних екскурсійних школярок з якого-небудь Біттерфельду, підозріло засмаглих торговців лівим сріблом, румунських циганок з їхнім do you speak English. А ще мені чомусь на кожному кроці траплялися божевільні або інваліди у візках. І врешті до мене дійшло, що це розпад.

Так, мені здається, це черговий декаданс. На наших очах провалюється ще одна утопія Окциденту — про те, що знявши протистояння систем, можна раз і назавжди досягнути безпеки, певності і — головне — стабільно високого стандарту життя.

Але життя не може, не хоче і не повинно вкладатися у жодні стандарти, хоч якими високими вони здавалися б тим, хто вважає себе його, життя, конструкторами. Людське обличчя передбачає не тільки ковзання поверхових і відчужених посмішок. Насправді йому властиві зморшки, порізи, гримаси розпачу і спазми болю. Людське обличчя не піддається конструюванню.

У зв'язку з чим описаний мною вище пейзаж із бомжами, панками, псами і божевільними має всі підстави вважатися цілком правильним і загалом оптимістичним.

4. (…повертаючись у той 1993…)

Я писав про Миколу Самійленка та про його червонобокі яблука після ГУЛАГу — і раптом надумав дізнатися з Інтернету, а скільки ж він усе-таки відтрубив по тюрмах і таборах. На це Інтернет видав мені таке:

«Видатний поет Микола Омелянович Самійленко воював в УПА на рідній Дніпропетровщині. Мучився по ГУЛАГах і засланнях. Читав свої вірші із заплющеними очима, — бо так звик творити їх, відключаючись від страшної табірної дійсності. Помер, не потрібний народові, за який страждав усе життя, 11 травня 2001 року». От і все. А ще там, де повинен бути розміщений його портрет, напис «ФОТО ОТСУТСТВУЕТ».

І до чого тут Берлін? Та ні до чого. Вважайте це інтермедією на тему батьківщини.

5. (…безумовно — грудень 2005…)

Кілька вечорів тому я, наче прискіпливий буркотун-генерал, робив останній передсвятковий обхід району. Усе це поверхня, бутафорія і блискуча марнота марнот, думав я. А також маніакальний розпродаж дешевших і дорожчих матеріальних об'єктів, які чомусь прийнято вважати подарунками. І ще обвал цін плюс ажіотажний попит на все, чого не вдається штовхнути протягом решти року. До чого тут Провідна Зоря, Пастушки, Ягнята, Вифлеємська яскиня і Різдво? Коли на Різдво не випадає сніг, це значить, що нікому вже не потрібні докази існування Бога. Це значить, що вкотре переміг атеїзм.

Від таких думок мені робилося веселіше — адже це не зовсім мої думки. Це я подумки пародіював думки інших.

Недалеко від Савіньї Плятц я напоровся на МС, ірландського поета. Як усі ірландці, він був уже незле вгашений і тут-таки потягнув мене на пиво. «Мен, — розмахував руками МС, — ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний!». Два місяці тому він поскаржився, що ніяк не подивиться найновішого Джармуша, бо в Берліні його показують лише німецькою. Я порадив йому кінотеатр на Кройцберґу, де «Зламані квіти» крутили в оригіналі. І от тепер МС не міг надякуватися. «Мен, — раз у раз повторював він, — ти навіть не знаєш, хто такий для мене Джармуш! На цьому світі, мен, є лише два герої — Джармуш і Том Вейтс, Том Вейтс і Джармуш!». Я погодився, що вони обидва супер. Ми солідарно тисли один одному руку і трясли головами, ніби гуцули, що танцюють аркан. Крім того, ми знову і знову замовляли.

Через годину-півтори МС таємниче завсміхався і дещо стишено повідомив: «У мене для тебе різдвяний сюрприз, мен». Що саме, без будь-яких ознак радості промимрив я. «Зараз ми побачимо Джармуша», — ще тихше, ледь не шепотом, сказав МС. Користуючись моїм онімінням, він ішов далі: «Я знаю, де він. Я знаю, де він тепер. Він у Берліні. Він у Берліні в моєму помешканні». Він робив це майже так само, як старий російський актор Мартинсон у «Баскервільському псі»: «Я Знаю Кто Ему Носит Еду!» (кожне слово з нового рядка).

