Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ДРОГОБИЧ, 2007

Нафта є не даром Бога, а його наркотиком. Хоч якими незмірними будуть її поклади, вони обов'язково вичерпаються у найнестерпнішу мить. Потім настає довічний параліч або принаймні щось, дуже на нього схоже. Нафта розбещує економіку, а з нею (повірити на секунду Марксові?) й усю надбудову з її фантомними утвореннями. У цьому сенсі нафта — це справді золото, причому чорне. У цьому ж сенсі біле золото — не сіль, а кокаїн.

Наближення до Дрогобича породжує видива його нафтового розквіту: блискавично наповнюване капіталом і просто неконтрольованою по-каліфорнійськи грошвою містечко, що знагла вирішує перетворюватися на місто (дехто сказав би — на півтора): дорогі еклектичні будинки, вілли, палацики, театрики, ресторації, клуби, доми розпусти. І поруч — Борислав, що сміється, цілком сардонічно. Про нього відомо передусім те, що він є пеклом. Тому він ніяк не може перестати сміятися. Бо що ще залишається пеклові?

За цими видивами — кілька першоджерел. Скажімо, еміль-золівська проза Івана Франка, але не стільки вона сама, скільки моє про неї зіпсоване старим кінематографом уявлення.

Є й об'єктивніші свідоцтва.

1914 року (ще не після, ще до — оскільки після це вже не мало б ніякого сенсу) побачило світ чергове перевидання грубезного путівника з підзаголовком «Східна і Центральна Європа (Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Швейцарія)». Автор цієї вищою мірою сумлінної праці доктор Мєчислав Орлович, присвятивши Дрогобичеві один-єдиний серед півтисячі сторінок абзац, устигає написати в ньому про 38 тисяч мешканців, «переважно євреїв», готель «Рома» та ресторацію з не надто вдалим прізвищем власника — Леперд. Далі в абзаці йдеться про «велику промисловість» і нафтопереробний завод (на нього в польській мові існує значно красивіше, ніж у нашій, слово «рафінерія» — так ніби він насправді цукровий). Цей завод найбільший в Австрії та відкритий для туристичних відвідин. Інформація Орловича завершується згадкою про культові, як їх тепер називають, споруди (не плутати з культовими фільмами чи книжками!) — готичний костел XIV ст. і «три гарні, стильно збудовані дерев'яні церкви Св. Юра, Св. Хреста і Св. Параскеви». Дивно, але немає ні слова про найбільшу в Галичині синаґоґу.

Пам'ятаю, як ми зайшли під її напівзруйноване склепіння. І як над нашими головами шугнули сполоханою зграєю доти не бачені птахи.

Але про них не тут. Про них у «Птахах» Бруно Шульца.

А тут відзначмо інше: за часів Нафти Дрогобич помістив у собі найбільшу в Австрії рафінерію та найбільшу в Галичині синаґоґу. І обидві ці реалії щонайтісніше між собою пов'язані.

Статистичні дані щодо етнічного складу населення є іноді прихованою за цифрами епітафією. Іноді — зупиненим у грудях криком. «Іноді» — тут не стільки обставина часу, скільки простору. «Іноді» — це насправді у Центрально-Східній Європі.

1869 року — своєрідна дрогобицька цезура між епохою солі та епохою нафти — населення міста досягає майже 17 тисяч мешканців, з яких українців 29 відсотків, поляків на 5 відсотків менше, а євреїв — майже 48 відсотків, себто ледь не половина. Рівно через сімдесят років, 1939-го (зрозуміла річ, не після, а до), населення удвічі більше (34,5 тисячі мешканців), але етнічні пропорції загалом збережені. Щоправда, українці й поляки чомусь помінялися другою і третьою сходинками. Вживаючи тут слово «чомусь», я, як і ви, насправді знаю чому. При цьому відсоток українців невідчутно поменшав (26,3), а поляків — суттєво побільшав (33,2). Поменшання відсотка євреїв також можна вважати суттєвим, але ще не драматичним (40). Вони все ще є найчисельнішою етнічною спільнотою. І зовсім іншу пропорцію знаходимо три десятиліття по тому, у переписі 1970 року. З 56 тис. мешканців українці виразно домінують (70 відсотків), на друге місце по-танковому прорвалися раніше не знані в цих краях росіяни (22 відсотки), а щодо поляків та євреїв, то їх приблизно однакове число і воно цілком співмірне з дещо жалісним, а часом і дещо зверхнім окресленням «нацменшина».

Три відсотки поляків і три відсотки євреїв станом на 1970 рік — це безумовний наслідок відразу кількох катаклізмів, що про них тут немає особливої потреби довго й багато розводитись. Усе й без того зрозуміло: війна, зміна режимів, горе переможених, точніше, беззахисних, і горе переможців, точніше, вбивць, кілька паралельних і перпендикулярних етнічних чисток, на які у світової спільноти ще не існувало суворого слова «геноцид», депортації, депатріації, спецоперації, розширення життєвих просторів для своїх через масові вбивства їхніх, облави, розбої та інші мародерські репресії, насамкінець — планомірне і добре продумане у верхах заповнення позвожуваним здалека і зблизька інакшим людом демографічних пусток і дір, що поутворювалися внаслідок усього переліченого.

