Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ПРАГА, 1968, 1970

У Львові Полтва. У Полтаві Лтава, у Празі Влтава.

Це так, наче одна й та сама річка.

От із неї я й почну.

Я дивлюся на мапу Праги й мимохідь зауважую, що Влтава тече з півдня на північ. Тобто в ті дні, коли ми з мамою і родичами виходили над річку, то був її правий берег. Ми мешкали у південному передмісті Моджани. Ні, я не пам'ятаю, як називалася вулиця, де наші родичі винаймали чотирикімнатне помешкання у не надто виразній триповерхівці. Нині я відніс би її до міжвоєнних часів.

Зате Моджани — це на сто відсотків. Шлях від будинку до річки я й тепер можу собі уявити цілком ясно, особливо поле з рядами черешневих і вишневих дерев. Та й жасминові кущі в садах коло будинків. Певний час ми йшли асфальтом, а потім уже польовою дорогою. Відтак ми перетинали залізничне полотно і збігали з порослого всіляким бадиллям насипу до річки.

На північ від нас лежала Прага як така, Золота Прага. На південь — містечко Збраслав, у ньому я так ніколи й не побував. Незважаючи на це, мені згодом завжди було приємно про нього згадувати. Місце, в якому ви не бували, має ту перевагу, що його можна собі науявляти. Але в цій книжці навіть уявного Збраслава немає.

Судячи з мапи, на берег ми виходили десь на відтинку поміж залізничними станціями Прага-Моджани і Моджани-Накладове надражі. Назву другої я наважився би перекласти як Моджани-Товарна. Крім того, це було явно південніше вулиці Генерала Шишки. Ні, не Жижки, а саме Шишки, я не помилився.

За нашими спинами, отже, час від часу проносилися потяги за місто й назад. У п'ятницю ввечері вони були переповнені в напрямку від, а в неділю ввечері — в напрямку до Праги. Вихідні чеський народ масово прогулював на лоні природи, в лісах і горах, над озерами, на заміських дачах, які в них називають зрозумілим кожному вкраїнському вухові словом «халупа».

Потяги за нашими спинами подобалися мені тим, що були двоповерховими. Один із них котрогось із недільних вечорів зійшов з рейок і кілька вагонів перекинулися. Про це відразу сповістила преса. То був час, коли чехословацька преса сповіщала про все. Ніхто з пасажирів особливо тяжко не потерпів, але позаяк вони везли назбирані в лісах за вихідні тонни ягід (мама стверджувала, що ожин), то всім їм довелося мимоволі повикачуватись у розчавлених ягодах та їхньому чорному соці.

Однак повернімося на той річковий кам'янистий берег.

З протилежного боку тяглося шосе. Мапа свідчить, що Страконіцька автомагістраль, нині Highway 4. І там — такий же енергійний рух від міста (п'ятниця) і назад до нього (неділя).

А третім паском усенародного пересування, що пролягав між залізничними коліями й шосе на лівому березі, була власне вона, вода, її смуга, річка, Влтава. По ній безупинно ішли катери, моторівки та інші малі судна — проти течії (п'ятниця) і за нею (неділя).

Саме в ті дні над Влтавою (липень був у розпалі) мене, мабуть, уперше і пройняло враження якоїсь надприродно щасливої країни, невимовно багатшої та кольоровішої за ту, з якої приїхали ми з мамою. Не зважаючи на липень, у Празі та її околицях тривала весна, розпочата кілька місяців тому фотознімком, на якому найвищий керівник держави, товариш Александер Дубчек, позував у плавальному басейні в самих лише плавках[95].

Це було запрошення до відкритості — оголення вождя, що таким чином переставав бути вождем і ставав нормальною голою людиною. Це була революція, трохи навіть і сексуальна.

Місто як таке, отже, лежало на північ від Моджан. До нього їхалося спершу автобусом. Потім, на Браніку, пересідалося до трамваю — 17-го або 21-го. Обидва курсували правим берегом уздовж річки. Маріуш Щиґел пише, що в роки нормалізації, тобто після придушення весни, саме 17-м їздив туди-сюди Грабал, обмірковуючи самогубство. Він дивився на Влтаву та її лебедів, і це зупиняло його, приносячи незрозумілу полегкість. Тобто коли ми вдруге навідалися до Праги 1970 року, я міг їхати з ним в одному й тому ж трамваї, та навіть і в тому ж вагоні. Мені вже починає здаватися, що так воно й було. Я ж таки пам'ятаю того обшарпаного й сумного роботягу в береті, що зненацька втрутився до наших розмов і тричі перепитав «Ukrajinci?»!