Була друга ночі, ми підходили до його дому на Шторквінкелі. Нас провадило передчуття чуда, котре от-от має статися. Нас провадила самотня зоря у високому небі над Берліном, нас провадили ангели, що саме в цю мить озвалися з видимих і невидимих вершин світу дзвінкими лютеранськими голосами. Нас провадили тріє царі, що тої ж миті спеціально для нас обернулися трьома бомжами: кельт, перс, негр.

Усе було можливе такої ночі. Любий Джиме, ти знаєш, як ми на тебе чекаємо. У повітрі виразно запахло снігом. Ми підходили майже навшпиньки. Тільки б не сполохати Джармуша, думав я. Це ж усе-таки світової слави режисер.

6. (…абсолютно точно: липень 2000…)

А ще в Берліні, в самісінькому його серці, зі мною трапилося таке (цитую за «Таємницею», хоч і неточно, з варіаціями — надто вже крихкий досвід):

…невдовзі наші ватяні ноги ступили на Вайдендамський міст, під нами текла, мов текіла, Шпреє, сонце світило в очі, ми ані на мить не збавляли ходу і ані на крок не наближалися до залізничного моста над Фрідріхштрасе. Ми крокували нестерпно довго і рішуче розсікали повітря змахами рук, ми вже давно мусили бути у своєму готелі, але той Вайдендамський міст ніяк не міг закінчитися, зрештою, він і початись як слід не міг — через те, що відстань між ним та іншим мостом, перпендикулярним до нього залізничним, аж ніяк не зменшувалась і, судячи з усього, ніколи зменшитися не могла. Аж тоді я зрозумів у чому річ і здушеним голосом проказав: «Слухайте, але ж ми крокуємо на місці». Цей здогад принаймні дещо пояснював — скажімо, те, чому нас так пронизливо обсигналювали з усіх автомобілів.

Так от — це було небо вічності. Саме того разу нам вдалося на недовгу мить опинитись у вічності. Ми вискочили з часу. Залізничний міст попереду не наближався ані на крок, води Шпреє перестали текти, сонце зупинилося в зеніті, часу не існувало. Якби ті казли у своїх машинах нас не обсигналювали, ми б не ускочили в нього назад. А з іншого боку саме вони нас і порятували, адже вічність кошмарна і вони витягнули, своїми пронизливими клаксонами типу «Turske veselje» вони просто-таки вирвали нас із її, вічності, холодних лабет. Можливо, в цьому й спосіб: щойно хтось збереться помирати, йому треба з усієї сили клаксонити — просто у вухо.

Але уявіть собі той кошмар — ти з усіх сил крокуєш, а все залишається на місці і ти нікуди не йдеш!

7. (…2008 — осінь, ба навіть пізня…)

Нову книжку добре починати на новому місці — в іншому місті, в іншій країні, трохи навіть в іншому житті. Я навмисне пишу тут «інший», а не «чужий». Адже Берлін мені давно вже не чужий. Я люблю його передусім за особливе відчуття легкості та відкритості, завдяки якому в Берліні мені вдається все. Перепрошую, я взяв забагато: не все, а дещо — отримати ключ, наприклад. У Берліні мені дають ключа від помешкання, а він виявляється ключем від міста. А часом і від світу.

Крім того, я люблю його за неврівноваженість у різності. Справа навіть не в тому, що це розполовинене місто так і не може остаточно зростися попри фізичну відсутність раз і назавжди усуненої Стіни. Справа передусім у міських пейзажах — деякі з них вражають ледь не швейцарським добробутом, інші — типово посткомуністичним занепадом. Що може поєднувати у спільному організмі Цюрих і Тирану? А Марцан і Далем? Іноді здається, наче існують десятки берлінів і в кожного свій пейзаж. І в одному з таких я щойно опинився. Це не Далем, хоч зовсім близько — Ґруневальд.

