Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ВІННИЦЯ, 1997

До Вінниці я їхав московським потягом — ніч, а потім ще довгу частину дня. Нас було тільки двоє в купе — крім мене, чолов'яга, що з похорону батька повертався до Росії, кудись аж у Сибір. Я співчував йому подвійно. По-перше, з приводу смерті батька, по-друге, з того приводу, що йому ще трястись і трястися до того Сибіру, а в нас от уже за вікнами починається справжня весна. До того ж із власним батьком я щойно вчора бачився, і ми з ним старі добрі друзі.

У Вінниці я пробув один день. Падав мокрий сніг, і місто майже паралізувало. Того квітня сніг падав щотижня.

3 Вінниці я повертався автобусом, який ми з таксистом ледве наздогнали у Літині. Я загадав на нашу швидкість: якщо наздоженемо, все закінчиться добре. І ми наздогнали. Потім були ті довжелезні години — сім або й вісім — в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і військово-рибальських плащ-накидках, брудна рілля, пагорби, клапті липкого, всім набридлого снігу на чорних полях і холодні патьоки на автобусних шибах.

Це ніяка не історія і тим більше не про Вінницю. Але її місце все-таки тут. Бо коли я чую «Вінниця», то в мені відлунює «квітень» і «сніг». А також «батько» і «смерть».

І я вже нічого не зможу з цим зробити, як казав той чолов'яга, вісник з московського потяга.