Бранік був і справді брамою — між передмістями та містом. Довші роки я пов'язував із ним господу «Браніцький скліпек», що її так полюбив мій батько — за пиво № 14. До пива там можна було замовити брамбораки, себто гарячі деруни. Слово «брамбораки» звучить бомбастично. Так могли б називатись якісь особливі барабани. Слово подобалося мені значно більше, ніж те, що воно означало.

Назва закладу насправді дезорієнтує: «Браніцький скліпек» зовсім не на Браніку, а в самому центрі Праги, на вулиці Водічковій. Кілька днів тому я знайшов його у відгуці американського блоґера: «Typically smoky, Czech drinking-house. A woman wouldn't be caught dead on it, but good for some serious drinking in the company of the working comunity. Beer: Branicke 10 % (light), Prazan Mestan 11 % (dark), Branicke 12 % (light). No food»[96].

І як же змінилися часи, думаю я. No food! А як же тоді брамбораки?! Вони мені що, наснилися?! Вони йому що, не food?! І де батькова 14-ка?!

Так от, на Браніку ми пересідали до трамваю й котилися далі до центру — як виявляється, на північ. Чеська мова, яку я тоді почав любити, пробиралась у вуха назвами зупинок. Ось хоча б ці, найсмачніші: Пржиставіштє (Приставище? Приставайло?) і Подольська водярня (як гарно — водярня! не те що якась там «водоочисна станція», тьху!). Утім, росіянин обов'язково пов'язав би «водярню» з водярою.

Далі ми в'їздили до Вишеградського тунелю. Неймовірна скеля над річкою, ще й посередині міста, нагадувала мені сни про ніколи не бачену Швейцарію чи, скажімо, Люксембург. Точніше — нагадувала сни про дитячу залізницю, де обов'язковим елементом є як мінімум один пробитий у скелях тунель.

Прага потрясає ландшафтово. Це так, ніби в наших Карпатах, просто на горах і посеред гір, протягом кількох століть набудували столицю імперії.

Де ми висідали? Коло мосту Палацького? І він саме так називався — Палацького? Ніякої певності. Зате я певен, що Карлів міст і тоді називався Карловим. Напевно, ми висідали коло нього.

Відразу ж починалося занурення у Старе Місто. Нітрохи не сумніваюся, що першого ж дня наші родичі привели нас до Орлою. Так роблять усі. Орлой — це початок Праги, щось наче центральний пункт нагромадження роззяв. Не підходити до нього можна лише на знак протесту проти загального туристичного ідіотизму. Орлой уявлявся мені з гачкуватим дзьобом і крилами. Щойно тепер до мене раптово доходить, що ніякого орла шукати не варто. Тобто що я даремно вдивлявся — а раптом залопоче, заклекотить і злетить? Орлой насправді не від орла — від orologio[97]. Це слово я вперше почув багато років по тому у Венеції. Стара Європа начинена італійщиною, ніби булка родзинками.

Згідно з довідниками, Орлой — це історичний годинник, що показує роки, місяці, дні та години, часи сходу і заходу Сонця та Місяця, а також положення знаків зодіаку.

Але я нічого цього не бачив. Для мене то був радше ляльковий театр, значно багатший за ті, що їх нам показували на дитячих агітаційних майданчиках під час літніх вакацій. Не було ані Петрушки-крикуна, ані верескливого Ємелі зі Щукою. Зате Орлойський театр, як усі вертепи, мав аж три яруси. У вікнах найвищого прокручувались Апостоли, всі дванадцять. Чи знав я про них раніше? Я ж не питав ні в кого «А хто це такі, ці з бородами й баскетбольними кільцями над головою?».

Нижче розташовувалися дві пари: самозакохана Марнота, що підносила собі до лиця і знову віддаляла дзеркало, і Жадоба, що потрясала мішком з усілякою золотою всячиною, а також Турок і Смерть. Як Марнота, так і Жадоба були чоловіками, досить екзотично одягнутими — чужинці. Турок, звичайно, теж.

