Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ЛОНДОН, 2002

Королева-матір Єлизавета Бовз-Лайон, остання імператриця Індії, переставилася 30 березня 2002 року на 102 році свого монаршого життя, розтягнутого на все XX століття з невеличким XXI-бонусом. Як усі правильні люди, вона відійшла уві сні. Її дочка, королева Об'єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії Єлизавета спостерігала за її мирною та безболісною кончиною, весь час перебуваючи поруч її ложа. Усе склалось якнайкраще.

Наступної п'ятниці, 5 квітня спочилу в Бозі Королеву-матір урочисто перевезли із Сент-Джеймського палацу до Вестмінстера. Труну з її тілом, оповиту в її гербовий штандарт, прикрашений левами, луками та летючою арфісткою, було покладено на артилерійський лафет. Церемонія перевезення тривала десять хвилин. Об 11 годині 15 хвилин лондонського часу траурний урочистий кортеж прибув до Вестмінстер Голлу. Відразу по тому, як труну встановили на п'єдесталі, а навколо неї розставили почесну варту, розпочалося публічне прощання, і середньовічне приміщення Вестмінстер Голлу відчинило двері для всіх, котрі побажали віддати Королеві-матері свій останній уклін. Прощання тривало не цілих чотири доби: до 6 години ранку вівторка, 9 квітня. Об 11 годині почалось урочисте перевезення Королеви-матері до Вестмінстерського абатства, де об 11 годині 30 хвилин розпочалася заупокійна служба англіканського обряду. Найвищий ієрарх англіканської церкви Архиєпископ Кентерберійський у своєму жалобному промовлянні сказав, що «Вона була силою, гідністю та сміхом». Останнє слово (laughter), на мій погляд, можна розуміти як «радощі» або «веселощі духу».

Нічого цього я в жодному разі не переповідав би, якби напередодні поховального церемоніалу, в понеділок, 8 квітня уперше в житті не прилетів до Лондона. Ось як буває: проживаєш сорок з гаком років без Лондона і коли вже починаєш думати, що так він тобі, напевно, ніколи й не судився, отримуєш запрошення. І коли врешті у ньому опиняєшся, то відразу потрапляєш на Похорон Століття.

І все це тільки для того, щоб я вкотре міг написати: «Я пам'ятаю. Я ніколи цього не забуду». Я не забуду, як 9 квітня вранці вестмінстерський дзвін на ймення Тенор пробив 101 раз у відповідності з числом прожитих Королевою-матір'ю повних років: кожен рік пробивало раз на хвилину, 101 рік дорівнював 101 хвилині.

А потім з південного боку, від парламентських будівель і Біг Бена, вимаршувала процесія. Під звуки шотландських козик і бойових барабанів її голова наближалася до нас, вишикуваних обабіч вулиці глядачів, роззяв, громадян, підданих, туристів, натовпу. Було так, наче на фестивалі кельтської музики, щоправда, дещо мілітарному. За шотландцями в бойових спідницях сунула валлійська гвардія в червоних кітелях і чорних овечих шапках, за нею — перший кіннотник у чорному з золотим позументом вистрої (чи не генерал-майор Редмонд Вотт, головнокомандувач похорону? чи, може, сам бригадир Мартін Вайн, заступник командувача?). А далі вісімка чорних коней (розставлених за не цілком футбольною схемою 4 + 2 + 2) тягнула гарматний лафет — і отут я й побачив зблизька ту золоту летючу арфістку на синьому тлі — гербовий штандарт Королеви-матері, що в нього було оповито ясновельможну труну. Процесія, попри жалобний характер, виглядала цілком барвисто: генерали і вищі офіцери на конях, австралійські, новозеландські і трансваальські стрільці, шотландсько-канадський полк гірських піхотинців «Чорна Сторожа» (що його почесним полковником була небіжчиця), у білих шоломах — оркестр королівських військово-морських сил, який цього разу замість свого традиційного бравурного гімну «Серце дуба» проникливо зіграв жалобний марш. (Дещо віддалено це нагадувало «Процесію», що нею відкривається мій улюблений другий альбом квінів — усе цілком доречно!).

Утім, до остаточної повноти Імперії мені бракувало індійських сипаїв та червоношкірих саперів з-над Великих Озер.

Коли Тенор ударив у стоперший раз, усе стихло і завмерло рівно на дві хвилини.