Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ЙОРК, НОВИЙ, 1998

Длинний загинув одного з тих днів, коли я вперше прослуховував записи, що стали згодом «Таємницею». Тобто він уже ніколи не прочитає в ній про себе і нас усіх. Смерть настала у воді, проте не через утоплення. Можливо, серце не витримало кількадобової пиятики, і стрибок з розгону в холодну водойму виявився останнім перебором. За словами Індри (хай у цій книжці вона зоветься так), це скоїлося в горах штату Нью-Йорк, однойменного з містом, про яке я зараз писатиму. Длинний перебував там на відпочинку в якомусь цілком не знаному Індрі товаристві. Єдиним винятком у Незнаному могла бути його подруга-росіянка, що з нею він то розходився, то знову сходився протягом кількох останніх років.

Потім його кремували.

Потім їхня, Індри та Длинного, дочка Юна повезла урну з батьковим попелом у село X. Чорнобаївського району Черкаської області. Бо де ж іще бути батьковим решткам, як не на батьківщині? На те вона й батьківщина, чи то пак домовина.

Перед самим паспортним контролем у Борисполі Юна випустила урну з рук. Ясна річ, вона не здавала її в багаж, і батьків попіл був увесь час при ній. Випавши з Юниних рук, урна тріснула, і трохи попелу висипалося назовні. Юна криво всміхнулась і з любов'ю подумала: «Тату, ну що за фак? Ти і в такому вигляді ніяк не можеш без своїх штучок!». Вона швиденько, власною щіткою для волосся, позмітала розсипане назад до урни. Тріщину ж заклеїла жуйкою, що саме катуляла в роті. Усе обійшлося без ексцесів. Наступного дня урну закопали в саду батьківської хати Длинного.

Така от прелюдія.

Тепер уже справді про Нью-Йорк.

Утім, не про весь, а про його найголовніший компонент — Мангеттен. Я свідомий того, що оминаючи все інше (ну хоч би Бронкс, Квінс і Бруклін), я його, Нью-Йорк, сильно зменшую. Проте без Мангеттена він зменшився б куди жорстокіше. Та його просто не стало б!

Мангеттен — це особлива краса, досконала баскетбольна гра в пас між ландшафтом та архітектурою. Його місцезнаходження цілком фантастичне: витягнута смуга дещо скелястої землі поміж двох потужних річок на їхньому завершенні, тобто при самому впадінні одна до одної, а відтак і до океану. І Сентрал Парк у самому центрі цього творива — чиста репліка живої природи.

Розтяжку Мангеттена в усій його щільності та красі тепер, після падіння Близнюків, уже не побачити. Для мене, зокрема, цей вид утрачений назавжди. Я не встиг. Поки Близнюки стояли, я не здогадався ним захлинутися.

У мого друга Длинного з приводу Мангеттена існувала власна візія. Длинний казав так: «Своїми обрисами Мангеттен разюче нагадує чоловічий статевий член, повернутий у бік материкової Америки. При бажанні — а воно в нього завжди знайдеться — він ґвалтує не тільки її, а й Решту Світу».

З візією Длинного можна погодитися, лише розглядаючи Мангеттен на дуже маломасштабній мапі. На мапі міста Нью-Йорка це справді монстр. Але на мапі всього штату — вже тільки невинний дитячий пісюн. А на мапі всього Східного узбережжя США — всього лише так званий медичний прищик. На мапі ж усього континенту, не кажучи про Решту Світу — щось цілком невидиме, безконечно мала цятка. Який уже там член-ґвалтіник! Геометрична умовна точка, не більше.

Щоб вірити Длинному, візьмімо до уваги тільки і винятково мапу міста Нью-Йорка. Домовмося, що інших мап тимчасово не існує.

Домовмося також про Бродвей. Зведімо все фактично до нього і тільки до нього. Усі інші топоніми цікавлять нас лише у своїх співвідношеннях із цією прадавньою індіанською стежкою, що єдина дозволяє собі звиватися у рівномірно-правильно розкресленому мангеттенському просторі.

Длинний мешкав на Аппер Вест Сайд. Не знаю, скільки це його коштувало — винаймати двокімнатне помешкання в гарному старому будинку з так званих brownstones, тобто з модного на зламі століть і типового для Аппер Вест Сайд червоного пісковика. Усі довідники одностайні в тому, що цю частину Західного Мангеттену поміж 59-ю та 107-ю вулицями заселяють переважно багатії середнього класу та — увага! — цілком уже вищі верстви. Длинний, ясна річ, не міг належати ані до перших, ані тим більше до других. Будемо вважати, що йому щастило, і після розлучення з Індрою він зберіг за собою дуже хороше житло у безпосередній близькості від Бродвею та Сентрал Парку.

Йому щастило, бо йому загалом щастило в житті. На його місці я ніколи б не брав участі в жодній лотереї — він із моменту свого народження виграв аж у двох. По-перше, в нього була несамовито яскрава зовнішність (у «Таємниці» я називаю її вікінґівською та фентезійною) і височезний зріст, я сягав йому заледве до плеча. По-друге, він був несамовито обдарованим художником. І його не можна було не любити — в усіх сенсах цього дієслова.

Длинний був років на шість за мене старший, але наші студентські часи у Львові добряче перетнулися. Зрозуміло, що він сильно на мене повпливав. А коли він одружився з Індрою, то став для нас із Пат кимось на зразок улюбленого старшого брата. Наприкінці еСеСеСеРу вони утрьох з Юною виїхали до Штатів, де й залишилися. Протягом кількох перших років ми отримували від Індри рідесенькі (і в сенсі пролитих нею сліз також) листи. Нам здавалося, що ми ніде й ніколи, за жодних обставин, уже не побачимося.

