Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ЛОЗАННА, 2004

Нашу з Пат раптову появу того дня в Лозанні інакше як великим стрибком не назвати. Ми зістрибнули з понад півторатисячної верхотури Морґетену, де нас гостив у своєму високогірному притулку, чомусь названому рестораном, добряга-сировар Хриґу з усіма своїми биками й коровами. Був початок липня. На Морґетені затяжні холодні дощі змінювалися короткочасними снігопадами. Анна, сироварова дружина, з жалощів подарувала нам цілоденні залізничні квитки, на яких можна їздити всієї країною в будь-якому напрямку — куди очі дивляться. У цьому випадку — очі машиністів, ясна річ.

Тож із Обервіля ми пустилися спершу в Рарон — звісно ж, заради Рільке, бо я всюди де можу нав'язую відвідини його місць. А в Рароні він похований, тобто це вже таки дійсно його місце, персональне, на яке ніхто інший не зазіхне. До того ж, судячи з розташування могили, Рільке, довершений естет, шаман і сноб, сам його собі добирав, орієнтуючись на красу гірської панорами.

Після пронизливого (в усіх сенсах) Морґетену і помірного (тільки в сенсі кліматичному) Рарону ми надумали вирушити до Женевського озера. Отам і виявилося, що ми зненацька стрибнули в зовсім іншу країну — з виноградниками, платанами, пальмами, французькою мовою і більш як тридцятиградусною спекою. Дві години, два потяги, одна пересадка, здається, у Сьйоні — і нова країна. Колія пролягла над самісіньким озером, його узбережжям. У Монтре ми встигли побачити готель, з якого Набоков протягом останніх сімнадцяти років життя виходив (панама, шорти, сачок) на лови метеликів. Потім була ще станція з дитячою назвою Веве. А тоді вже Лозанна. От у ній ми й зупинилися.

Тобто для нас Женевське озеро не Женевське, а Лозаннське. Слово «лоза» в назві міста робить її виноградною. Крім того, в ній відлунює Анна, сироварова дружина, завдяки якій ми до неї, Лозанни, й потрапили.

Щодо цього міста в мене була своя таємна мета, про яку Пат не могла знати нічого. Приблизно[66] за рік перед тим до мене вперше написала Кс. У цій книжці я про неї не так давно згадував. Якщо ви читаєте цю книжку згідно з її абетковою послідовністю, то мали б іще пам'ятати. Кс писала до мене більш-менш отак: «Звичайно, я знаю, що у Вас є сім'я, але мені здається, я могла би стати Вашою музою. Я захоплена тим, що Ви пишете, проте, на мій погляд, останнім часом у Ваших творах відчувається деяка втома від життя. Я дуже сподіваюся, що могла б якось це змінити. Вдихнути у Вас нові ідеї та образи чи що. Про себе: мені скоро виповниться вісімнадцять, я живу не в Україні, але буваю в ній. Ще: я складаю пісні і граю на гітарі. Моє фото Ви знайдете в додатку».

Певний час я не знав, що з цим робити. Хоч ніде правди сховати, мені подобалось уявляти собі, як вона щось таке в мене вдихає — рот у рот. Тобто надихає мене. Ні, насправді я просто затримував момент відповіді. Можливо, я боявся відлякати її надто швидким листом. А може, тягнув час до її повноліття? Останнє припущення — трохи незграбний жарт, якщо хто не зрозумів.

