Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

УРБІНО, 2004

Італія і сніг — переважно далекі одне від одного поняття. Звичайно, всі ми знаємо про білі альпійські вершини й льодовики. І все ж навряд чи, вимовивши «Італія», ми згадуємо сніг у першій двадцятці словесних асоціацій. І в другій також не згадаємо.

Тому так дивно нам було в Урбіно, подібному до засипаного снігом корабля серед гір. На початку лютого в ньому вже відчутно пахло крокусами. Але сніг не квапився танути, навіть на сонці. Висота Урбіно над рівнем моря — не цілих п'ятсот метрів. Насправді могло здатися, що їх принаймні утричі більше. Ми справді довго підбиралися до нього слизькуватим серпантином, сповільнено і карколомно. Лівіо в ковбойському капелюсі викручував кермо і пригальмовував просто бездоганно. Він був єдиний серед нас, хто знав, навіщо нам потрібне це збочення у сніги з магістрального шляху між Флоренцією та Лече.

Італія є надзвичайно щільною концентрацією краси, передусім природної. Хоч її, краси, настільки багато, що надто швидко звикаєш і перестаєш бачити взагалі. Ні, не зовсім так: дивишся, але перестаєш дивуватися. Первісне приголомшення досить швидко змінюється отупінням. Так от і ми — вже другий день їхали цією красою і, правду кажучи, звикли. Але в Урбіно все наше дивування немовби знов ожило, і ми тільки видихнули: ах!

В Урбіно народився Рафаель. Це принагідно. Тут це не має жодного значення, але про це не личить не сказати.

В Урбіно правив кондотьєр Федерико III да Монтефельтро — от про що мені йдеться. Його профіль з проваленим переніссям і відвернутим від нас правим боком спотвореного під час турнірної бійки лиця, у багряно-червоному одязі й такій же шапці, увічнив на портреті 1472 року П'єро делла Франческа. Профіль кондотьєрової дружини Баттисти Сфорца (у неї навпаки бачимо правий бік) являє собою другу половину цього гіпнотичного диптиху. За найпоширенішою версією, художник намалював профілі подружньої пари відразу після смерті пані Сфорца. Тобто він увічнював передусім її. Відтоді вони витріщаються одне на одного ледь не впритул, ніби вічно граються в моргалки — мертва двоока Баттиста і живий одноокий Федерико.

Через п'ятсот з гаком років мені, бідному студентові, дивом пощастило придбати у Львові альбом репродукцій зі згаданим диптихом. Я часто гортав той альбом і так само часто зупинявся поглядом на портреті кондотьєра Федерико. Тоді я ще не знав, що в нього не було правого ока. Через пару літ я виміняв альбом делла Франческа на «Пісню про незнищенність матерії» Богдана-Ігоря Антонича, себто на легендарну Чорну Книгу 1967 року з передмовою Дмитра Павличка. Однокурсник, з яким у мене відбувся обмін, украв Антонича в бібліотеці Львівського будинку культури працівників торгівлі, про що й досі свідчить штамп на її титульній сторінці.

Таким чином, коли в одному з пронизливо зимних покоїв урбінського Палаццо Дукале повз наш туристичний галоп майнула одна з версій того самого багряного профілю з проваленим переніссям, життя знову здалося мені сукупністю повторів і циклів. А також безліччю зв'язків і знаків, переважна більшість із яких, щоправда, нічого не означає. Майже нічого. За винятком незнищенності матерії.