У тому листопаді, коли я вперше зійшов з бостонського потяга на Ґранд Сентрал посеред Мангеттена, ми все-таки побачилися.

На зустріч із Длинним я їхав зі ще вищого Мангеттена — здається, від 116-ї. У будь-якому разі я сідав до метро десь в околицях Колумбійського університету, в передбрам'ях чорного і, кажуть, місцями небезпечного Гарлему. Я не пам'ятаю, на якій саме вулиці мешкав Длинний, зате цілком точно пам'ятаю, що з метро він мене зустрічав на 79-й. Зі 116-ї до 79-ї, жодних пересідань і лише п'ять зупинок (якщо це не експрес) червоною лінією — маршрут не просто простий, а дуже простий. Утім, того разу я чи не вперше в житті пустився Нью-Йорком сам, від чого внутрішньо трохи панікував. Адже нью-йоркське метро — це іноді така собі підземна божевільня. Головне — якось оминути всіх незліченних фріків, що чигають у кожному з вагонів. Головне — триматися впевнено і поверхово блукати поглядом по всіх цих термінаторах. Головне — своєчасно ухилитися, коли один із них, нагло побачивши в тобі, наприклад, утіленого Сатану, кинеться тобі до грудей з ножем або спробує вдарити в обличчя мертвим щуром.

Проте все обійшлось, і я навіть не проїхав свою зупинку на 79-й вулиці. А була ж і п'ятниця, і 13-те. 13 листопада 1998 року. Фотографії, наклацані того дня, не дадуть помилитися.

З того часу — тут у мене відступ, ліричний — як минулої осені я знову, по довгій перерві, пожив усередині Великого Яблука, станція метро на 79-й та її околиці здаються мені рідними. Вистачило кількох несамовито бабиних днів індіанського літа. Я зупинився на 76-й, у дещо старомодному, але геніально розташованому готелі «Мілберн». Звідти я, невимушено шкірячись кожному зустрічному і по черзі перетинаючи Бродвей, Амстердам та Коламбус Авеню, заходив до Сентрал Парку на висоті Природничого музею.

Надвечірній парк був раєм на землі, ще одним із моїх раїв. Я виходив на кам'янисті береги озера й переконувався, що качки на місці. У повітрі ширяв настільки густий запах трави, себто диму, наче то вже й не Нью-Йорк був, а якийсь Амстердам, чи принаймні Новий Амстердам. Гашишні асоціації не могли не накликати Джона та Йоко — спершу я набрів на Суничні Поля з магічним словом IMAGINE, а відтак і на химерну будівлю «Дакоти». Для повноти вражень бракувало Марка Чепмена з пістолетом і томиком Селінджера в кишенях, окремо томик, окремо пістолет.

Відтоді я можу нарешті сказати, що я справді люблю Нью-Йорк.

Перед тим, як уперше до нього потрапити у 98-му, я від багатьох людей чув одне й те ж: його можна або справді любити, або справді ненавидіти. До нього неможливо ставитися рівно. Не бажаючи опинятися серед понурих душею ненависників, я з перших днів почав запевняти (передусім себе самого), ніби я його люблю. Однак лише з тих жовтневих бабиних надвечір'їв року 2009-го я можу це стверджувати не для годиться, а справді поклавши руку на серце. Я його люблю.

Ось і в цю хвилину, пишучи ці рядки, я страшенно хочу до нього.

А ще пригадую — мій відступ затягується — як marcosl7 навідав мене вранці у тому ж готелі «Мілберн» і зі словами «типово Нью-Йорк!» розповів, що півгодини тому, покидаючи дім друзів у Челсі, неподалік від Грінвіч Вілидж, ніс у ніс наткнувся на дещо вим'яту Патті Сміт. «Наші кумири в цьому місті перетворюються на звичайних людей, які вранці просто вискакують з дому по свіжу газету чи хліб і молоко», — мудро резюмував marcos17.

Отже, я ніскільки не сумніваюся в тому, що Длинний зустрів мене UULi» 79-ї. А те, що я не пригадую номера вулиці, на якій він мешкав, цілком зрозуміло — далі він мене вже вів, ніби сліпого. Тобто я перестав зауважувати маршрут. Не тільки тому, що в мене з'явився провідник у його особі, але й тому, що ця особа невгавно щось мені розповідала й показувала.

Але — ще одна точна деталь — ми почали знову ж таки не з його помешкання, а з будинку номер 2245 на Бродвеї. Це, звичайно, супермаркет делікатесів «Зейбарс». У ньому ми придбали один-єдиний, але дуже важливий для нас делікатес — пляшку горілки. Протистояння «Смірноффа» з «Абсолютом» закінчилося перемогою другого з огляду на його нейтральний статус.

Так от. Якщо врахувати, що «Зейбарс» був нам по дорозі, а розташований він між 80-ю та 81-ю вулицями, то слід припускати, що житло Длинного знаходилося десь поміж тою ж таки 81-ю та 83-ю, не вище. Бо якби вище, то по-перше, і з метро він мене зустрічав би вище ~ на 86-й. А по-друге, він не міг мешкати на 84-й, бо вона має назву, і ця назва — Едґар Аллан По-стріт. І про таке він не мовчав би, а звісно ж, відразу б мені сказав. Хіба не ми з ним увесь червень 1978-го читали вголос один одному новели По? Хіба не нам із ним читав їх спершу вголос інший геній, Смичок? Хіба не Індрі читав їх урешті вголос я?

Едґар Аллан По був нашим спільним зловісним другом.

