Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

МЮНХЕН, 1992

У цій книжці Мюнхен починається відразу за Москвою, і це той випадок, коли абетка наспівує в унісон часові. Якщо йому, звичайно, дозволити розгортатися лінійно. Бо так усе й було — Москва, Мюнхен.

Як нині пам'ятаю той вечір 23 січня, коли мій опікун Проводир Фіш і я зійшли з потяга на перон мюнхенського вокзалу. Щодо потяга, то ним був перший у моєму житті інтерсіті-експрес, така собі Zeitmaschine[83], яка не тільки переносить у далеке футуристичне майбутнє, а й сама його уособлює. Ми промчали в ньому за чотири години з Франкфурта до Мюнхена, і за вікном була спершу якась майже золота осінь із сонячно-сонними лісами. Але після Штуттґарта ми з першою сутінню в'їхали до тунелю, на виїзді з якого нас уже зустрічала зима зі снігом.

У Мюнхені ми висідали не на Головному (Гауптбангоф) вокзалі, а на (Остбангоф) Східному. Проводир Фіш мешкав десь у тій околиці.

Отже, це сталося так: 23 січня, четвер, година близько сьомої вечора, Мюнхен Остбангоф, зима, якийсь неголений албаноїдний персонаж кидається мені навперейми з обіймами і словом «Italiano!», мені це шалено лестить, але Проводир Фіш змітає його з дороги — і ми сягнистими кроками покидаємо фантастичну (як на мене) будівлю вокзалу.

Брама Заходу відчиняється! Ось воно, Перше Окцидентальне Місто мого життя!

У цю мить злітає вгору паличка Диригента, і зведений оркестр у складі Мюнхенського Філармонійного, Баварського Державного та Симфонічного оркестру Баварського радіо, підсилений трьома хорами хлопчиків та чотирма пожежно-мисливськими духовими квартетами, вітає мою появу святковою увертюрою. М'який лапатий сніг, казкове освітлення вулиць і площ, попереду три місяці, а це вічність.

Тут-таки відбулося кілька речей, коли щось у житті, хоч мені вже йшов тридцять другий рік, діялося вперше. Як наприклад: я вперше говорив німецькою мовою не до шкільної вчительки, а до реальної німкені — пані на прізвище Юнґганс. Уперше торкнувся приємних на дотик дойчмарок, що їх мені видала в конверті згадана пані, прізвище якої насправді мало бути Стипендія. Вперше проїхав ес-баном, хоч усього лише три зупинки, від Остбангофу до Марієнплятцу, але все одно в супроводі Проводиря Фіша. Він опікувався мною, наче інвалідом, підтримуючи за лікоть, і я не сумніваюся, що збоку ми могли нагадувати подружжя закоханих до нестями ґеїв.

В ес-бані я вперше побачив цілком пристойних панів і пань з де-не-де фарбованим на зелено, червоно і темно-синьо волоссям та вимазаними білилами й рум'янами фізіями. Тоді ж я вперше почув слово «фашинґ» і не здивувався: Hauptsatdt der Bewegung як-не-як[84].

Відтак я вперше опинився на Марієнплятці з його мандрівними мімами і вперше задивився на годинникові танці фігур з нової ратуші, яка у свою чергу вперше не здалася мені новою, а радше середньовічною.

Потім Проводир Фіш уперше запросив мене до борделю (за свій кошт), але я відмовився, мотивуючи тим, що моя німецька ще не надто вправна.

Нарешті я вперше, ніби Данте Верґілієм у пекло, був заведений Проводирем Фішем у «Гофбройгауз» — цю головну мегастайню, цю метастазню, цей золотий храм світової Столиці Пива, про який згодом оповідатиму у Франику, що в ньому може поміститися до трьох з половиною тисяч пивожлуктів одночасно, що його площа і простір дозволяють галопувати по ньому на конях, що саме так і вчинив Гітлер у 1923 році, проскакавши всіма його залами верхи і з шаблею наголо. Крім того, я розповідав, що в ньому століттями варили пиво для баварських королів-ідіотів і що деякі офіціантки «Гофбройгаузу» носять поперед себе груди такого розміру, щоб на них зручно було ставити літрові кухлі. По два кухлі на грудях і по чотири в руках — разом дванадцять.