Урешті ми почали обмінюватися листами. Здається, в другому своєму листі (найпізніше у третьому) Кс перейшла на ти, а в четвертому, відповідаючи на моє запитання, де все-таки вона живе, запропонувала мені вгадувати. «Маленька країна в Європі, — натякала вона. — Багато гір і озер». Я перебрав кілька варіантів (Словаччина, Словенія, Чехія) і ризикнув найменш імовірним: «Швейцарія?». «Браво, ти вгадав з першого разу!» — чомусь дуже втішилася вона. «Shit, — подумав я, читаючи ту її відповідь. — Як же до неї добиратися? І що то за муза така, котра за стількома замками-кордонами?». На той час я жодного разу не бував у Швейцарії, тож уже й не надто вірив, що колись до неї потраплю. Але для годиться я спитав: «І що ж тебе туди занесло?». Вона пояснила, що її батьки-лікарі знайшли там якусь дуже блатну роботу, а вона переїхала з ними. Я став уточнювати куди саме. «Чудове місто над найбільшим озером, — інтригувала й далі Кс, мабуть, велика прибічниця всіляких вікторин. — Мова французька. Але не те місто, про яке ти відразу ж подумав». «Чорт забирай, — здригнувся я. — Не Женева. Невже моє прокляття повторюється?». І випалив у листі єдино можливе фатальне припущення: «Лозанна?». «Браво, браво, браво!» — застрибала Кс у відповідь багатьма знаками оклику. Так підтвердилося найгірше.

Мої дотодішні стосунки з Лозанною складалися, хоч я в ній, повторюю, ще ніколи не бував, досить напружено. Багато років перед тим, пишучи «Рекреації», я з невідомих мотивів саме в Лозанну закинув доктора психіатрії Попеля, цього втіленого диявола. Ну, чому саме Лозанна, а не, скажімо, та ж таки Женева?

У будь-якому разі Комусь це сильно не сподобалося. Можливо, Він образився за Лозанну. Тож одного дня вирішив покарати мене і назавжди розчинити в ній певну особу, вже згадувану у цій книжці як Липа. З тієї хвилини Лозанна стала для мене Містом, Що Відібрало.

Так минуло кілька років, я ледве віддихався від завданого мені удару під ложечку.

Але щойно я прийшов до сякої-такої норми, як воно, це місто, вдруге заїхало мені туди ж. Тепер — у випадку з Кс. «Ну от, — формулював я свою претензію до самого існування, — раз на життя тобі трапляється така, що у свої неповні вісімнадцять просить дозволу зробити тобі штучне дихання, і тут виявляється, що її он аж куди занесло». При цьому — я був майже певен того — жити мені залишалося років чотири і навряд чи в мене були реальні шанси якось рішуче все це позмінювати.

Утім, наше листування тривало, то затихаючи, то знову пожвавлюючись. Вона була моєю людиною — це робилося все зрозуміліше. «Як би ти переклала українською слово «парашут»? — запитував я. «Параблазень», — відповідала вона не змигнувши оком. «А хто такі клептомани?» — не попускав я. «Фани Еріка Клептона», — витримувала вона випробу. Восени я заповзявся кликати її хоча б на пару днів до себе в ліси. Під лісами я маю на увазі ті, в яких, коли вірити записам братів Ґрімм, казковий Вовк свого часу необачно проковтнув спершу Бабусю, а потім і Червону Шапочку. «Це колишній маєток Беттіни фон Арнім, — заманював я Кс уже зовсім по-вовчому. — Ти чула про неї?». «О, Беттіна фон Арнім! — відповідала Кс. — Як мені про неї не знати? Я так її люблю! Так, я приїду, я обов'язково приїду!». Я не міг натішитись її згоді і в подальших листах намагався прискорити з'ясування технічних деталей подорожі. Замість відповідей на мої розпитування відносно дати і пропозиції зустрітися на летовищі в Берліні вона ставила інші, не менш технічні запитання, як наприклад: «А де я буду спати?». «Де забажаєш, — відповідав я після чотиригодинних роздумів. — Я постараюся винайняти спеціально для тебе Беттінине ліжко». Мої жарти їй переважно подобалися. Можливо, вона не здогадувалася, що то жарти?

Одного з наступних днів сталося те, чого я ніяк не міг передбачити, і, щиро кажучи, дотепер не можу зрозуміти. «Розкажи мені, - попрохала Кс, — що ви митці поробляєте довгими осінніми вечорами в покоях Беттіни? Я хочу приготуватися до перебування поміж твоїх друзів». Я відписав їй приблизно так: «Митці — люди талановиті, але здебільшого зіпсовані. Якщо не славою і грошима, то алкоголем. Вечорами п'ємо багато вина і брудно лаємося. (У твоїй присутності, звісно, не будемо). Насамкінець у нашому товаристві іноді з'являється ще й вона — MJ». «Хто це така?» — чи не миттєво зреаґувала Кс. «MariJuana», — вичерпно відповів я.