У помешканні Длинного ми пробули з годину. Його забаганка полягала в тому, що ми питимемо горілку і заїдатимемо кав'яром — як червоним, так і чорним. Кав'яр походив з того ж «Зейбарса», але куплений був заздалегідь. На мене періодично шипів майже дикий кіт Васька, що водився в помешканні. Длинний за чаркою розповів, що після того як Індра пішла, Васька кілька днів не знаходив собі місця, а тоді від розпачу викинувся з вікна. Він вижив, але ще більше здичавів і тяжко хворіє. У мене (до речі, про котів) уперше того дня жахливо зашкребло на душі.

Наша учта робилася дещо сумнішою, ніж очікувалося. Длинний плеснув мене по плечу і бадьористо сказав: «Ну шо, на Брадвєй?».

Він прихопив два паперові пакети, до яких ми потім прикладалися. У першому була пляшка текіли, у другому кілька банок пива. Крім того, він часто фотографував, тож передоручав пакети мені. На жодному зі знімків їх однак не видно: Длинний чомусь кожного разу лишав їх поза кадром, стріляний горобець.

Як ми йшли? Униз. На тому відтинку Бродвею це означає діагонально на південний схід. Пригадую, що спершу був Лінкольн-Сентер, а потім Коламбус Серкл. Таким чином, у цій книжці з'являється ще одне місто з пам'ятником Христофорові Колумбу, втім, здається, й останнє. На відміну від Барселони, нью-йоркський Колумб нікуди не вказує з верха своєї високої-превисокої колони. І це в Америці, зрештою, не дивно: мети досягнуто, ми приїхали, куди ще вказувати. Так у кожному разі вирішили ми з Длинним.

Він і далі говорив, майже не вмовкаючи — про Колумба, перехожих, про їхню надто часту огрядність, про огидних, ніби щури, білок у Сентрал-Парку, про качок у Сентрал-Парку, про все на світі. Бо в Нью-Йорку доречно говорити про все на світі — теми самі звідусіль так і скачуть на тебе. Коли він заговорив про кольори і вогні, це стало сигналом до Таймсу. Було десь близько третьої пополудні, але з огляду на середину листопада, тобто сезонну кризу природного світла, вогні на Таймс-сквері вже починали працювати на всю силу. «Ти міг повірити, що я тут колись опинюся?» — спитав як видихнув Длинний. Я зрозумів це так, що він має на увазі ще ті, наші часи.

Загалом, відповів би я йому, якби він дав мені це зробити, ні. Ні, я не міг би в таке повірити, бо я загалом не вірив, що місто Нью-Йорк, як і ця вулиця, звана Бродвеєм, як і ця 7-ма Авеню, котру вона щойно перетнула, як і весь цей блискучо-миготливий перетин, що називається Таймс-сквером, існують насправді, а не є підлою вигадкою якогось Генриха Боровика чи Віталія Коротича. Або не так: я не міг би в таке повірити, бо це було іншою планетою — і навіть не Венерою чи Марсом, а яким-небудь Плутоном. Так, ця планета існує, я згоден, але нам до неї так далеко, що її фактичним існуванням краще знехтувати.

І водночас, продовжив би я відповідати, я не міг у щось таке не вірити. Я ж вірив у кожного з нас. Коли у львівській гуртязі я потрапив до їхнього художницького кола, я тут-таки відчув, що ми перевернемо світ — і Смичок, і Длинний, і всі інші генії. Тобто наше місце як не крути було на Бродвеї — в якомусь універсальному сенсі.

Длинний був рівновеликий Смичкові, а Смичок був наше все. Чи могла їхня дружба носити ознаки конкуренції, боротьби за лідерство? Не знаю, я цього так не відчував. Хоч я, можливо, й не міг відчувати аж таких тонкощів.

Зрозуміло: сенсом існування було мистецтво. Ми рідко вдавалися до голосних слів на цю тему, навпаки — воліли з її приводу посміюватись, іноді цинічно. Але всередині кожен з нас, і особливо Длинний, зберігав непохитну поважність на межі з місіонерством. Здається, він був сильніший у малярстві, а Смичок у графіці. Або трохи не так: у малярстві Смичок тяжів до стилізування, головним чином під старих майстрів Ренесансу, Длинний натомість увесь час шукав чистої форми, в ньому перемагав якийсь новий пост-імпресіоніст. В ідеалі він мав би займатись ідеалом. Діло недвозначно йшло до абстракції. Одна з наших улюблених натоді забав — у психологічні тести — видала йому означення «витающий в облаках». Я свідомий того, що повинен би написати «той, що ширяє у хмарах», але пишу так, як це прозвучало. Занурений цілком у метафізику кольорів, об'ємів, оболонок і мас, він надовго зависав серед них і за великим рахунком уже не мусив утілювати на полотні: свої кайфи він і без того отримував. Звідси така кількість незавершених робіт — лиш у нього і ні в кого іншого. Нині про нього сказали б, що він завжди на власній хвилі. Тоді ж це називалося «в облаках», in the sky with diamonds.

Длинний любив сперечатися і схилявся до великих тем. Зрештою, будь-яку тему він умить перетворював на велику. Це підхоплювалось іншими настільки рвійно, що наші тимчасові студентські житла, засипані недокурками, захаращені книжками, платівками і зле опалювані, ставали цілодобовими пристрасними говорильнями. Ми дискутували про Бога, інопланетян і неможливість комунізму.

Длинний виношував ідеї для теоретичної праці, яку збирався писати все життя. Щоразу, купуючи нового грубого зошита у твердій палітурці, він занотовував на першій сторінці початок чергової дефініції. Перспектива — це. Предметом живопису є. Світло необхідно вважати категорією, від якої.