Під ними, поруч календаря, красувалися ще попарно Філософ із Архангелом та Астроном із Літописцем. З усіх чотирьох двоє останніх так чи сяк працюють із часом, перший над ним думає. Проте з усіх чотирьох мені найбільше сподобався Архангел — надто вже добре він був озброєний, не тільки мечем, але і списом.

Насправді приходити до Орлоя слід було щонайменше вісім разів, щоразу заради однієї фігури. Кожна заслуговувала окремого зосередженого розглядання. Найцікавішою все-таки здавалася Смерть. Вона ритмічно смикала за мотузок і тим самим дзвонила в umiraček. Так називається малий церковний дзвін, що сповіщає про смерть.

От саме тоді, в тому натовпі роззяв, що вкотре дочекалися своєї дванадцятої, я й почув типово чеське слово «smrtička». Про це вже йшлося в «Таємниці», але зараз кілька додаткових рис. Це слово вимовила молода жінка, яка тримала на руках зовсім маленьку дівчинку. Такій ще зазвичай треба більше показувати, ніж розказувати. Або найкраще — і розказувати, й показувати водночас. Що й робила згадана матуся, якнайвиразніше артикулюючи та жестикулюючи. «Podivej se jaka pĕkná smrtička!»[98] — ледь не заспівала вона.

Матінко моя, оце мова! І яка любов до всього дитинно-зменшеного! Так, ніби «umiraček» їм недостатній, мусить бути ще «smrtička».

А я? Що я знав на той час про смерть? Нічого. Я ще з нею зовсім-зовсім не перетинався, навіть ніколи жодного мерця не бачив, навіть здалека. Однак навіть мене вразила та фамільярність (яка, до речі, тут означає не так зухвалу панібратськість, як теплу родинність). Прийняти її, смертоньку, до своїх, бо вона ще маленька і pĕkná, це і є воно — моє перше в житті осяяння, мій перший дзен.

У фіналі швидкоплинного спектаклю пролунав крик півня.

Півень вінчає все — вгорі, над Апостолами, хоча з усіх дванадцяти він має стосунок головним чином лише до Петра. Так от: коли він пропіє, всі зазвичай полегшено сміються і починають розходитися. Півень — це розрядка напруженості, заключний ґеґ, профанація містерії.

Ще один півень прокричав наді мною при виїзді із Замку жахіть.

Ми з батьком (то був другий раз у Празі — не 68 рік, а 70-й) напівлежали у стрімкій вагонетці, що неслася всілякими лабіринтами і час від часу критично швидко перла на черговий глухий кут, готова врізатися в нього і разом з нами розплющитись у брамборак. Однак цього ніяк не траплялося, вагонетку в останню мить повертало вбік, і вона гнала далі, до нових тупиків. Не знаю, яким дивом ніхто з нас так і не випав з неї. Ми ледь не всцикалися. Це був досить нервовий сміх, навіть нервово-паралітичний. Навколо пружно вистрибували з могил закривавлені мерці, танцювали скелети, кажани сипалися нам на голови, ворони лупили крилами по очах, до нас тяглися лабетами відьми й вампіри, якась мертва пані на заключному відтинку жбурнула в наш бік щойно вирваним з власних грудей серцем і страшно розреготалася нам услід.

Але тоді пропіяв півень, і нас винесло з того недоброго місця знову на денне світло.

Це діялося в парку імені Юліуса Фучіка. Нині це Стромовка. Фучіка з назви у новій Чехії вирішили прибрати, незважаючи на те, що він казав «Люди, я вас любив!». Як і наші еСеСеСеРівські парки, парк імені Фучіка офіційно вважався парком культури і відпочинку[99]. Два роки перед тим я так само побував у ньому, але Замку жахіть ще не існувало. А, може, мене вели не тими доріжками? Атракціон здавався надто ризикованим? Пані з вирваним серцем була ще живою?

У кожному разі той парк надовго залишався для мене одним з раїв на землі. Що я так у ньому полюбив?

Пам'ятаю смаки — цукрова вата, кофола, змрзліна. Останнє слово означає чеською «морозиво». Ніщо не робить його настільки смачним, як оці п'ять приголосних поспіль — «змрзл». Друге зі згаданої тріади — сенсаційно вдалий варіант національної кока-коли, чехи начебто й досі нею впиваються. Перше, цукрова вата, відтоді запанувала в моїх візіях і фантазіях, «мов кокони Коканду, мов паволока хмар»[100]. Мій Коканд, отже, там, у Празі.

