Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

АНТВЕРПЕН, 2006

Я ніяк не можу згадати назву тієї вулиці. Цілком певен, що вона десь неподалік головного залізничного вокзалу Антверпен Центраал. Проте що таке «неподалік»? Це може бути і п'ять хвилин пішої ходи, і двадцять п'ять. На мапі міста така різниця буде вельми суттєва. Мені залишається згадувати все інше, не вдаючись до вичерпної топографічної докладності.

Отже, та вулиця. Пам'ятаю, що зовсім неширока і дещо вигнута. Хтось небезпідставно означив би її навіть як вуличку. Історичні центри чи не всіх європейських міст помережані, власне кажучи, не вулицями, а вуличками. Фландрія тут не виняток, а одне з наочних підтверджень.

Отже, та вуличка. І вся вона була страшенно химерною — так, ніби насправді її вигадав Бруно Шульц. На якусь мить Антверпен видався мені Дрогобичем — звісно, дещо чистішим.

Тільки от Шульц писав про цинамонові крамниці, а тут були діамантові. Крамниці, майстерні і контори, але що б не було — все винятково діамантове. Тобто на цій вулиці алмази з усього світу перетворювалися на діаманти. Тут їх накопичували, оцінювали, зважували, шліфували й огранювали. І, мабуть, час від часу продавали. Слово «алмази» є однією з найперших асоціацій до «Антверпен». А до алмазів і Антверпена найближче стоять хасиди. Якщо хтось бажає знати, як виглядала місцева людність у старих середмістях Коломиї, Болехова чи згаданого вже Дрогобича всього лише сто років тому, хай поїде до Антверпена, алмазної столиці Заходу. Хай вдихне повні груди дімантового пилу на тій вуличці Крокодилів.

її мешканці абсолютно такі ж, як повинні бути — вони зразкові, показові, ортодоксальні, зодягнуті переважно в чорне, з бородами і пейсами, найчастіше в капелюхах, але де-не-де трапляються і маймурки, чи навіть великі хутряні шапки, усі наче з ілюстрацій в історичних етно-атласах чи старих сепіюватих фотографій, усі немов би щойно з Поділля, Галичини, Буковини, з якихось найбрудніших волинських, транскарпатських і трансильванських містечок, однак не теперішніх, а таких, що їх насправді вже й немає, лишилися тільки назви. У назвах їхніх антверпенських династій завжди відлунює та сама частина світу: Pshevorsk, Satmar, Vizhnitz, Chortkov, Lubavitch.

І всі вони сидять на алмазах. Їх тисячі, а на тій вулиці їх скупчилися десятки.

Але всі вони тримались одного, лівого від нас боку.

Уздовж правого тяглися такі ж алмазні крамниці, шліфувальні майстерні й тому подібні ювелірні заклади. І поруч з ними стояли індуси. Тому що, крім хасидів, алмазами в Антверпені промишляють саме вони.

І це виглядало якось дуже екстремально: ця конкуренція чарівників-екзотів, ці дві колонії, дві діаспори, дві цивілізації, дві тисячолітні школи огранення дійсності, діамантове протистояння Ягве і Шиви, Спінози і Кабіра, лівий бік вулиці і правий, два береги вічності, чорні, часом чорно-білі бліді хасиди і кольорові бронзовошкірі джайни у ще кольоровіших тюрбанах, Пшеворськ і Ґуджарат, Східна Європа і Західна Індія, Ґоліціє і Ґолконда, дві алмазні півкулі світу.

Бо хто шліфує алмази, той володіє світом, еге ж?

Дорівнятися до цієї мегаметафори змогли тільки бомжі на Антверпен Центраал. Наставала ніч, і вони злазилися до головної зали, під її фантастично випукле катедральне склепіння, сповзалися з усіх закамарків на якесь власне зібрання, і голосно та хрипко вітались одні з одними, всі чомусь винятково польською.