Кожна моя книжка страшенно залежить від пейзажу за вікном. Кілька років тому цим пейзажем було кафе «Доллінґер» на розі Леонгардштрассе і Штуттґартер Плятц. Нині мої вікна виходять на озеро Герта, тож відтепер я принаймні знаю, звідки взялася назва західноберлінського футбольного клубу, за який грає, здається, Воронін. Я відразу встиг полюбити мій новий завіконний світ — і столітні дерева, і канал, що сполучає Гертазеє з Кеніґзеє — особливо його насичено-чорні води, здатні навіювати якісь майже міфологічні асоціації.

В один з перших днів я здійснив улюблений ритуал, що його називаю випробовуванням місцевості. Виявилося, що Ґруневальд однаково добре надається як для піших прогулянок-медитацій, так і для велосипедних розвідок. Він має в собі щось від заповідника, і час у ньому якщо й не зупинився цілком, то суттєво пригальмував. Найбільшою мірою Ґруневальд і досі занурений у власні витоки — прекрасну епоху зламу століть, інакше звану fin de siècle, що так неочікувано (для кого — для нинішніх істориків?) обірвалася Першою світовою війною. Ґруневальд і є сам по собі тією прекрасною епохою, штучною й відірваною від епохи реальної, ідеальний та елітарний, з віллами і садибами, застиглий у собі самому і по-буржуазному старомодний. Десь тут наприкінці 1920-х міг би прогулюватися молодий Набоков — у шортах, панамі і з сачком. Саме тут йому вдавалося наловити чергових метеликів до колекції. Ґруневальд — це територія метеликів: озера, канали, луги, дерева, садиби, парки. Добре, що я житиму тут до весни, а потім ще й захоплю більший шматок літа.

Напередодні літа тут обов'язково з'являться росіяни, це тепер їх ніде не чутно, це тепер мені всюди ввижається тільки один росіянин — Набоков. У травні ж інші, ненабоковські росіяни рішуче наповнять собою всі найдорожчі тутешні ресторани, своїми різкими голосами дертимуть бюргерську атмосферу на шматки і вимагатимуть від життя чогось більшого й більшого.[17] У травні вони зазвичай повертаються до своїх ґруневальдських посілостей, принагідно надбаних за неконтрольовані й цілком позбавлені запаху гроші. Послужив отечеству, доріс до полковника — поживи тепер на пенсії в нормальній країні.

Росіяни в Берліні навіть не як удома, вони вдома. Російської мови навколо вже куди більше, ніж у Франику, ще трохи — і стане більше, ніж у Києві.

І ще я спостеріг: пасажири в ес-банах та метро сиплять монети лише за російську музику. Зіграєш «Подмосковные вечера» або «Катюшу» — і встигай збирати повну шапку. Історія про взяття та капітуляцію не має завершення. Іноді аж ріже в очах від білих прапорів по всьому місту.

8. (…початок травня 2006…)

З наближенням літа їх усе більшає. Вони всюди — у підземних переходах і на станціях метро, а також на площах, у парках і скверах, надто ж поблизу відкритих кафе і ресторанів, та й просто за першим-ліпшим рогом. Берлін тут аж ніяк не виняток, а якраз один з найтиповіших прикладів. Знайомий журналіст навіть збирається писати монографію про берлінських вуличних музикантів. Йому добре, він безробітний, у нього є на це час.