Пам'ятаю атракціони — не так кожен зокрема, як те, що разом їх було близько тисячі. Пізніше, у 80-ті, щойно до Франика приїздив чеський луна-парк і ми з Пат вели на нього дітей, я, наче засічок на стовбурах, усе дошукувався слідів, а краще сказати — відчуттів того, що сліди мусять бути. Так, наче я міг би впізнати того самого карусельного верблюда!

Ще пам'ятаю кругове кіно. Публіку запускали в середину круглої зали. Навколо був екран і на ньому показували фільм «20 хвилин по Чехословаччині», написи чомусь російською. Ефект як на ті часи приголомшував і досягався перебуванням глядача всередині відзнятого матеріалу: т наче їхав по шосе в потоці машин і одні з них були позаду, інші попереду, а ще інші з боків. Згодом я дізнався, що тоді це саме ставало фішкою. На всесвітній виставці 1967 року в Монреалі аналогічний кінотеатр назвали «Циркорамою». Для кругового кіно найкраще надавалися всілякі кадри з їздою, тому це були суцільні road movies. Довго їх не витримувалося. Двадцять хвилин вистачало по саме нікуди.

Для раю мені взагалі потрібно було геть небагато. Антонич писав, що метою мистецтва є давати нам ті відчуття, яких не дає реальність. Метою Праги було дати мені те, чого не давала батьківщина — здивування.

Одне з найбільших здивувань мало магічну назву «Laterna magika». Багато років по тому я усвідомив, що вона означає «чарівний ліхтар». Я просто вмирав зі сміху на тій химерній виставі. Суміш театру, танцю, скетчу і кіно здавалася мені вершиною розважальної досконалості. Нагадаю: мені було вісім років, я ніколи раніше не бував на чомусь подібному, і ви не мали б довіряти моєму сміховому екстазові. Я й сам йому не довіряв би, якби не відчуття, що разом зі мною й так само екстатично вмирала від реготу вся зала. А вона складалася з розумних, досвідчених, елегантних і дорослих людей. «Laterna magika» була мегагітом того сезону, центральною празькою спокусою, вічним аншлагом. Квитки на неї здобувалися невідомо як. Нам дико щастило — ми їх отримали.

У липні 1968 року Прага була найвеселішою на світі місциною. Вона сміялася до спазму, з головою заморочена у власній весні.

Але насправді все почалося десятиліттям раніше у Брюсселі, на виставці Експо-58. Соціалістична Чехословаччина досягла на ній відразу двох видатних успіхів: «Laterna magika» і ресторан «Прага». Обидва проекти виношувалися спеціально для Експо. Обидва стали сенсаціями і зненацька засвідчили, що у Празі Захід от-от подолає Сталіна. Фатальною помилкою режиму став дозвіл на перенесення обох проектів до рідного міста.

«Laterna magika» розхитувала систему сміховими спазмами.

Ресторан «Прага» у Празі перейменували на «Брюссель» і розташували на схилах Летенських садів, горбистого паркового масиву на лівому березі Влтави. Те, що він називався саме «Брюссель», а не, скажімо, «Воронеж» чи «Волгоград», говорило все, за все і за всіх. Ресторан «Брюссель», отже, так само розхитував систему — своєю модерністю і модністю, своєю піжонською стиляжністю, він був чудовим запроданцем, красивим сучим сином і безрідним космополітом, цей «Брюссель». У ньому танцювалося твіст.

Певного залитого сонцем надвечір'я ми опинилися на його терасі, нам подавали кофолу і змрзліну, перша була звичайна, а друга фірмова, з яєчними жовтками, тобто нам знову дико щастило — навколо нас громадилося несамовито велике місто, що вже остигало від цілоденної спеки, Місто-Світ, увесь той біос, уся та архітектура. Праворуч був Град зі стрілами-шпилями Святого Віта, нижче за нього дахи Малої Страни з мідно-зеленою банею Святого Мікулаша, з якої через дюжину років почнеться вірш Рільке в моєму учнівському перекладі. Унизу повільно текла річка[101] з її гірськими зеленавими водами та перспективою трьох ближніх мостів — Манеса, Карла і Леґії. Останній упирався в помпезний саркофаго-ковчег Національного дівадла[102], що з нашого спостережного пункту міг видаватися хіба що музейним макетом себе самого. Прямо перед нами, на іншому березі западали у присмерк, поки що на межі перших електричних спалахів, Йозефів і Старе Місто. Під нами лежав Чехів міст. Нині я відразу визначив би, що сецесійний.

