Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ДЕНВЕР, 2000

Чого американські славісти того разу зібралися в Денвері, Колорадо, мені не скаже ніхто. З іншого боку, а чого б і не в Денвері? Вони вже бували на Флориді й на Гаваях, і на Алясці, здається, теж. У Техасі й Каліфорнії само собою. А Денвер — це так само атракція, півмільйонне поселення на самому краєчку велетенського плато поруч із першим поясом Скелястих гір. Тобто своїми західними околицями Денвер просто-таки впирається у гірську стіну. Якби Денвер заснували українці, то вони точно назвали б його Підгір'ям чи Підгорою. Але Денвер заснували два інші чинники: нестерпний потяг молодої американської нації на захід і золота лихоманка. Усе золото Заходу, якщо коротше.

І вони звели місто на висоті рівно однієї милі над рівнем моря. Не знаю, чи навмисне, чи так уже в них вийшло.

Усе це не має жодного стосунку до мого випадку.

У Денвер мене затягнув mmn3 — так я називаю всюди у цій книжці того, хто насправді зоветься Майклом. Ми прилетіли туди майже водночас із першим снігом. Скелясті гори дихали ясністю та холодом і притягували. mmn3 винайняв на летовищі авто, і ми всі дні розважалися звивистими дорогами, водоспадами та священними каменями індіанців арапаго. Ніщо не могло зупинити нас у цьому — навіть славістична конференція.

А проте у п'ятницю (чи в суботу?) ввечері ми вибралися в дещо більшому товаристві на джаз. Джаз — це музика для товстих, казав чомусь Горький. На мій погляд, це найвдаліше з усього, що він сказав. Хоч це очевидна дурниця і я не зовсім розумію, про що йому йшлося. Джаз — для товстих? А для худих тоді що? Калінка?

Джаз не народився в Денвері, це ясно. Але неясно, чому в такому разі з усіх можливих нічних розваг ми вибрали в Денвері саме джаз. Насправді ж денверська сцена нічим не бідніша за будь-яку іншу в будь-якому місті Штатів. Того вечора ми могли послухати місцевий гардкор-панк («Bastard Trash», «Buford Т. Justice», «Spools of Dark Thread»), просто панк («Reno Divorce»), альтернативний поп-рок («all7Said», «Butterfly Cocktail», «Quarterpound», «Savage Henry», «SoHelpMe»), просто рок («Burn», «Dear Marsha», «Depulah Raza», «Full Throttle», «Hot Flash Band», «Penchant», «Rotation», «The Trampolines», «The World Awaits», «Thin Ice Band», «Vices I Admire»), просто фанк («Buckner Funken Jazz», «Demon Funkies», «Funkiphino» — читається як фанк іф ай ноу, «The Nightown Band»), був навіть індастріал («Deviant»), інді-іс-тблок («DeVotchKa»), дарк-поп («Fiction 8»), казино-поп («Idiots Delight»), інді-фрістайл («Spongeworthy»), даб реґґі («Lo Кі») та селтік («The Indulgers»). Проте найкращі шанси в нас були з металом («Bodycast», «Born in Winter», «Center-Mass», «Deadless», «Falling Untrue», «Filth Industry», «Peace Love and Distraction») або каверами («Chilli Willi», «Decades», «Kahuna Beach Party», «KingBeat», «Never Surrender», «One Last Wish», «Rated М», «The paperback Writers»). He знаю, чи бодай половина з цих виконавців уже існувала на той час, але якщо ні, обов'язково існували якісь інші. Чому замість будь-кого з них ми вибрали той квартет традиційного джазу з назвою, що її я відразу ж і забув?

Гадаю, все це трапилося через жінок. Це вони хотіли джазу.

Любов до джазу є однією з найпоширеніших симуляцій цього світу. Насправді на ньому є лише двоє-троє людей, здатних любити джаз. Але є мільйони таких, котрі стверджують, наче вони його справді люблять. І серед цих мільйонів сотні тисяч таких, які вже навіть самі повірили в те, що вони справді люблять джаз. Просто його прийнято любити — от і все. Це якась така публічна складова твоєї тонкості, емоційної глибини та вітальності. Її слід підтверджувати хоча б десятком імен плюс кількома десятками пісень чи п'єс. А також усією своює мімікою.

Але якщо по-чесному, поклавши руку на серце: ну, як можна любити джаз?

От і я того вечора вдавав, ніби мені неймовірно в кайф усі ті стандарти з тридцятих. Та ні, що там удавав — я був і справді щасливий, що от ми, славісти і просто слов'яни, позаймали тут найкращі місця перед самим подіумом, і до музикантів рукою дотягнешся, і всі їхні гримаси ось тут, як на долоні, і кожне з нас так суперово шарить у всьому, що відбувається. А відбувався, звичайно, свінґ. Хтось із нас відразу визначив «Rockin' Chair», хтось інший «After You've Gone», хтось докинув, що це ж Бенні Ґудмен і всі енергійно закивали, відтак хтось іще з перших тактів упізнав «The Jeep Is Jumpin'» (Тоня! це ж вона їздить на джипі!). Найбільше грали Фетса Воллера: і «When You're Smiling», і «Everybody Loves My Baby», і «Yacht Club Swing», і «Twenty-Four Robbers», і навіть «Joint Is Jumping», як не дивно. Це була справжня музика для товстих!

Ми чудово знали, коли має бути смішно. І коли нам трохи поплескати. Зрозуміло, що музиканти засікли нас і з певного моменту грали вже тільки на наше товариство — особливо лідер, субтильний хлопчина, що час до часу змінював тенор-сакс на кларнет. Я забув сказати — вони були білі. Тобто насправді вони не могли грати джаз, особливо свінґ, але ми вірили, що вони його грають і нам це йшло. Як і пиво, зрештою.

Америка — країна, де найбільше найгіршого пива на світі. Але найгіршим з американських пивних сортів є «Coors Light», і його варять у Денвері, Колорадо. Тому того вечора доводилося пити саме його. Мені здається, що за ступенем гидотності «Coors Light» можна порівнювати хіба що з «Коломийським» початку 90-х. А «Коломийське» початку 90-х у нас називали «Смерть гуцулам». Але у цьому порівнянні я можу й помилятися на користь «Coors Light»'y.

Так от — назад до джазу. Зірвавши чергову хвилю наших нічим не виправданих оплесків, лідер бенду оголосив перерву. «У другій частині ми трохи пограємо балади», — заповів він і рушив до наших столиків з витягнутою вперед п'ятірнею та субтильною доброю посмішкою. На його шляху першим трапився я. Коли я потиснув його правицю, то почув щось на зразок «Ні, I'm Jew!». Чудово, подумалося мені. Єврей, який подав руку українцеві. Десь далеко-далеко, при самому підніжжі Скелястих гір, на висоті однієї милі над рівнем моря, за десятки тисяч кілометрів від Умані, Бердичева й Одеси, ми знову разом. «Ні, I'm Ukrainian!» — радісно відповів я, і всі зареготали. Насправді він сказав «Ні, I'm Drew!», бо його ім'я було Ендрю.

1 якого дідька з мене поліз той жах Голокосту?

Балади сподобалися мені значно менше.