Індра любила з цього приводу над ним покпити. Звичайно, вона очікувала від нього звершень. А звершення, на її погляд, можливі тільки в завершеному. Недописані полотна, як і недосформульовані дефініції, могли захоплювати лиш як обіцянка великого і славного майбутнього. Однак замінити його собою вони не могли. Так чи інак, але протягом усіх тих років Індра стояла перед ним на колінах. Знаючи її спортивний характер, це було одне зі світових чудес.

Пояснити це диво можна хіба що не надто зрозумілим словом «харизма». У Длинного вона вимірювалася без сумніву тими ж дозами, що й у перших святих. Він був авторитетом і проводирем. Тому за ним ішли не тільки друзі-художники, але й — на власний спосіб — жінки. Вони чули його, всю цю харизму, нюхом і завжди страшенно хотіли. Більшість із них могла б заспокоїтись, лише виносивши і привівши на світ його дитину.

Отже, їхнє з Індрою кохання не могло не бути красивою й вельми напруженою драмою двох вельми красивих людей та двох напружених ego. Вона (крім усього іншого) — капітан інститутської баскетбольної команди, кандидат у майстри. Він (крім усього іншого) — великий, сильний і також кандидат, але в Майстри. Який Львів, які там Черкаси! Місце таким суперзіркам — тільки Нью-Йорк і Бродвей у ньому!

Їхню драму можна було б коротко викласти у сценарній ідеї для Голлівуду: «Пара молодих людей, надзвичайно закоханих одне в одного, пробивається спільним життєвим шляхом крізь усе нові й нові перешкоди. У фіналі їм таки вдається вирвати у зловорожої долі квитки на корабель до Нового Світу — Америки. Корабель відчалює, поступово віддаляється і зменшується у кадрі настільки, що глядач урешті може прочитати його назву — «Титанік».

Але так його, Длинного, на тому Бродвеї й чекали! Хтось полічив, скільки в Нью-Йорку художників? Відкинувши навіть усіх, крім пейнтерів? Колись я, наприклад, чув, що райтерів у Нью-Йорку за 50 тисяч. Немаленька б вийшла місцева організація спілки письменників. Загальні збори довелось би проводити в якому-небудь «Медісон-сквер Ґардені», при цьому дві третини членів усе одно стояли б на вулиці.

А скільки ж пейнтерів? Не сумніваюся, що навіть більше, ніж райтерів. Пейнтерів завжди більше.

Це Індра зуміла відносно швидко знайти себе в новому житті. А Длинний лише повторював (з якоїсь пісні чи що?) своє «those years, those fucking years»[54] — і таких проклятих років, за його словами, було аж вісім, тобто майже всі. «Those years, those fucking years», — казав Длинний, коли ми на Таймсі засіли в якомусь пабі при вікні. Загалом у нього так і не склалося з англійською, тож він її в міру можливості уникав і, замовляючи два пива, показував два пальці. І тільки в цьому випадку — «those years, those fucking years» — він чомусь її вживав. З чого випливає, що ті роки були справді злі: всі ці галереї в Сого, неможливість нікуди втиснутися, невдалі спроби стати кічмейкером, фотографом ілюстрованого тижневика, автором коміксів. Урешті він продався на реставрацію ікон. Православне походження зіграло свою вирішальну роль.

Паб, у якому ми засіли, мав цілком очевидну ірландську назву. Я майже не сумніваюся, що вона неодмінно похована десь у незліченних рядках Френка О'Гари. Його я натоді ще не перекладав, тому й назву втратив. Зате пощастило з вікном. До пабу ми прибилися ще перед надвечірнім піком. Тому знайшлися такі два місця, де поєдналося все: монологи Длинного про fucking years і спостерігання з-поза скла за потоками вогнів, імен, відеорядів на велетенських рекламних екранах, різнокольорових написів, довжелезних лімузинів, жовтих таксі, просто автівок, а головне — перехожих людей, що їхні обличчя, одяг і поведінка максимально відбивають усю всьогість Нью-Йорка.

Хто там ішов? Колись раніше, будучи письменником недосвідченим, я спробував би приголомшити чи принаймні розважити вас хоча б частковим переліком, чимось на зразок «білі та чорні, мулати і квартерони, жовті й метиси, а також індуси, хасиди, креоли, монголи, ВАСПи[55], кур'єри, роззяви, товстосуми, товстуни і товстунки, копи, ВІПи, інґлишмени, аміші, меноніти, мормони, свідки і судді, вигулювачі шарпеїв, носії джинсів, що збудували Америку, волонтери, солдати, універсальні солдати, бісексуальні секретарки, зірки-герої, їхні двійники, їхні фани, фани їхніх двійників та двійники їхніх фанів, американські футболісти, джазисти, джайністи, послідовники Джа, буддисти, особи з польськими та сицилійськими прізвищами, євреї з грецькими та вірменськими коренями, російські аґенти, румунські цигани, китайські гімнасти, ісламські терористи, наркозалежні барони, наркобарони, ковтачі вогню, збирачі податків, зривачі дахів, мийники вітрин, ремонтники фасадів, укладачі асфальту, просто роботяги, шукачі пригод і гіганти насолод…».

Усе одно, хоч який довгий був би перелік, я мусив би здатися.

Реальнішою виглядала би скоромовка з написів-брендів, що дико переливались усіма неможливими кольорами електронних панно, вертикально громадячись один понад іншим і один в іншого проникаючи (засліплений, беру майже наосліп):

Кока-Кола, Мамма Міа!,

Джей-Ві-Сі, Ейч-Ес-Бі-Сі,

Дефінітлі Ей-Бі-Сі,

Соні, Макселл, Панасонік,

Кодак Діджитал, Самсунґ,

Лайон Кінґ, Енджой Йорселф!,

Маріотт, Ел-Джі, НАСДАК,

Ен-Фе-Ел, Ягуу! Ямаха —

там було не тільки це, але й багато іншого — такого, що мало би перетворити тебе на збожеволілу піщинку всередині мегакалейдоскопу, особливо та світляна вежа у трикутнику Бродвею та 48-ї й 47-ї вулиць.