Ще трохи про Влтаву. Точніше, про її збурунені й сильно обмілілі в середині літа пороги, до яких там і сям, долаючи течію, поволі підкрадалися човни з рибалками.

(З порогів колись усе й почалося. Тим-то і Прага, що пороги).

Були ще порослі зеленню та обліплені причалами острови, як і цілі смуги причалів уздовж правого Пра-берега, цілі флотилії моторівок, вітрильників та іншого дрібного річкового хазяйства.

І все це, разом з автами, трамваями, тисячами будинків, їхніх ярусів, поверхів, мансард, шпилів і веж, разом із позолотою, пилюкою, гранітом та холонучим після спеки каменем гуло і пульсувало чимось єдиним, ніби якась неосяжна мегаістота, космічна тварина, Пра-тварина Прага.

Бачити монумент Сталіна ми не могли: його вже не було. Принаймні його ніде не було видно.

А що ж натомість? А те, що того року у Празі всі якось домовилися називати соціалізмом.

Свято печеного льоду. Соціалізм з людським обличчям.

Людське обличчя — це тета Галя, молодша сестра мого діда, у своєму чеському житті громадянка Andruchoviиоvб Helena. У «Таємниці» є лише згадка про неї. Розповідаючи про празьких тіток, я мимохідь зауважую, що старша з них була заміжня за професором біології. Крім того — що вони мешкали на передмісті Моджани разом із другою сестрою, незаміжньою, та старшим сином. Сусіди казали про них, ніби професор живе з двома дружинами — старша варить йому їсти, а з молодшою він спить.

Насправді чеські сусіди фантазували. Насправді тета Галя не хотіла спати з жодним на світі чоловіком і в неї на те були свої вагомі підстави. «Виходити заміж? І потім усе життя прати чиїсь шкарпетки?» — так приблизно переказували інші родичі її точку зору. Хоч, можливо, в усьому винні були енкаведисти.

Свого часу, десь між 1939 і 41-м, коли вона ще жила на батьківщині, вони щоночі товклися в сусідньому помешканні. Уночі вони поверталися з розстрілів і голосно пиячили. Тоді починали гупати у стіну і щоразу кричали щось на зразок «Галь, ты спишь?! Ты не спи, Галь, бо мы счас придем! Мы уже идем, Галь!». Від цього вони дико іржали. Тоненькі двері її тодішньої комірчини піддалися б відразу, з першого удару кирзака.

Двері не витримали б. Але вона витримала. Напевно тому я пам'ятаю її такою спокійною, лагідною і ледь усміхненою. Майже буддою. У своєму блакитному тюрбані з брошкою вона часом нагадувала кінозірку. Яких років? Сорокових? Двадцятих? Кінозірку, яка в сорокових зіграла кінозірку двадцятих? І фільм пролежав на полиці до 68-го?

П'ять разів на тиждень вона їхала через усе місто й назад. Вона викладала крій та шиття в якомусь училищі аж на Кобилісах. І п'ять разів на тиждень вона обов'язково щось мені приносила. Ось один із таких тижнів.

Понеділок — водяний пластмасовий пістолет червоного кольору.

Вівторок — велике гроно бананів.

Середа — іграшковий індіанець у каное, з веслом напереваги.

Четвер — коробка ягідного морозива різних смаків і відтінків.

П'ятниця — настільна гра «Dlouhý, Široký a Bystrozraký», де, крім титульних персонажів, Довгого, Широкого і Бистроокого, виступали Принц, Принцезна і нехороший тип у всьому чорному — Коужельнік. Останній був чаклуном і всім заважав.

А потім ще одного дня — квитки на «Laterna magika». А потім — запрошення до ресторану «Брюссель» (колишній «Прага»). І так завжди, кожного вечора. Її повернення з роботи, кроки на сходах, її голос у передпокої та поява у вітальні ставали подією дня. Бо я вже знав, що в неї знову щось є — як не набір солдатиків з наполеонівських воєн, то хоча б колекція поштівок зі Старого Міста і Граду. Я пишу «хоча б» з огляду на те, що ви, певно, зауважили й без мене: її подарунки були нерівноцінні. Але кожен із них вона вміла подарувати так, що всі ставали однаково дорогими — що ілюстрований дитячий атлас, що бляшанка помаранчевого соку.