Я це розповідав, бо я все це тоді побачив. А я тоді все бачив захоплено, поверхово й перебільшено. У мої очі було вмонтовано спеціальні гіперболічні лінзи. Замість трьох сотень душ я бачив три тисячі, замість четвертого розміру восьмий. І коли в тому капищі, в головній залі, ще й загримів міддю оркестрик (капелюхи, шкіряні штанці, волохаті коліна, випнуті повні яєць ґульфіки, гетри, камзоли, труби, вальси, сальси і марші), то мені здалося, що музик на сцені не вісім, а вісім і вісімдесят, ахтундахціґ.

Проводир Фіш (іще трохи й він зникне) школив мене мудро, жорстко і наполегливо. «Я знаю цей народ, — казав він, — бо живу з ними не перший рік. Вони досі фашисти. Іноді, коли вони доводять мене до сказу, я так і кричу їм в їхні зарозумілі пики: Сталінград! Одне тільки слово — і вони відступають».

Але з вовками жити — по-вовчому вити, повчав мене Проводир Фіш. Аби зробити з мене людину, він готовий був хоч сорок років водити мене Мюнхеном. У незліченних кишенях його грубої зимової куртки завжди було по малій плящині «Шантре». Він час до часу прикладався до однієї з них у безлюдних, як йому здавалося, місцях. Виховані баварці робили вигляд, що нічого не бачать і відвертали носи. Щоразу, кинувши їм до смітника незагашеного недокурка, Проводир Фіш промовляв: «За наши города и села!». Проте я жодного разу не чув, аби він сказав «За Родину, за Сталина!».

Так от, Проводир Фіш вимагав від мене, щоб я:

а) щодня одягав свіжу сорочку («коли вони бачать вас удруге поспіль у тій самій сорочці, то починають стурбовано запитувати: а що це тут так смердить?»);

б) не смів дарувати своїх книжок, а лише продавав їх («ця сволота з біса багата, хай потрусять мошонками!»);

в) вимагав гонорар за кожне інтерв'ю («вони мають платити за таку честь!»);

г) харчуючись виключно сендвічами, заощаджував гроші з кожної стипендії та складав їх на купівлю в Україні квартири («купите собі трикімнатну за тисячу марок!»).

Не всі з його напучувань я виконував.

Крім того, він вимагав, щоб я підметушився за візами — австрійською, французькою, швейцарською та італійською. Проводир Фіш хотів, щоб ми з ним трохи поїздили.

Останнє дало мені разюче усвідомлення, де я перебуваю і як насправді все близько. Пуп Європи! Десь поруч зі мною Зальцбург та Іннсбрук, Страсбур та Шербур, Париж та Ліон, Женева, Берн, Люцерн, Верона, Равенна та Венеція…

Це було запаморочливо. Від запаху пригод мене всього аж трусило.

Крім того, я завжди забував про двері. Заходячи до кафе чи крамниці, я несвідомо тягнув двері за собою, щоразу забувши про їхнє автоматичне самозачиняння. На мене дивилися з легким осудом: навіщо ламати. Проводир Фіш червонів. Добре, що я не шпигун — інакше з порогу б засипався.

Востаннє Проводир Фіш виник одного з останніх таки вечорів зими. Не згадаю, що затримало нас із ним так допізна в якійсь забігайлівці на Остбангофі. Чи був з нами ще хтось? Якісь його російськомовні друзі? Ноль понятія. Пам'ятаю зате, що шнапс ішов за шнапсом, причому подвійний за подвійним. Зрештою, в цьому немає подвигу: один подвійний шнапс — то всього лише сорок грамів. Опівночі стара прокурена барменка виставила нас за двері, нахрипівши нам у спини, що «тут Баварія, тут порядок!».

Коли ми лишились удвох посеред ночі, морозу і зоряного неба над нами, Проводир Фіш оголосив, що зараз покаже мені Дещо. До наступного ес-бану на мій Фельдафінґ тепер залишалося майже півтори години, і я мусив цьому скоритися.