Наступний лист від неї надійшов через сім-вісім хвилин і був останнім. «Ти мене жахливо образив, — писала Кс, — такого не пробачають! Я досі не можу отямитися від завданого тобою болю. В моїх очах повно сліз. То знай же, що я не хочу більше з тобою бачитися — і прощавай!». Вона не написала в кінці навіть свого звичного «Цілую тебе в ребро».

Деякий час я хапав ротом повітря, тоді вислав своє «ЩО ТРАПИЛОСЯ?!!! ЧИМ Я ЗАВИНИВ?!!!!! МІЛЬЙОНИ ВИБАЧЕНЬ — Я НЕ ХОТІВ НІЧОГО ПОГАНОГО!!!!», але, як виявилося, все це волання пішло внікуди.

Таким чином я отримав третій удар з Лозанни — все туди ж, у те саме сплетіння. Було досить боляче — в мене ж таких сплетінь одне, а не десять. Я мусив би вже боятися цього міста, чи хоча б остерігатись його.

Тим часом я врешті потрапив до нього і тепер ішов ним поруч із Пат. Про Кс я зненацька згадав у потязі, десь наприкінці подорожі, між Монтре і Веве. А раптом я її побачу, застрибало в мені передчуття номер один. А раптом я її не побачу, протиставилось йому передчуття номер два.

У згоді з обома передчуттями я похапцем уклав два плани — А і Б. План А полягав у тому, що ми будемо прогулюватися містом і нам зустрінеться Кс. План Б — в тому, що Кс нам не зустрінеться. Щиро кажучи, план Б виглядав куди реалістичніше, тому я взявся розробляти саме його. Я знав, що в жодному разі не візьмуся за його втілення. І все ж заманливо було думати про його бодай теоретичну втілюваність. Як і про цілком високу ймовірність успіху.

Моїм знаряддям обіцяла стати перша-ліпша телефонна кабіна з телефонними книгами Лозанни й околиць. Якщо я знайду в ній прізвище Кс, то отримаю й адресу. Інтриґа ж полягала в тому, що я не знав її прізвища. Проте, пам'ятаючи її мейл, я міг припускати, що перші дві літери, які йшли після її імені, були першими двома літерами її прізвища. По-друге, я міг припускати, що вона мусить носити прізвище своїх батьків — отже, якесь українське прізвище. А українське прізвище в телефонній книзі Лозанни, ще й з двома першими літерами в активі — то вже значно більше, ніж ніщо.

Я внутрішньо порадів такому чіткому планові і своїм детективним здібностям. А ще більше — своєму твердому небажанню заходити до жодної телефонної кабіни. «Вільному воля», — подумав я, і ми з Пат рушили від залізничного вокзалу куди очі бачили, цього разу вже наші власні, не машиністові.

Звичайно, ми зійшли вниз до озера — напевно, по Авеню д'Уші (Авеню Душі? чиєї?), а може й якось паралельно до неї. В будь-якому разі ми опинилися невдовзі на Набережній д'Уші (тієї ж?) — і зненацька відчули себе в Аркадії, над насичено-синіми озерними водами, серед блаженства вічної спеки, поміж розкоші південних рослин, у самому розпалі липневого літа. Усю дорогу ми дедалі більше скидали із себе свій високогірний селянський, пропахлий димом, сиром і кізяком одяг. Наприкінці маршруту ми вже не мали на собі майже нічого. Над озером літали чайки і вітрильники, вершини гір біліли льодовиками. Біле сухе на терасі я дозволив собі замовити нейтральною в цьому реґіоні англійською.

Зробилося так добре, що я почув, як сама Лозанна з усіма своїми лозами звернулася до мене голосом Пат і мовила приблизно таке: «Ну от. Бачиш, як гарно миритися? А ти думав, я тільки й умію, що вдаряти під дих?».