Вона не могла прийти з порожніми руками. Тому в будь-якому фільмі будь-яких років могла б зіграти фею подарунків.

Тето Галю, я переконаний, що ти на небі. Навіть якби неба не існувало, його мусили би створити спеціально для тебе.

Про весну я вже згадував. Я застав її в розпалі, хоч і в липні. До речі, липень був спекотний, тож слово «розпал» підходить. З роками мені ставало все зрозуміліше, звідки бралося те відчуття повсюдної радості. Йшлося про свободу, евфемістично загорнуту в оболонку соціалізму з людським обличчям.

Насправді йшлося не тільки про обличчя. Судячи зі знімка товариша Александра Дубчека, зробленого у плавальному басейні, йшлося загалом про соціалізм з людським тілом. Відкритість раніше заборонених зон била в очі на пляжах понад Влтавою. Смуги соромливої закритості катастрофічно вужчали, генітальна реальність увірвалася в пісний комуністичний побут на крилах бікіні. Рок-н-рол і джаз, пролетарські пивнухи, сигаретний дим, африканські ритми, міні-спідниці, джинси з ґульфіками, патлаті голови, бороди, вивалені цицьки, татуйовані стегна — усе це переживалося вперше, а тому ніби востаннє.

«Люди перестали одні одних боятись, а суспільство дивувалося саме із себе, — пише про Празьку весну Маріуш Щиґел. — Газети і телебачення позбулися безбарвності. З театру і кіно зникла нудьга. Вийшли заборонені книжки. Скасовано цензуру. На малюнку в досі офіціозному «Рудому праві» один тип каже іншому за столиком у кав'ярні: «Ні про що говорити. Усе в газетах». На іншому малюнку закохана пара стоїть під деревом. Хлопець вирізає на корі велике серце, а всередині слово ДУБЧЕК»[103].

Людське обличчя соціалізму було хмільне і трохи блядське — одне і друге ще не так від самої свободи, як уже від її передчуття.

І саме воно так роздратувало еСеСеСеР. Нічого дивного, що він вирішив проїхатися по ньому танками. Поки ми з мамою гостювали у Празі, політбюро зважувало тактичні рішення майбутньої операції — так, наче спершу мусило дочекатися нашого повернення додому у Франик. Минуло лише пару тижнів після нього — і це сталося. Називаючи своє вторгнення бойовою операцією «Дунай», еСеСеСеР усвідомлював, що б'є в саму сутність Центральної Європи.

Кінець літа приніс у наші понурі краї військову мобілізацію й колони бойової техніки на марші в закарпатсько-чехословацькому напрямку. Я уявляв собі, як вони палитимуть з гармат по Національному театрові, висаджуватимуть у повітря ресторан «Брюссель» і рівнятимуть із землею Орлой та всі його рухомі фігури зі смртічкою включно. Я не був у захваті від цих переможних картин.

Минуть роки — і я напишу про це так: «Зрозуміло: в тому віці я не намагався заглиблюватися в політичні причини того, що трапилося. Ця інвазія швидше здавалася мені проявом певного суто естетичного конфлікту. Невимовно гарне місто, переповнене вільними молодими людьми, виявилося містом, естетично несумісним із тією системою, до якої належав я. Треба було вибирати, з ким я тепер. З боку системи в дію пішли танки — естетичний арґумент, можливо, навіть значно атракційніший для восьмилітнього хлопця, ніж якась там середньовічна архітектура на тлі гіпівського карнавалу. Не знаю чому, але в тому конфлікті я все-таки вибрав не танки».

Восени в наших кінотеатрах показували пропагандистський фільм з танками на Вацлав'яку. Будівля Національного музею часто виникала на тлі вуличних сутичок. Ще кілька місяців — і саме там, на сходах перед музеєм, спалахне Палах, студент-самоспалювач, підпільне псевдо Посвітач № 1. Але тим часом камера фіксувала юрби імперіалістичних агентів на площі. За кадром радянський голос гнівно називав усе провокацією. Епітет «радянський» у цьому випадку стосується і тембру, й інтонації. Але передусім — змісту послання. Присутній у залі народ вряди-годи гучно обурювався зрадливою невдячністю чехів. Не думаю, що на тому фільмі позбиралися винятково партійні патріоти. Ні, це був таки народ — той, який він був. І досі є.