Топоніміка найближчих околиць насідала звідусіль і смикала за душевні ниточки то через джазовий, імені Чарлі Паркера «Бірдленд»[56], то через мерехтливі ряди бродвейських театрів. Я сфотографував Длинного навпроти «Вінтер Ґардену» з рекламним щитом ллойд-вебберівських «Кішок». Вони, зрештою, випадкові — йдеться радше про вуличного інопланетянина (ходяча реклама якогось іншого театру), що його Длинний запросив побути в кадрі й обійняв за плече. На іншому знімку видно, що «Театр Сент-Джеймс» уже повним ходом заповідав на 22 квітня наступного, 1999 року прем'єру «Громадянської війни». Усе навколо тільки й робило, що заповідало — як не війну, то симфонію: «Парамаунт» заповідав, Карнеґі Голл заповідав, Рокфеллер-Сентер заповідав, трохи далі — на 6-й Авеню — Радіо Сіті заповідало. Нью-Йорк пульсував подіями і змішував оперні арії з боксерськими боями.

Голова йшла обертом від близькості. Найфантастичніші місця, наймагічніші імена розташовувалися на відстані витягнутої руки[57].

Голова йшла обертом — і від пива по текілі теж.

Колись у Москві в нас був такий викладач (Корзухін? Красухін? Крисухін?), який любив поговорити про Диявола. Я пишу з великої, тому що той викладач обов'язково написав би з великої. «Ви помилково вважаєте, ніби цим світом править Господь, — заявляв він, ставлячи виразний наголос на слові «цим». — Насправді ж володарем цього світу є Диявол». Трохи згодом він додавав: «Диявол звабливий і притягальний. Він увесь — блиск, вогні й кольори. Увесь — парфуми і звуки музики, спалахи і сяйво. Він — як електрика, тільки в мільйони разів разючіший». Свої настанови він завершував так: «Пам'ятаючи про це, ніколи йому не піддавайтеся».

«Якщо він є, то десь тут», — сказав я, киваючи на місто за вікном. І ми не вперше того дня розсміялися.

«Коли я зауважив, що вона вже не та, було пізно, — розповідав Длинний. — Усі, хто наважується сюди переїздити, мають погодитися з одним: тут неможливо зберігати стосунки такими, як вони були ДО. Забудь, розумієш? Це місто забагато всього пропонує, засильно спокушає. Ти навіть мимохіть, у силу своїх щоденних пересувань, тут і там натрапляєш на такі славу, багатство й успіх, що сама собою починається ломка, і це просто якесь перемикання в мозгах, я не жартую. Ти бачиш себе не так. Це в Черкасах ти герой культурного андеґраунду. А тут що? Ти раптово стаєш закінченим невдахою, от ким. Знаєш це їхнє слово «лузер»? От ним ти і стаєш. І все з тієї лише причини, що тобі недоступна й одна мільйонна частинка всіх тутешніх спокус. Тобто це ще гірше, ніж невдаха, цей лузер. Це навіть не невдаха. Знаєш, як говорив Довлатов? Володю, казав Довлатов, нам з тобою вже ніколи не знати їхньої мови, хоч як ми будемо надиматися, щоб її вивчити. Я думаю, що під мовою він мав на увазі все, тобто все інше також, оцю недосяжність. Ми з Індрою рятувалися в товаристві таких же лузерів, як самі. Виєхавшиє інтелігенти, різного типу свої люди. Довлатов, між іншим, теж бував. І Бродський заходив. Бляха, я ж мав ілюструвати його поезії! Усе розлетілося вдрузки, бо він помер, а ці хлопці, нові Індрині симпатяги, відтерли мене такими гострими ліктями, що в ребрах і досі віддає. Відтерли спершу від замовлення на книжку Бродського, а тоді й від Індри».

Я запропонував наступну випити за її здоров'я. Він машинально погодився.

«Так от, — продовжив Длинний, щойно ми залили в пекучу середину ще по одному шотові. — Коли я зауважив, що вона вже не та, я найняв детективів. У цій країні так роблять усі. Мається на увазі, якщо хтось із подружжя зраджує, тобто хтось підозрює, ніби його зраджують, він починає думати про виграш у шлюборозлучному процесі, це важливо. Виграти процес важливо — інакше вийде, що ти взагалі ідіот. Не тільки зраджений, то ще й переможений. Тому наймають приватних детективів — щоб назбирати доказів, у тому числі й речових. Мені трапилися дуже класні хлопці, професійні. За кілька тижнів назнімали стільки, що й на десять процесів би вистачило. База даних!». «І ти виграв?» — запитав я.

Длинний трохи подумав. «Навіть не знаю, що сказати, — відповів урешті. — Усе залежить від рівня твого лоєра. Знаєш це їхнє слово — «лоєр»? Американці все життя проводять у судах, вони жахливо люблять судитися. Повертаються із суду додому, вмикають відразу ж телевізор — і дивляться судові серіали. Це таке суспільство, нічого тут не вдіяти. В Америці лоєр — це більше, ніж лоєр».

Я впізнав парафраз. Це Індра привчила його до Євтушенка.

Серед моїх улюблених історій, що їх коли-небудь розказував Длинний, є й оця — про обласний зліт юних авіамоделістів у Черкасах. Длинний тоді ще ходив у піонерах і завзято майстрував моделі. Його батьки, правильні сільські педагоги (тато — директор школи, мама — вчителька), виховували хлопця у здоровому патріотичному дусі і всіляко заохочували такого штибу захоплення. До зльоту в обласному центрі Длинний готувався дуже старанно: не лише безліч разів перевірив літак на справність, але й простежив за тим, щоб його, учасника такого представницького зібрання, своєчасно підняв на ноги будильник. Біла сорочка, короткі штанці, підколінки й сандалії, так само білі, а головне — червоно-палахкий галстук виглядали на ньому зразково.