Не маю жодної підстави сумніватися в тому, що обидва відсоткові показники, польський та єврейський, на кінець минулого століття впали ще більше і, швидше за все, висловлюючись математично, попрямували до нуля.

Але чи можна вважати, що втрата Дрогобичем своїх поляків та євреїв дорівнює втраті ним свого Бруно Шульца, польського за мовою та єврейського за кров'ю? Тобто станом на 1970 рік Шульца в Дрогобичі лишалося рівно 3 відсотки? (А станом на 2001 рік навіть їх звідти винесли, ніби настінні розписи, що вже нікому не потрібні тут, у місті чужих позвожуваних людей).

І якщо безповоротно перервано генетичну тяглість, то як започаткувати якусь іншу? І на підставі чого? Чи хоч якась тяглість узагалі можлива в цьому постнафтовому закапелку «між Сходом і Заходом»?

Насправді Шульц і Дрогобич — то не така вже й безпосередня реляція.

Найбільше безпосередності спостерігається хіба що на біографічній поверхні. Попри всі вояжі свого життя — до Відня, Варшави, Кракова чи Закопаного, він неминуче повертався. Це не стільки свідомий вибір, скільки саме неминучість. І Шульц не збирався хоч якось повставати проти неї. Шульц не тільки народився і жив у Дрогобичі — він ще й помер у ньому.

Ніхто інший не помирав з такою прозорою топографічною докладністю, з таким пронизливим ефектом присутності у своєму місті і місці. Ніхто інший не лежав, уже закатруплений, у самому його центрі, на розі вулиць Міцкевича й Чацького, кілька днів і ночей, аж поки його невеличке і пташине, задубіле на листопадовому холоді тіло не пожбурили до спільної єврейської ями, на саме дно іншого, підземного Дрогобича. Ніхто з тих, кому нині в Дрогобичі є пам'ятники, тут не помер.

Дрогобич є місцем дивного пам'ятникового зібрання, своєрідного екуменізму пам'яті. Як свідчить довідка, у місті відкрито пам'ятники Юрієві Дрогобичу, Степанові Бандері, воїнам-інтернаціоналістам, до 2000-ліття християнства, Маркіянові Шашкевичу, Василю Стефаникові, Івану Франкові, Тарасові Шевченку, Папі Іванові Павлові II. З цього приводу можна й покпити, бажання завжди знайдеться. З Юрієм Дрогобичем, як мовлять у таких випадках, усе поза сумнівом — сам Бог велів. Непогано поєднуються між собою й усі чотири українські класики, хоч як на стотисячне місто їх, можливо, й забагато: у деяких мільйонних навіть і двох не назбирується. Пам'ятники Папі і до 2000-ліття християнства теж начебто не суперечать один одному. Але як бути тому ж Папі зі Степаном Бандерою? Як бути Бандері з воїнами-інтернаціоналістами? Як воїнам-інтернаціоналістам бути з Папою?

А ніяк не бути. Вони вже є і вони співіснують у єдиному просторі, це вже примирення — може, й мимовільне, але воно відбулося.

Зате Шульц не має пам'ятника (цікаво, як він виглядав би?), він має плиту у своєму місці — там, де кілька діб лежало, наливаючись трупно-сірою жовтизною і тверднучи, його мале і щупле тіло. І кишеня його пальта відстовбурчувалася від щойно здобутого буханця хліба, і коли той есесівець уже починав у нього стріляти, Шульц устиг запхнути буханець до кишені, щоб не випустити його з руки, падаючи на брудну осінню бруківку.

Біографія біографією, а написане написаним. Наскільки Шульцова проза є «описом Дрогобича», варто ще сперечатися. Так, у ній всюди відчувається місце розташування — найглибша василіанська провінція, останні закамарки світу. Але чи обов'язково саме дрогобицькі, ба навіть саме галицькі? Так, у «Геніальній епосі» є трохи дрогобицької топографічної конкретики — я ж навіть читав уголос певні шматки про площу Св. Трійці на тій-таки площі[39]. Але як же її насправді мало, як не хочеться Шульцові тягнути лямку добросовісного містечкового хронікера, літературного авторитета місцевого значення!

І навіть географічні реалії у мимобіжному називанні якої-небудь річки Солотвинки чи міста Болехова, або й «теплих молдавських вітрів» обслуговують радше його маніакальну потребу екзотизувати, очуднювати, ускладнювати. Молдавія — це не просто зона Румунії, це десь на Півдні, це, можливо, як Африка. А згадка про її теплі вітри — це майже як про гаряче сироко, що час від часу засипає римські вулиці червоним піском із Сахари.