Цілком коротенький відступ. Знавці типової топографії стверджують, ніби практично кожне велике місто (нім. Großstadt) має історично зумовлений поділ на міста Східне й Західне. І таким чином, наприклад, Берлін був поділений на два Берліни ще задовго перед Стіною — просто Стіна була невидима. Східний Париж різниться від Західного. Східний Мюнхен також різниться від Західного. На сході буцімто традиційно гніздився пролетаріат, на заході панство. На сході — трудящі, а на заході працедавці і власники. Причина цієї закономірності начебто у тому, що вітри у Західній Європі переважно віють із заходу на схід (Океан!) — туди й сунуть разом з вітрами всі фабричні та заводські дими. Не знаю, чи в нас є, наприклад, Східне й Західне Запоріжжя. У нас, мабуть, це все якось по-іншому. На цьому відступ закінчено.

Далі було таке. Проводир Фіш завів мене до якоїсь дуже східної околиці (Орлеансштрассе? Я дивлюся на мапу — можливо). «Такого ви ще не бачили», — пообіцяв він. Я погоджувався на все, навіть на ще не бачене. Те, що ми невдовзі таки побачили, було вервечкою освітлених зсередини автомобілів, що, ніби таксі, вишикувались один за одним. «Вибирайте ту, що найбільше сподобається», — сказав Проводир Фіш. «Машину?» — спитав я. «Ні, - хитнув головою Проводир Фіш. — Курву».

У кожному авті за кермом сиділа повія. Це був досі не знаний мені сервіс: не ти підвозиш, а тебе. Вони сиділи, ніби таксисти, чи то пак таксистки, в очікуванні пасажирів, закутані в хутра з піднятими комірами, деякі з них курили. Майже всі щось читали — здебільшого книжки, не газети. Дамські романи? Найгірше, що жодної з них я не міг роздивитися — так щільно вони позакутувалися. І так глибоко позанурювались у книжки, що жодна й не глянула в наш бік. Я навіть приблизно не міг визначити їхнього віку, не кажучи про всілякі деталі й тонкощі. Вони нагадували манекенів на виставці. Тільки не знати на якій: машин, хутрових виробів, книжок?

«Ну, як? — запитав Проводир Фіш, утішений справленим ефектом. — Ідемо?».

Я вдихнув повні груди холоду.

Тієї ночі він загадково і дуже надовго зник. Але я ніколи не забуду ці повні кишені «Шантре» і купюр, якими він завжди вистеляв свій шлях.

Мій тодішній Мюнхен — це шок багатством. Слово «шок» тут, безумовно, засильне, я не хапав судомно ротом повітря і не зомлівав у супермаркетах — навпаки, з першого дня намагався маскуватися під бувалого в бувальцях світового мандрівника-пройдисвіта. Але внутрішньо я таки — ну, немає в мене відповіднішого слова! — охуївав.

Ми (я про «покоління») виростали в тотальних нестачах, і наша юність — книжки, фільми, картини та, головне, музика — яку ми собі вибрали, прищепила нам навик добровільної відмови від матеріального. Вершиною моїх матеріальних прагнень в еСеСеСеРі була пристойна акустична система, що завдяки їй можна було би поринати у кращу з реальностей і показувати свій фак гіршій. Десь у середині 80-х я написав рядки, в яких про весь цей моральний вибір говориться достатньо ясно:

І от у Мюнхені на мене вперше в житті накотили «спокуси» й «купецькі радощі». Предметний світ — розкіш чи хоча би зваблива ошатність вітрин, одяг, його кольори й тактильність, одяг у вітринах, на манекенах, одяг на людях, самі люди з їхньою рафіновано-породистою генетикою, завжди помитим волоссям та справжніми здоровими зубами, світильники, лампи і ліхтарі, будинки, їхні фасади, брами, балкони, двері, дверні ручки й механізми, клацання замків, бездоганна функціональність усіх систем, ковзка легкість метро і трамваїв, меблі, білизна й посуд, напої, прянощі, безмежна амплітуда смаків і запахів — по-справжньому захопив мене своїм перенадлишком. А ще ж були, наприклад, автомобілі, яких я просто не надто бачив, бо досьогодні не надто на них розуміюся.