Йому спало на думку почати з класифікації, й він зумів нарахувати аж п'ять базових категорій. Перша — це вчені професіонали, фахово підготовлені по вищих музичних школах виконавці, які з різних причин не знайшли себе у філармонійній рутині. Друга — диваки і самітники, рештки мандрівних менестрелів і рокерів, схильні до тяжкої наркоти пропащі ангели андеґраунду (це саме їх найбільше у підземних переходах, бо вони вже не витримують денного світла). Третя — іноватори й винахідники, віртуози ні на що не схожих інструментів та цілих оркестрів — як наприклад, конструкції з різних за розмірами й формою скляних посудин, наповнених водою (а, може, слиною?). Четверта — абсолютні дурнограї: албано-румунського засмаглого типу дядьки, всі в золотих зубах і чорних окулярах. Вони завжди ходять по троє, переважно у складі саксофон, гітара, акордеон (з варіантом: тамбурин). Грають вони, як уже сказано, безсоромно зле, але це не заважає їм із хитруватою нахабністю і напрочуд виразно артикульованими лайками могутньої в цьому сенсі балканської мови прочісувати пасажирів метро на предмет грошових пожертвувань. Ці хлопці досі паразитують на золотих часах Кустуріци і Бреґовича.

П'ятою групою мій приятель вважає російськомовних вихідців із колишнього есесер, зазвичай незмірно професійніших. Мені здається, мій приятель припускається при цьому відомої логічної помилки — усі представники п'ятої групи можуть належати водночас і до першої. Усі вони справді музиканти, інші мені не траплялися. Це така радянська музучилищна добротність чи що.

У січні — лютому 2004-го я жив над озером Ваннзеє, на самому краєчку берлінського південного заходу, тож до центру міста найчастіше їздив лінією S1, позаяк значно швидша S7 на той час була розірвана ремонтними роботами між Шарлоттенбурґом і Цоо. Проте хоч як часто я їздив, вони завжди з'являлись у моєму потязі, десь між Шьонеберґом та Йоркштрассе, бо то було їхнє місце. Відносно молода пара, він і вона, обоє в околицях тридцяти, він з гітарою, вона з мандоліною. У неї — те, що тутешні служби знайомств називають «слов'янським типом краси». У нього — радше ні. Тобто і не краси, і не слов'янської.

Вони починали грати — то був обов'язково Ллойд Веббер, «Memories». Вони відігравали його цілком пристойно, але оскільки перегін між станціями за своєю тривалістю дозволяє більше, ніж одну композицію, то виконували й наступну. Тут і відпадали останні сумніви в тому, що вони, як це красиво називається, колишні співвітчизники. Це була пісенька Остапа Бендера з телевізійних «Дванадцяти стільців» — та, де «белеет мой парус, такой одинокий».

Так от, я їздив тією лінією десятки разів, і щоразу вони там з'являлись, і щоразу грали те саме і в тій самій послідовності — Ллойд Веббер, «Memories», а потім «…но я не плачу и не рыдаю». І тоді мені подумалося, що якби у світі справді існувало якесь таке пекло для музикантів, то це саме воно: вічно, щодня, без вихідних і святкових днів, щогодини і щохвилини ходити потягами з вагона у вагон і грати не більше, ніж дві мелодії, щоразу ті самі дві мелодії.

Потім я поїхав з Берліна, а рік тому приїхав до нього знову, але жодного разу вони мені не трапилися. І лише минулої п'ятниці (уперше за цілий рік!) вони раптово виринули — от тільки не на лінії S1, а на лінії U2, десь поміж Віттенберґплятц та Бюловштрассе. Вашу мать, процідив я. І заплющивши очі, подумки оголосив: «Ллойд Веббер. «Memories». І вони почали грати — саме те, що я оголосив. Як завжди — технічно, правильно і чисто. І вмільйонне. Коли вони дограли до кінця, я сказав Пат: «А тепер пісенька Остапа Бендера, слухай».

Але тут сталося чудо. Вони заграли щось цілком інше — «Чаттанугу». Це було схоже на бунт. Це було надлюдське зусилля: вони прорвалися з пекла в чистилище. Їх зустріли оплесками і свистом на станції Чаттануга, штат Теннессі. Коли той чувак з гітарою пішов вагоном збирати гроші, я вперше сипонув йому трохи монет.