Шульц — екзот, і йому до болісного кривляння мало Дрогобича як він є. У нього якщо навіть і Дрогобич, то якийсь набагато більший від справжнього. Слово «більший» у цьому випадку, звичайно, не стосується фізичного простору. Читати Шульца — це розпізнавати якийсь Більший (глибший? таємний? уявлений?) Дрогобич. В останній частині «Трактату про манекени» зустрічаємо один із ключів розуміння: «Ви ж знаєте, — казав батько мій, — що у старих помешканнях бувають кімнати, про які забули. Ніким упродовж місяців не відвідувані, вони в'януть, покинуті між старих стін, і стається часом, що замикаються в собі, заростають цеглою, і, назавше втрачені для нашої пам'яті, поступово втрачають і само своє існування. Двері, що провадять до них із якого-небудь підмостка на задніх сходах, можуть залишатися непомітними для пожильців так довго, що аж повростають, увійдуть у стіну, яка зітре і слід по них у фантастичному плетиві подряпин і тріщин».

«Фантастичний» у Шульца — то майже завжди «фантазійний». Реальний Дрогобич — це, можливо, всього тільки сіра личинка, безбарвна лялечка, що її Шульц химерним жестом деміурга перетворює на фантазійно-рідкісного метелика. Фантазії Шульца народжуються ніби самі собою, він плете їх невимушено й безвідповідально, як наркоман-підліток: «Я знав одного капітана, що мав у себе в каюті лампу-мелюзину, яку малайські бальзамувальники зробили з його вбитої коханки. На голові вона мала величезні оленячі роги»[40]. У Більшому Дрогобичі, що, на відміну від нормального, за часів Нафти здобув значення одного з найбільших океанських портів, могли зустрітися всі скарби світу. Адже хтось наповнював ці вілли й палацики сукном і вином, шовком та атласом, атласами і книгами, картинами і слонячими бивнями, колекціями молюсків і мінералів, пташиних яєць і не бачених доти птахів, музичними інструментами, грамофонами, гардеробами, манекенами і світильниками!

Фантазія не може жити без еротики, а еротика без порнографії. Що за ідіотизм — намагатися провести межу і відокремити другу від першої!

Асту Нільсен, дансько-німецьку зірку німого кіно, що тонкою хлопчикуватою тінню вслизає в густо-задушливу атмосферу Шульцової «Липневої ночі», в тодішніх Штатах стало і жорстоко цензурували. Лінія, по якій різали плівку, мала означити поділ на дозволене й ні. Насправді різали по живому.

Порнографія Шульца є «цілий безмір метод, єретичних і гріховних»[41]. «Метода» — саме те, цілком показове слово. Порнографічні практики є назагал сталим шуканням нового, досі не стасованого методу задля досягнення одного й того ж ефекту. Інакше кажучи, стале шукання нових варіацій (і вар'яцій, і девіацій) на одну й ту ж тему. Це одна з форм нашого інстинктивного захисту від нудьги загальноприйнятого. «Остання батькова втеча», це Кафчине «Перетворення» навпаки, є переможною піснею незламного порнографа.

Шульц порнографічний у самій своїй суті, а не тільки тоді, коли малює незліченними порціями дедалі нові варіації на тему садисток і мазохістів. Тобто сенатор Максиміліан Туллі, що 1928 року марно силкувався заборонити Шульцову виставку у Трускавці, напевно, й сам не здогадувався, наскільки він правий у своєму дурнуватому й публічно висміяному оскарженні. Шульц порнографічний у своїй надлишковості, своєму фантазійному передозуванні, у своїй онаністичній марнотратності та у доведеній до глухого кута досконалості своїй мистецькій рафінованості. Він — сам собі рафінерія.

Чи він також і сам собі синаґоґа? Як у нього, іншими словами, з релігією? Порнографія як одна з форм єресі і, напевно, гріха — це усвідомлений нігілістичний виклик чи слабкість і безсилля уярмленого?

8 лютого 1936 року Шульц утілює в життя свій персональний ісход — він покидає єврейство заради майбутнього одруження (яке, додам, так і не відбулося) з католичкою. Навряд чи продовженням цієї пластичної операції повинно було стати вихрещення. Але якщо навіть так, то й воно не мало б аніякісінького значення для його вбивць. Можна стверджувати, що своїми пострілами в Шульца есесівець Карл Ґюнтер[42] знову загнав його до синаґоґи. Не обов'язково тієї самої, що найбільша в Галичині. Але обов'язково тієї, напівзруйованої, де досі переховуються сполохані зграї небачених птахів.

Шульц, його тіло, впав на розі вулиць Міцкевича і Чацького. Він лежав там ще кілька днів і ночей, застигаючи і мертвіючи — так ніби всім назло раптово захотів спростувати власну тезу про те, що «мертвота — се тільки видимість, за якою криються незнані форми життя». Тепер уся надія винятково на оте «незнані».