Великий грузин Резо Ґабріадзе, що від нього в ті дні я неодноразово навчався уважності, звертав мій погляд на форму якої-небудь пляшки і розвивав цілу теорію про культурну спадкоємність. «У цій пляшці, — казав він, — суцільні натюрморти старих голандців. У нас не вийде такої пляшки, бо ми здичавіли, а єдиний піддатний нам інструмент називається автоматом Калашнікова».

Мої прогулянки уздовж пішохідної Кауфінґерштрассе, поміж Марієнплятц і Штахусом, перетворювалися на уроки нової речевості. Купівля якої-небудь сорочки з чорного шовку ставала поемою чи принаймні давала спостережницько-чуттєвої поживи на зухвалий есей.

Але найбільшою купецькою спокусою Кауфінґерштрассе був для мене WOM — World Of Music, велетенський забитий вініловими платівками й касетами напівпідвал. У ньому я просиджував годинами.

Заборонена музика, що так ще недавно становила фактичний сенс мого існування, раптом, в одну чудову мить, виявилася дозволеною й досяжною. Від літери до літери я переходив тільки мені зрозумілими мостами: В — Beatles, D — Dire Straits, Е — Emerson, Lake & Palmer, J — Jethro Tull, K — King Crimson, P — Pink Floyd, R — Rolling Stones, U — Uriah Heep, Y — Yes. Yessss!

Насправді то був тимчасовий кінець вінілу, початок ери компактів. Я вибрав проміжне. Касетоплеєр марки «Nitech», згаданий навіть у заповіті Перфецького, до речі, разом із чорною шовковою сорочкою «Angelo Litrico», відкрив мені ще одну можливість пересування. Простір навколо мене заповнювався музикою. Шлях ес-баном від станції у Фельдафінґу, де я жив, до центру дорівнював 45 хвилинам, себто приблизній тривалості одного диску. Першу композицію платівки я вмикав, заходячи до вагону. Найвищим пілотажем було виїхати ескалатором на поверхню Марієнплятцу разом з останніми акордами останньої.

І тільки якщо я вибирав у дорогу Моцартів «Реквієм» (Academy and Chorus of St Martin In The Fields / Sir Neville Marriner), то мусив тиснути на старт заздалегідь — щойно виходив з подвір'я вілли. На станцію я збігав десь між Introitus та Kyrie. Це дозволяло мені виїжджати на центральну площу разом із «Lux aeterna». Мілош Форман мав би це оцінити.

Одного разу я пересідав на Гауптбангофі з S6 на U2, щоб їхати далі до Йозефсплятцу. У слухавках саме бринів Андреас Волленвайдер, уже згадуваний у цій книжці арфіст. Його «Трилогію» я записав собі вибірково, вся вона ніяк не вмістилася б на 90-хвилинну касету. Третя частина «Трилогії» називається «Білі Вітри», і там є такий зовсім-зовсім індокитайський шматок — хто пам'ятає, той знає про що я. Саме цей шматок залунав у моїх слухавках, коли я дійшов до платформи U2 в напрямку на Фельдмохінґ. І саме в цю мить мене з усіх боків почали обступати в'єтнамці. Їх було кілька десятків — чоловіки, жінки, і хоч як мене свербить написати «діти», я цього тут не зроблю, бо всі вони були завбільшки з дітей. Вони не могли чути музику з моїх слухавок, але поводилися так, ніби не тільки чують, а ще й унаочнюють її. Я стояв один, ніби стрімчак у морі, посеред багатьох-багатьох в'єтнамців. Море було Південно-Китайське, а в'єтнамці були його хвилястою поверхнею, і вона розступилася, щойно той шматок закінчився, а до платформи прибув потяг.

Коли я розповів про це Азі, вона сказала: «Відеокліпи дійсності».