9. (…та сама осінь — 2008…)

РТ, екстравертний і ексцентричний колеґа з колеґіуму, якось запитав мене: Do you know a German word Leichenhalle?[18] Він мав на увазі надмірний спокій Ґруневальду, його особливу тишу, буржуазну нудьгу і порожню передбачуваність околиці. Але вийшло щось на зразок натяку на історичні жахи. Так, наче вимовляєш уголос щось цілком нейтральне, наприклад, Gleis 17, колія номер такий-то — не більше того, а воно раптом відлунює як «Голокост».

Той давній ідеальний Ґруневальд був колонією заможних і надзвичайно заможних людей, елітарним островом успіхів і добробуту. Його мешканці розпоряджалися фінансами й заводами, видавали езотеричні часописи, публікували філософсько-політичні есеї, засідали в райхстаґу, декламували російську і французьку поезію в салонах та альтанках, субсидували театри, футбольні клуби і ліві політичні угруповання, малювали полотна у стилі кубізму й фовізму, створювали засади нової хімічної та кінопромисловості, робили німі фільми, утримували опереткових коханок і балетних коханців, влаштовували обіди й вечірки за участю урядовців, дипломатів, актрис і письменників, самі ставали урядовцями, дипломатами, актрисами і письменниками, виїздили на пікніки, дискутували про антропософію, експериментували з архітектурою, танцями й сексом — словом, це були більш ніж самодостатні люди, чи не кожен з яких міг би сказати про своє життя, що воно по-справжньому вдається.

Усе, що трапилося з ними згодом, десь починаючи з 1933 року, можна вважати поступовим, але дедалі різкішим і боліснішим згортанням. Певного дня вони починали розуміти, що невпинно стають об'єктом дедалі гострішої ненависті, що ця ненависть, ніби пожежа, перекидається на дедалі численніші маси людей, ще трохи — і ці маси зажадають розправи. Згорталося буття як таке — від скорочення будь-яких можливостей до тотальної неможливості всього. Згортання починалося з якихось мінімальних дискомфортів на кшталт заборони вигулювати собак у громадських місцях, а закінчувалося вивезенням до таборів смерті з 17-ї колії залізничної станції Берлін Ґруневальд.

Жах, що поступово концентрувався і згущувався всередині цих помешкань і вілл протягом 1930-х років, неможливо виміряти жодним фізичним приладом. Але якби такі прилади існували, то вони б і досі зашкалювали. Та вони просто побожеволіли б, ті прилади.

10. (…ще одна весна — 2009, хоч яка різниця…)

Петер Ц., з яким у грецькому «Терцо Мондо» на Ґрольманштрассе обмиваємо його фільм, раптово — а може й від коньяку — каже: «Ти мав би написати роман про Берлін. Про нього з часів Дьобліна романів не було. От візьми й напиши».

А як тут писати роман, коли Берлін — це нотатник? І замість накладання історій, сюжетної метафізики та великого романного наративу — суцільні пропуски та прогалини? Жоден розділ не тягне на частину цілості, жоден абзац не дописаний, жодне речення не доведене до пуття? І замість розділів, абзаців та речень — окремі слова, як наприклад, Rosinenbomber?[19]

Усе, на що мене може вистачити — це скласти приблизний реєстр таких слів, хоч уже й на це мені потрібно часу і сили стільки ж, скільки Джойсові на «Улісса». Щоб умістились і чекпойнти, і кнайпи, і пси породи лабрадор, і ес-бан, і дьонер, і росіяни, і фріки, і Церква Зламаного Зуба, і той-таки Rosinenbomber?

Я роками складав би звичайний перелік берлінських слів. Може, комусь і знадобилось би — позшивати їх докупи реченнями історій.

11. (…десь між 18 і 21 серпня 2006…)

Шлях на Чортову гору мені показав Алік Данциґер — колишній киянин, а нині берлінець. До речі, його прізвище справді Данциґер і в Берліні він мешкає на Данциґерштрассе. У Берліні це трапляється.

