ТАЛЛІНН, 2000

Гадаю, що той парк називався іменем Таммсааре, естонського класика. У Кадріорґ до президента Естонії ми потрапили щойно наступного пополудня. Президент Леннарт Мері був, як і ми, письменником, але вже дуже стареньким, і тому промовляв жахливо тихо. Ми змушені були всі як один позамовкати і непомітно для себе самих підступити ближче, щоб урешті розчути, про що він говорить, цей старезний пітон. Не пригадую, якою саме мовою він звертався, можливо, кожною з п'яти, що ними володів.

Але це відбувалося наступного дня в Кадріорґу. Натомість першого дня я вийшов з готелю у бік Старого Міста. Дорогою я мав перетнути парк імені Таммсааре. Я майже не сумніваюся, що то був саме він. Сьогодні я обов'язково впізнав би його. Так от, я йшов парком, і все було цілком незлецьки: літо, сонце (гаряче естонське), трава, водограї, кіоски, лавки. А тоді зробилося ще краще.

На одній з лавок вилежувався брудний і п'яний росіянин. Звідки я знаю, що саме росіянин, а не, скажімо, фін? А от знаю — і все. Чомусь є в мене така впевненість, а чому — не пояснити.

І поки я йшов алеєю, невблаганно наближаючись до тієї лавки, з протилежного боку до неї невблаганно наближалися дві естонські дівчини, високі, ставні і сильні, дві нордичні лошиці в поліцейській уніформі, з гумовими киями й наручниками на поясі. У цій книжці жінки-поліцейські виникають не вперше. Але сподіваюся, що тут востаннє.

Коли я порівнявся з лавкою п'янички, вони вже бралися за нього. Їм було років по двадцять, і вони були підтягнуто-зібрані, мов ангели відплати. А йому хрін знає скільки років, такому старому і брудному. І він був плямою на тлі і на тілі їхнього світу. Як вони цю пляму усунули, не знаю, бо не озирався. А якщо й озирався, то хіба в сорокові роки з їхніми спаленими хуторами та депортаціями.

Загрузка...