Але в'єтнамці виникли тут щойно ще й для того, щоб я міг віддати належне іншому культурному шокові — мультиетнічному. Мюнхен з його Баварською Консервою, з його достойними вусанями-капелюшниками в гетрах і штанцях, його старими дамами в перуках, духовими капелами, його різьбленими святими й декольтованими мадоннами, його фашинґом і кічем, його багатством і ситим їдлом, здається, й сам незчувся, як став одним з наймодерніших вавилонів. І справа вже не в турках чи греках.

Я застав Мюнхен у мить утікацтва до нього ледь не всього світу. Мій приятель Перфецький, потрапивши до якогось помешкання на Швабінґу з надією на мимобіжну бордельну пригоду, зненацька побачив у тому помешканні їх усіх: курдів, пакистанців, палестинців, маврів, кхмерів, гаїтян, таїтян, тайців, алтайців, конголезців, банґладешців, кот'д'івуарців, буркіна-фасян — і далі за його, Перфецького, списком. Я думаю, що навіть підданий цілком очевидному впливові галюциногенних речовин, Перфецький нічого не перебільшив. І я також у свої мюнхенські дні відчув ці дивні дисонанси, цю розпачливу спробу співжиття двох мюнхенів: старого — добротного, відлагодженого, закритого, й нового — хаотичного, кольорового, бідного.

Спальні мішки у підземних переходах нагадували про балканську війну тут і тепер. Боснія була темою, там усе вакурат сягнуло розпалу. Караджич та Ізетбеґович не сходили з телеекранів. На свіжо пофарбованих чистісіньких стінах доглянутих міщанських будинків Мюнхена з'являлися ще свіжішою фарбою поналяпувані гасла SLOBODNA HRVATSKA; FUCK NAZIS і AUSLÄNDER RAUS[85].

У другій половині березня моя вічність із трьох місяців почала здаватися мені не просто минущою, а катастрофічно скороминущою. Дрозди не давали спати. Хотілося бодай за що-небудь зачепитися, повбивати в ілюзійну матерію, що зіслизала геть, якісь умовні кілочки тривкості, забрати в себе якусь частину цього простору. (Це знову Резо Ґабріадзе, хрипкуватий грузинський голос: «Обов'язково візьміть із собою цей простір. У вас вийде»).

Я кинувся по музеях. Я напихав себе Пінакотеками, Старою й Новою, Віллою Штук, малярством групи «Блакитний вершник» і порцеляною з Німфенбурґа. Я зійшов на вежу Святого Петера, щоб додати Мюнхен до майбутнього списку міст, побачених згори. В Музеї міста я нарешті надибав різьблених Морисків. Я вибирав найчудніші та найдурніші експозиції: театральних ляльок, циркових борців і клоунів, нічних посудин, нічних кошмарів, пантофель і взуття, гральних і музичних автоматів. Я ставив рекорди у відвідуванні церков і кнайп, я почав плутати їх між собою, що, зрештою, й недивно. Голова йшла обертом від весни і фену. Коли в Мюнхені та околицях віє фен, повітря набуває разючої прозорості, а носом часто йде кров. Я користав із кожного підвищення, щоб укотре глянути на Альпи. Ні, не сніг на верхах був першопричиною цього потягу, хоч і він теж. Але головним чином тягнуло те, що там, позаду, за ними. Ви будете сміятися — там нічого нового, там Італія.

Мюнхен — це початок Італії, Монако ді Бав'єра. Я зрозумів, з якою вістю зустрічав мене той довбаний албаноїд першого вечора.

23 квітня рано-вранці, у мить найвищого цвітіння всіх дерев і кущів, я сів у зворотний інтерсіті-експрес до Франкфурта. Брама Заходу знову зачинялася. Чомусь я був певен, що віднині і назавжди. Я вирішив розтягнути на ще одну вічність оті чотири години в потязі. Дивитись у вікно на цвітіння зеленого і курити. Поки я ще там, де можна курити в потязі не встаючи з місця. Я, напевно, помер би, якби не плеєр.

Знаєте, що я слухав? Звичайно ж, The Cure. І як називався альбом? «Disintegration»[86].