Тоді був початок червня, і погода цілком успішно вписувалася в метеорологічне окреслення «перемінна хмарність з проясненнями, місцями короткочасні опади». Тож поки ми від станції Ґруневальд ішли лісом у бік шосе, а потім через територію екошколи намагалися вийти до Чортового озера, нас досить незле промило і знову просушило. Над озером мені дуже сподобалось (особливо лілії), тож я вирішив приходити ще.

А того разу ми повернулися на шосе і, взявши вгору ліворуч, асфальтованою доріжкою рушили до кінцевого пункту виправи — найвищої точки Берліна з її розшарпуваним усіма вітрами і покинутим комплексом американської радарної станції. Не знаю чому і яким чином, але спершу ми опинилися на трохи нижчому узвишші, такому собі плато, звідки поодинокі заклиначі випускали в небо повітряних зміїв. Далеко внизу лежав північно-західний шматок міста зі Шпандау і його ратушею. Нам зробилося настільки добре, що Алік видобув зі свого яґдташа плящину віскі.

Згодом, коли ми йшли уздовж муру навколо радарного комплексу, віскі почало діяти, й Алік зауважив, що диверсійна група з дванадцяти осіб долає такі перешкоди, як цей мур, навіть не за десять секунд. Один підсаджує іншого, третій вилазить на плечі четвертому і так далі. Так здобуваються фортеці і капітулюють урядові резиденції. Проте в цю мить нас було лише двоє. І я поклявся собі приходити сюди частіше. Можливо, навіть із диверсійною групою — аби все-таки проникнути на територію.

Відтоді я бував на Чортовій горі ще як мінімум тричі. Одного разу я привів туди АД і АД. Так уже сталося, що в цих польських подружок однакові ініціали. (Чорт забирай, до мене от лише щойно дійшло — вони ще й ті самі, що й в Аліка! Це вже схоже на знак. Але чого?).

Була перша половина жовтня, проте смажило, наче влітку. Повз нас промаршувала велика група дітей, семи- або щонайбільше восьмиліток, на чолі з кількома молодими виховниками. У всіх були з собою похідні палиці. Вони просувалися вздовж забороненого муру добре організованою колоною і так само організовано почали сходити вниз доволі стрімкою стежиною, цілком серйозні й від того якісь дорослі, озброєні своїми похідними палицями, пара за парою. Я зробив глибокодумний висновок про глибинні ментальні відмінності: наші слов'янські діти ніколи не сходили б так зібрано й дисципліновано. Вони обов'язково рвонули б униз наввипередки, збилися б у галасливу екзальтовану юрбу і хтось неминуче з'їздив би по шиї іншому, приміром, тією ж палицею — принаймні один-два рази. АД і АД зауважили, що в цьому немає нічого поганого. Я думав так само, мені йшлося не про добро і зло, а лише про відмінності. Мені завжди йдеться лише про них. Про добро і зло я нічого навіть чути не хочу.

З пізніших листів АД і АД випливало, що я не знав головного — що Чортова гора це насправді насип. Це засипані землею уламки 400 тисяч берлінських будинків. Моя любов до руїн отримала додатковий стимул. Наступного разу, наприкінці березня, я був сам і з нотатником. У ньому я записав таке: «Ці руїни так і лізуть з-під землі. Що випирає їх на поверхню, чому ці шматки цеглин усе ще ворушаться? Ніби шматки щойно порубаного м'яса».

Не знаю, навіщо сьогодні я знову ходив туди. Невже в Берліні немає чогось вабливішого? Невже це завалене мегатонами ґрунту Підземне Місто, Welthauptstadt Germania, важливіше для мене за всі живі площі й будинки, за всі мости, перехрестя, за всі берлінські кнайпи з їхніми десятками тисяч відвідувачів і перехресних поцілунків? За всіх їхніх собак? Мені хотілося зосереджено полежати в ледь пожовклій серпневій траві, обличчям до неба, але я так і не зважився на те, щоб лягти. Здавалося, ці неперервні зойки з-під землі можуть раз і назавжди затягнути до себе, на саме дно.