Був початок літа, перший тиждень канікул. А також майже нестерпна спека. Авіазліт відбувався на міському стадіоні. Урочисту атмосферу підігрівав духовий оркестр, що витинав у перервах між виступами місцевих керівників та колективів художньої самодіяльності. Перед тим, як розпочати змагання, головний суддя оголосив ще одного промовця. Його вивезли на середину поля в обвішаній кумачами вантажівці. Коли Длинний його впізнав, то ледь не зімлів з радості і спеки. То був Ленін, Володимир Ілліч. Зовсім як справжній — у кашкеті й костюмі-трійці.

Він довго бажав учасникам зльоту бути такими, як він. Потім його відвезли на тій же вантажівці кудись за трибуну. Потім були змагання, і Длинний не пам'ятає свого результату. Зате він чудово пам'ятає, як, випадково чи ні, опинившися за трибуною, напоровся на цілком уже іншого Леніна. Той, жахливо розчервонілий й аж запухлий, знеможено обмахувався кашкетом, іншою ж рукою стискав кухоль пива, до якого рвучко прикладався, глитаючи сечового кольору рідину непристойно як на таку людину жадібними й великими ковтками. І це діялося коло бочки з пивом! І то був далеко не перший кухоль!

Так відбувся жорстокий крах однієї з ілюзій. Проклятий лицедій, він убив Леніна в душі Длинного. Ленін і пиво! Длинний ледь не присів від шоку, ледь не зліг. У кожному разі вже точно не заснув уночі. Це була Смерть Бога й початок особистого повстання Длинного проти режиму.

Тепер я нагадав йому ту історію, вперше почуту від нього років із двадцять тому. «І знаєш, — відказав на це Длинний, — якби подібне трапилося десь тут, я виріс би й подав до суду на всіх — на державу, на школу, на всю систему. І ми з моїм лоєром обов'язково б виграли мільйони. За руйнування дитячого ідеалу і невиліковні моральні травми. За життя, що пішло криво. Аби тільки лоєр той що треба».

Ми ще раз, але не востаннє, гучно розсміялися.

«Я не жалкую, — сказав Длинний. — Я ніколи й не думав повертатись. Як я жив би без оцих кольорів?».

То була відповідь на моє запитання, чи не краще б йому після всього повернутися назавжди в Україну. Ми домовилися, що п'ємо по останній і рушаємо далі: Нью-Йорк дозрів.

Відповідь застала мене трохи зненацька, бо здалась мені надто твердою. Без нотки сумніву. Тому я спитав: «А самотність?».

«А що самотність? — не відступив Длинний. — Справжнє ім'я самотності — свобода. Ти вільний, коли нікому не потрібний. Ти свабодєн! Ти наливаєшся бухлом і ходиш на стриптиз або дзвониш повіям. Я, до речі, завжди вибираю наших. З ними й наговорююся. Знаєш, як наговорюєшся за одну годину з повією? А коли я хочу мовчати, то замовляю тайський масаж. У мене тут є все — і слов'янська краса, і тайський масаж. І африканське мистецтво. Я ж тепер спец у ньому, я реставрую слонову кість і чорне дерево, розумієш? Це дорого коштує, це галерея на Челсі, а Челсі це ого! Я тут у центрі Світу. Я ж Володи-Мир, правда?».

А я, НеВолоди-Мир, хотів, щоб ми йшли далі. Але він завів мову про щось таке, про що досі не згадував.

«Найгірше позаду, — казав Длинний. — Перші тижні, коли вона пішла. Зібрала шмотки — і переїхала до нього на Квінс. І все. Порожнеча, пустка. Я не міг висидіти вдома і слухати Васьчині завивання. Часом забігала Юна, але в неї своє життя, свої вісімнадцять. Я намагався до пізньої ночі працювати. Я не міг працювати, але працював, бо їхав з глузду. Я тобі скоро покажу свою нору, де я малюю, коли їду з глузду. Так от — я повертався дуже пізно. Тобто дуже рано. І завжди знаходив букет, уявляєш? Букети квітів на сходовій клітці, перед моїми дверима! Що за фак, думав я, хто мені їх підкидає? Сусіди? З якого це дива? Чого б це вони раптом так полюбили мене? А якщо не сусіди, то як вони проникають у будинок? І я — блядь, ідіот! — я почав думати, що Індра, що вона таким чином просить у мене пробачення. І я надумав, що варто в цьому переконатися. Тобто я влаштував засідку. Одну ніч, другу, третю. Але все — ніхто більше не приходив, гаплик. Так ніби в них якісь камери стеження, завжди наведені на мене. Я махнув рукою. Повертаюся наступного разу вночі — букет уже тут. Я зі злості хочу кудись його подалі зажбурити — у мене вся квартира вже в цих ваших букетах, накидали, як на могилу. Тільки от знаходжу в ньому листа. Ні, не листа, а таку собі писульку, що от мовляв пора б уже нам зустрітися. Число, година, місце. Усе по-нашому. Мається на увазі, російською. Рука жіноча».

«Домовмося так, що цей шот уже точно останній», — сказав я. Насправді він був такий четвертий. Щодо кожного ми домовлялися, що цей уже точно.