Ми в Україні не маємо права називати себе Центральною Європою, поки не попросимо у чехів пробачення за тодішню співучасть.

Коли через два роки ми знову помандрували до Праги, цього разу з батьком, йому кілька разів було поставлено запитання, на яке він міг відповісти лиш одне: «Якби не ми, то НАТО». Так їм пояснювали ситуацію дивізійні замполіти. Іншої відповіді в батька бути просто не могло.

Проте з того часу Чехословаччина завжди вигравала з нашими у хокей.

За все на світі доводиться платити. За випущені танки — пропущеними шайбами.

Наші відвідини Праги у 70 році випали вже не на весну, а на її протилежність, офіційно названу «нормалізацією». Замість Александра Дубчека на чолі країни постав Ґустав Гусак. Замість людського обличчя вилізла фізія службіста. Слово «нормалізація» римується з «дефенетрація». Друге означає метод знешкодження західних аґентів і зрадників соціалізму шляхом викидання їх із вікна[104].

Але західні аґенти з усіх сил чинили опір. Я на власні очі бачив у 70-му ті написи на дверях крамниці «Подушки і Перини». Спочатку хтось вивісив офіційне оголошення: «Зачинено у зв'язку з недовезенням пір'я». Нижче хтось інший домалював: «Скубніть у Гусака!». А ще нижче хтось третій: «Зі свині пір'я не буде».

Ми сміялися над цими жартами опору, батько сміявся теж. Однак на запитання своїх кузенів, як він почувався два роки тому в лавах окупаційного війська, батько завжди відповідав своє «Якби не ми, то НАТО».

Насправді він не менше за мене полюбив Прагу з її «Браніцьким скліпеком». Відколи вийшов у світ Масляків конгеніальний переклад «Швейка», ми з батьком не могли його начитатися — вголос один одному і кожен для себе поодинці. Ми ледь не п'яніли від самих лише празьких топонімів, там і сям згадуваних у тій книжці: вулиця Водічкова (імені сапера Водічки?!), Панська, Пржикопи, Неказанка, Виногради, Штваниця, Нуслі, Жижков, Лібень, Вршовиці, навіть Панкрац — хоч там і розташовувалася в'язниця для політичних.

Ще трохи про 68-й. Друга половина літа принесла мені переконливе лідерство у дворових пацанських стосунках. Я повернувся з Праги. Тобто звідти, звідки ніхто ще не повертався. Позаяк ніколи туди й не потрапляв. А мені поталанило: я і потрапив, і повернувся. Одягнутий у все нове й закордонне (перші в житті «ковбойські штани» із заклепками!), обдарований стількома класними штуками на зразок водяного пістолета, я зненацька опинився в центрі уваги всіх сусідніх дворів. Я навчив усіх моїх кумпанів грати у «Dlouhý, Široký a Bystrozraký» (батько не міг не назвати його «бистросракий»). Я майже завжди вигравав, навіть у старшаків з їхніми прищами на лобі і вдвічі більшими пенісами.

А головне я розповідав. Я вже тоді не міг не розповідати. Початок цієї книжки саме там, у літі 68-го. Зокрема, я розповідав таке:

коли на Граді стоїш перед входом до собору Святого Віта і дивишся стрімко вгору на його шпиль, то здається, ніби собор падає на тебе; одного разу так і станеться;

у Празі я почав пити пиво, чорне, і потаємно від старших заливав у себе до трьох кухлів на день; було кльово;

сушені голови справжніх індіанців у Напрстково (музеї азійських, африканських та американських культур) завбільшки з мій кулак; у них зашиті роти;

там-таки можна побачити й голову білої людини, якогось латиноса з вусиками;

саме вусики й доводять, що він білий; індіанці не мають ані вусів, ані борід;

у парку Фучіка я бачив патлатих дівчат і хлопців, які повлягалися просто на траві, цілувалися і зажималися;

у тому ж соборі Святого Віта я бачив кардинала в усьому червоному — ніби він Ришельє;

мушкетерів я також бачив — як вони фехтували на оброслих плющем сходах Вртбовського палацу;

на моїх очах зійшов з рейок двоповерховий потяг; локомотив заїхав просто у річку; потяг виявився переповнений неграми;

Злата улічка, на якій досі мешкають алхіміки, є настільки вузькою, що протиснутися між деякими будинками можна тільки боком; певний пузань одного разу застряг; у газетах писали, що він вивільнився лише на третій день, коли пузо трохи спало;

