Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ЕССЕН, 2005

Я не знаю, чи дочекалося б місто Ессен своєї появи в цій книжці, якби не місто Дортмунд, якого в цій книжці немає. Найцікавіше ж відбулося і не в Ессені, і не в Дортмунді, а на шляху між ними. Тож насправді я мав би назвати цей розділ «між Ессеном та Дортмундом», але в такому разі у цій книжці виявилось би 112 міст, а мені все-таки дуже треба, щоб їх було 111.

До Ессена я прибув раннього вечора і відразу ж рушив до міського театру, де за годинку-другу мав починатися виступ. Від залізничного вокзалу до театру якісь лише десять кроків пішохідною зоною. Спочатку перетинаєш площу Віллі Брандта, потім ідеш вулицею Ратенау. Обидві назви свідчать про соціал-демократичну орієнтацію батьків (та й дітей) міста. У лівому Рурі, втім, інакше й не буває. Десь неподалік неодмінно мусили б чергувати у робітничих шкірянках Фрідріх Еберт, Роза Люксембург чи й сам Папа Карло.

Театр зате називається іменем буржуя, видатного рурського фабриканта, що свого часу зафундував його будівництво. У мене його ім'я викликало радше італійські асоціації — Ґоцці, Ґольдоні, щось на зразок цього, про фабриканта я ще не здогадувався. Читати того вечора я повинен був, ясна річ, не з великої сцени, а з малого подіуму в театральному кафе «Централь». Так, здається, у ньому, а не в барі поверхом вище.

Публіки набилося по зав'язку, вільних місць не лишалося. Це не тому, що я в Ессені такий популярний, а тому що кафе «Централь» здатне саме стільки вмістити — на око десь від півсотні до сотні людей, включно з тими, що посідали перед барною стійкою або на підвіконниках.

Німецькі відвідувачі літературних читань є цілком особливим прошарком суспільства. Їм притаманна якась чи не протестантська культура слухання — суха зібраність, увага, налаштованість і нашорошеність, пильна аналітична робота мізків над почутими фразами і словами, внутрішнє перемелювання та зосереджене засвоєння їхніх звучань і значень. Вони готують репліки й запитання. Вони прийшли не просто так. Вони беруть на олівець. Вони насправді не публіка, а машина критичного переосмислення. Перед такою публікою краще не відволікатися.

Я про це знав, але відволікався. Усе почалося з порожнього стільця в першому ряду, єдиного порожнього стільця, на якому лежав аркуш із виразно видрукуваним написом RESERVIERT. Що за птиця така ніяк не посяде його, чому він досі порожній, думалося мені десь на якихось думальних периферіях, у той час як головну увагу я все ж намагався приділити Карлу-Йозефові Цумбруннену та Ромі Воронич, їхньому фатальному знайомству. Десь приблизно на двадцятій хвилині читання я відчув, що треба відірватися від книжки (Карл-Йозеф під виховане покашлювання публіки якраз приємно здивувався цілком стерпному перебігу свого першого інтиму з пані Ромою) і подивитись у залу.

Там, у найдальшому від мене її кінці, коло вхідних дверей, саме з'явився той вогняний подразник, а точніше подразниця: багато сліпучо-рудого волосся і випнута лінія бюсту, що всіма своїми коливаннями свідчила про задихану поривність і не могла не впадати в око. Отже, порожній стілець у першому ряду заповнився. При цьому він так і лишився порожнім. Його полум'яна резервувальниця завмерла при дверях, розсудливо не наближаючись ані на крок. Проте й цього виявилося досить, щоб усіма рецепторами відчувати всю силу спалаху.

Я не міг не згадати листа, що його отримав за кілька день перед виїздом до Ессена. Незнайома особа писала в ньому приблизно таке: «Ваше видавництво, дорогий пане, люб'язно погодилося надати мені цю Вашу адресу. Я пишу до Вас від імені мого шефа і наукового керівника, професора Козакоскі, що є великим шанувальником Вашої праці. Професор досліджує викопних карпатських молюсків — тема, що, безумовно, мала б Вас хвилювати. За щасливим збігом обставин живе він у Дортмунді, а це ж настільки близько від Ессена, де Ви найближчим часом читаєте! Чи не погодилися б Ви по завершенні свого, я впевнена — животрепетного[45] виступу скласти професорові дружній візит? Професор Козакоскі запрошує Вас повечеряти і заночувати у своєму приватному гнізді, так званій Вежі Пізнання Насолод, у товаристві своєму та кількох юних і досвідчених послідовниць, родом переважно з Бразилії? Доправити Вас до професорової домівки доручено мені. Я постараюся не запізнитися на Ваш есенційний ессенський виступ, але навіть якщо це станеться, Ви все одно мене впізнаєте: мої панчохи своїм кольором доповнять колір мого волосся. Не сумніваюся, що цей колір Ваш улюблений».

Отакий був той лист. Я не пригадую, чи щось відповів. Коли й так, то тільки «дякую, там побачимо». Але швидше за все я не відповідав нічого.

Зайво розказувати, як довго тягнувся мені той виступ. Але навіть він, попри всі подальші запитання про поразку Помаранчевої революції та мої багатослівні і плутані виправдання, все-таки — ні, не добіг! — доповз кінця.

«Лінда Гаммершляґ», — назвала себе вогняна подразниця. «Асистентка професора Козакоскі», — додала вона для певності. (У цій книжці я ще називатиму її Лін). Я саме розписувався отриманні гонорару, тож по змозі беземоційно спитав: «І як там професор?». «Нічого нового, крім Альцгаймера. Рання стадія», — відповіла вона. «Проте мене він усе ще розпізнає — на дотик», — доповнила. І тут-таки показала два квитки: «Наш потяг через двадцять сім хвилин».

До вокзалу ми йшли тією ж Ратенауштрассе. Відтоді я ніколи більше не їздив до Ессена. Тож це місто так і залишиться для мене коротким соціал-демократичним маршем туди й назад поміж вокзалом і театром. Моя супутниця Лінда Гаммершляґ мала романтичний шарудкий плащ і туфлі на підборах. Не зважаючи на них, ми встигли.

Година була настільки пізня, що наш вагон виявився геть порожнім. Можливо, десь у віддаленому кутку хто-небудь і дрімав, обкладений бляшанками з-під пива. Ми сіли одне навпроти одного у повній згоді з викупленими місцями. Потяг рушив, щойно ми вмостилися. Я мимоволі глипнув на її коліна, обтягнуті мереживними панчохами. «Як тобі колір?» — спитала вона. «Точнісінько, як у твоєї голови. І в нашої революції», — сказав я. «Я готувалася», — рішуче видихнула вона всіма грудьми, потяглась і закинула ногу на ногу таким чином, щоб я міг бачити місце, де панчоха закінчується. У цю мить я остаточно зрозумів, що ніякого професора Козакоскі немає й не буде.