«Цей — останній точно, — запевнив Длинний. — Пам'ятаєш у Євтушенка щось там про останню в житті жінку? Ту, яка легкою долонею закриє тобі по смерті повіки? Ця була з таких. Я лиш побачив — і згорів, ніби сірник, причому не білоруський. І от я гладжу її легку долоню, занімілий, а вона каже: «Пророк уже зійшов з вершин Алтаю й наближається до нас».

«Який ще в біса пророк?» — не зрозумів я.

«Пророк Вісаріон, — відказав Длинний. — Хоч я спершу так, як і ти, нічого не додув і спитав, який у біса пророк. А вона мені: «Не богохульствуй». Тоді я їй — що уважно її слухаю. Мені ж її так хотілося, що кранти! А, може, то був гіпноз?».

Після цього Длинний переказав кілька найсуттєвіших деталей щодо згаданого пророка. Вісаріон є особою радше мого, ніж його, віку і живе у сибірській тайзі. З початку 90-х років проповідує кінець світу як варіант природного самозахисту Матері-Землі. За його версією, він має настати не від води, а від піску. Потопу не буде, а будуть безконечні піщані бурі, навчає пророк. Тому все замете і всіх заметуть. («Піску буде стільки, що лише шпиль цієї піраміди з-під нього стирчатиме», — скаже зі сміхом Длинний, коли ми пізніше здіймемося на 102-й, оглядовий поверх Емпайр Стейту). Пророк Вісаріон заснував церкву — як і слід було сподіватись, Єдину, і зібрав кілька тисяч послідовників у горах Алтаю. Вони збудували собі екологічно правильне поселення, що його називають чи то Обителлю Світанку, чи Столицею Добра. Крім того, пророк написав Останній Заповіт — сильно виправлену і доповнену, більш як 800-сторінкову версію Нового Заповіту. З моменту її завершення він велить називати себе Вісаріоном Христом. Насправді його звати Сергій, і замолоду він певний час прослужив сержантом ДАІ.

Ми йшли Бродвеєм униз, і нас пронизувало його принадне світло. Усі зустрічні заглядалися на Длинного. Його світле вікінґівське волосся розчісував південний, від океану, вітер. На Бродвеї загалом ніхто вже ні на кого не дивиться, тобто нічому вже не дивується — ну хіба що там з'явиться без охорони Мадонна чи Вуді Аллен з охороною. Проте, чорт забирай, на Длинного всі зустрічні (а був їх того вечора мільйон) витріщалися так, наче він зійшов з небес.

Тим часом він розповідав далі: «Одного разу я запитав її в лоб: навіщо це все. Навіщо я їм потрібен, чого вони хочуть. А вона мені: «Вісаріон — твій Бог, і він уже йде до тебе. Не ти Йому потрібен, а Він тобі». Іншого разу сказала більше: «У Парижі Зло звоював, у Лондоні. Тепер ще в Амстердамі — і до Нью-Йорка. Але тут Йому буде найтяжче». Потім ще іншого: «Відречися від Зла і прийди до Вісаріона! Тут Місто Диявола, тут буде останній бій!». Вона хотіла мене в якісь його апостоли. У них були плани заснувати в Нью-Йорку центральну місію, відкрити телеканал. Я думаю, що це все наркотрафік. Вона казала: «Ви ніби близнюки. Як один упаде, то і другий не втримається. Тільки в нього волосся чорне, а в тебе біле. Вісаріон до того ж, як і ти, художник, він картини пише. Вона не казала, що він ще й колишній мент. Хоч яка різниця — Христос же свого часу потусував серед митарів!».

Ми сміялися на повну. «Тобі не було дивно? — спитав я Длинного в першому ліфті Емпайр Стейту. — Чи, може, страшно?». Длинний трохи замислився й відповів: «Бувало. Особливо, коли я забагато блюзнірствував. Це її просто бісило. Вона кричала, що таким, як я, в них розривають серце».

Він ще трохи посміявся й додав: «Ну, чому вона ніколи не сказала, що я горітиму у вогні?».

Ми промовчали всю чергу до другого ліфта. Щойно виходячи з нього, вже на самій горі, на 102-му поверсі, я наважився запитати: «І як ти з цього виплутався?». Длинний відповів запитанням: «А хто сказав, що я з цього виплутався?».

На моєму знімку, зробленому з тієї оглядової тераси, панує темрява. Камера Длинного виявилася нездатною схопити весь океан вогнів далеко внизу і поруч з нами. Виразно видно тільки яскраво підсвічену шишку Крайслера та менш виразно щось іще — мабуть, Рокфеллер-Сентер і Дженерал Електрикс. Таким чином, це вид на північ. Знімка з південним видом у мене взагалі немає. Але я точно пригадую, що ми дивилися в той бік — перш усього на Близнюків. Тому що я пам'ятаю, як Длинний зауважив: «Коли б не вони, ми б із тобою стояли тут вище за всіх. А так ми на другому місці. І навіть Кінґ-Конґ сюди вже не лазить».

Північна вежа Близнюків перевищувала Емпайр Стейт більш як на сто метрів. Проте до відновлення статус-кво лишалося неповні три роки.

Стоячи так високо, вже майже у хмарах, знову хотілося випити. Проте все, що лишалося в пакетах, ми нашвидку видудлили ще при наближенні до Емпайр Стейту. Інакше в нас усе відібрали б охоронці хмарочоса при подвійному обшуку. «Минулого року тут постріляв один палестинець, — пояснив Длинний. — Саме тут, на 102-му. Сім куль у таких, як ми, й останню в себе. Тепер тут особливо не розгуляєшся». «А що з тим літаком?» — запитав я. Длинний не зрозумів. «Хіба тут ще не бувало такого, щоб літак врізався у хмарочос?» — наполягав я. «Не знаю, може в якомусь фільмі, — знизав плечима Длинний. — Тут часто знімають про катастрофи. Кожен хмарочос — це вже катастрофа».[58]

Хмарочоси навколо нас горіли. Це світіння всередині веж здалося мені внутрішнім жаром Нью-Йорка. І в ньому хотілося бути безмежно довго. Так буває, коли найтемнішої ночі в Карпатах задивишся на багаття, що жевріє догораючи. Там же насправді стільки всього відбувається!