чеське пиво буває чорним тому, що в нього для міцності домішана смола;

чеське морозиво на смак гірше від нашого вершкового, що по 13 копійок — не кажучи про наш пломбир по 19; зате чеське дуже гарне на колір, бо в нього домішані ягоди;

літаючи над Прагою на повітряній кулі, я слухав музику духового оркестру;

у зоопарку я бачив дресированих лемурів, що за командою ліліпута застрибували на спину слонові;

у тому ж парку Фучіка я в тирі вистріляв 98 очок зі 100 можливих; як приз я отримав оцю фігурку індіанця в каное;

зустрівши Гойко Мітіча на Вацлавській площі, я переказав йому вітання від усіх шанувальників;

у чеському телевізорі часто, замалим не щовечора, показують ковбойські фільми з Гойко Мітічем;

також у чеському телевізорі показують кіно з голими тьотьками; одна з таких шубовталася в гірській річці, обхопивши руками здоровенну каменюку; до неї ззаду прилаштовувався так само голий пацан; вона вся хихотіла, ніби її лоскочуть; що сталося далі — не знаю, дорослі наказали мені вийти[105];

також у їхньому телевізорі часто показують різних бітлів з електричними гітарами; деякі бітли співають чеською мовою;

чеська мова звучить подібно до нашої; проте зі смислом тих подібних на наші слів не завжди все гаразд: «чрстви» по-їхньому якраз не «черствий», а «свіжий»; «хитри» — «розумний»; «лібіт» по-їхньому не «любити», а «цілувати»; «пахнути» по-їхньому «прдєт», а «принцеса» — «смртічка»; найсмішніше: «сорока» по-їхньому «срака», а «сорочка» — «срачка»;

улюблена страва всіх чехів — гуляш із кнедлями; при цьому гуляш готується переважно з котів;

останніх у Празі водять на повідках, ніби собак; одного разу на прогулянці я відбився від родичів і мене заманили на цукрову вату цигани; вони зіграли на мене в карти; вийшло, що вони мають витягнути з мене спинний мозок; я пустився втікати і стрибнув у Влтаву просто з Карлового моста; цигани як вогню бояться води — це всі знають; мене врятували два офіцери річкової міліції у смугастих тільниках.

Ось як мене тоді несло. У такі приблизно історії.

Зрештою, про неї, Прагу, можна було розповідати безмежно і все — вона витримувала, бо все у собі вміщала. Її ніколи не вдасться пройти всю, до останнього закапелка, вона невичерпна і, як деякі інші міста цієї книжки, перенасичена всьогістю.

Зими на початку 70-х у мене були ангінними. Я провалювався в гарячку, в біль горла й кашель. І страшенно радів, що тепер із тиждень не бачитиму клятої школи. Потім гарячка потроху відступала. Лежачи в ліжку, я цілими днями не випускав з рук великого фотоальбому, що його так само подарували празькі родичі. 1956 рік, видавництво «Артія», мова російська (того вони і сплавили його нам, безнадійно русифікованим). 208 чорно-білих фотографій. Автор — Карел Пліцка. Альбом називається простіше простого — «Прага».

І от я цілими днями гортав його. Це все, що мені залишалося — якомога довше розглядати цю чорно-білу недосяжну красу: літній палац королеви Анни, мури над Оленячим ровом, бібліотеку Страговського монастиря чи дім астронома Кеплера. Я дедалі сильніше закохувався. Прага ставала ідеальною.

Ніколи більше (так я думав у ті часи розпухлих мигдалин), ніколи більше не потрапити мені до моєї Праги. еСеСеСеР більше не збирався нас випускати — либонь, після того, як батько відмовився від пропозицій кагебе їздити туди значно частіше.

До речі, про батька. Повернувшися з Праги в 70-му, він довгий (а як на нього, то фантастично довгий) час не міг пити вітчизняного пива. Він його бойкотував. «Це не пиво», — казав він друзякам. І вкотре розповідав про свою 14-ку з «Браніцького скліпека». Здавалось, йому от-от злетить з язика щось більше: «Це не соціалізм».

Мій батько був молодець. Багато років по тому він і не подумав оформлювати для себе якісь пільги за участь у бойовій операції «Дунай».

А я? Я чекав канікул і сумував за навіки закритим містом.

З часом я почав думати, що воно мені приверзлося в ангінній гарячці.