Потім увесь той жар виник на його, Длинного, полотнах. Він витягав їх одне по одному з-під гір усілякого мотлоху і кидав на підлогу переді мною. Ті, що вже в рамах, розставляв по всіх придатних для перегляду місцях. Виявилося, що в нього десятки картин, переважно незавершених, але все ж вогнедишних. Як вони всі помістились у цій комірчині?

Або інше: як ми до неї потрапили?

Бродвей і далі зносив нас униз діагонально у просторі між 6-ю та 5-ю Авеню. Дорогою він начебто і взагалі урвався, налетівши на Юніон Сквер, однак незмінно продовжився за ним і на перетині з 5-ю вивів нас на Флетайрон, Дім-Праску, найстаріший хмарочос цього міста (так, лише двадцять один поверх, соррі — такі були часи!), зведений того ж року, коли прийшла на світ моя бабуся Ірена Скочдополь, себто 1902-го.

І там, усередині цієї Праски, на якомусь її 12-му чи 13-му поверсі, мій друг Длинний винаймав собі майстерню, зовсім крихітну, але, звісно, з високими стінами. А тепер він жбурляв у ній свої полотна — десятки робіт — перед мої очі. Я сказав йому, що він усе-таки знайшов ту форму, якої прагнув. Я не був певен, що я так справді думаю, але я не міг уже сказати по-іншому. У кожному разі я вже знав, як він крутиться в тих вогнях і як йому пече.

Добре, що у відповідь він заговорив про наші старі часи. Добре, що дорогою ми запаслися безліччю темного «Семюела Адамса». Вистачило, щоб випити за всіх, кого ми згадали, художників і не-художників. «На південь!» — закричав Длинний, коли відчув, що нам пора.

Не знаю, яке завдання він собі поставив на той вечір, але ми всіма силами його виконували. Оминувши Вашингтон Сквер з його непевними людськими групами, від яких уже добряче тягнуло першою хвилею наркотичного збудження, ми пробилися на Нижній Мангеттен. Саме з того місця Бродвей вирівнявся, взявши суворо південний напрямок і вже нікуди не збирався збочувати аж до свого впадіння у Баттері Парк.

Зате збочили ми — так, ніби не чекали від нього цієї зради й вирішили піти геть. На Волл-стріт, у цьому каньйоні банків, на самому дні каньйону, я вже майже нічого з того, що казав мені Длинний, не чув. Я лише знав, що ми йдемо північною межею Нового Амстердаму, за нею ліс, а в ньому індіанці. Вони мали б напасти зліва. Я затуляв рукою ліве вухо від їхніх вогняних стріл.

Слава Богу, це не тривало вічно. З Волл-стріт ми знову збочили, знову ліворуч, тепер у Перл-стріт, і я, здається, вперше зрозумів, що ми йдемо до Бруклінського мосту. Але спочатку був маяк пам'яті «Титаніка», після чого ми перетнули Сауз-стріт і певний (а точніше — непевний) час лазили портом старого міста, де я все повторював, що це Франик, Франик, це Франик, бо тут усе замале для Нью-Йорка. А Длинний казав, що все на кістках, на скелетах, на хребтах затонулих кораблів, на будівельному смітті, на землі, навезеній з котлованів, що вириті деінде.

І коли я озирнувся на Близнюків, то раптом побачив усю вертикаль цього міста — від кісток і скелетів десь глибоко під нами до шпиля на вищому з них.

Не мине і трьох років, як усе западеться і змішається.

Але от що мені справді не дає спокою, то це рядок із Аллена Ґінзберґа, де він пише про «ангелів Магомета, що танцюють поміж висотників». Як він міг це побачити ще у 1955-му, за стільки часу перед Подією?

Ми стояли на Бруклінському і дивилися на Свободу. Ми довго і настирливо крокували мостом, обганяючи інших, щоб урешті спинитися навпроти неї. Припускаю, що вона здавалася значно меншою, ніж тепер я бачу її на знімку. Зрозуміти, що то вона, можна було тільки з вінка і факела — вони світилися, вся решта ні. До неї було далеко. «А уявляєш собі це кількатижневе хитання палуб?» — запитав Длинний.

Я уявив — як і переповнені салони четвертого класу, нудоту і блювотиння, дитячі хвороби, пропасницю, викидання мерців за борт, Велике Американське Майбутнє, велику невідомість. І от — нарешті Свобода! — кожен корабель, начинений усіма тими ірландцями, італійцями, греками, хорватами чи й українцями, а також, звичайно, євреями, найчастіше угорськими або польськими, обов'язково повз неї заходив до нью-йоркського порту.

«Одного разу я задумався, ким була та перша жінка з Європи, котра народила тут першу дитину, — казав мій зовсім п'яний друг Длинний. — І, знаєш — я чомусь упевнений, що це така руда й кістлява, тонка і суха, але шалено стійка і вперта ірландка. Так і було. Але суть не в тому. У цьому місті Бог збирає грішників усього світу, а потім він усіх нас відразу і знищить — єдиним концентрованим ударом, вогняною зливою чи піщаною бурею. Як йому вже буде зручніше».

Ми засміялися — востаннє. Аж тоді він додав: «Ти бачив, яке тут небо?».

Володю. Я знаю, ти є.

Той, кого спалено — не ти.

А ти стрибнув у воду. Ти все-таки вирвався.