Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ОСТРОГ, 2006

І замок Острозьких, і Луцька вежа, й Татарська — все відбулося: побачене, зареєстроване.

До синаґоґи ж ідеться недовго, з Татарського передмістя якихось лише кількасот метрів. Але враження таке, ніби опинився вже поза містом — пустир історичного центру. Тут, якщо уважний, можеш почути підземні шепоти — з-під глини і трави, якісь уривки читань, голосінь, молитов, зойків. Зойки шепотом? Шепоти зойком?

Де будинки? Де хоча б халупи? Де бідні й багаті? Де ятки, де варштати, де корчми? Вистачає вбити — і все розсипається на невидимі спінозівські атоми: топографічна діра, від штетлу тільки шари пилюки на лопушинні та споришах. Навіть Б-г не позбирає докупи знову, не зліпить з мільярдів пилинок нове існування.

До синаґоґи входиш ніби до гробниці — вниз. Вона осідає — здається, що земля під нею розповзається. Кажуть, ніби насправді вона фортеця. По ній наказав палити з гармат Суворов, але ядра так і повисли в повітрі. Суворов передумав, і того разу все скінчилося добре. Ядра тепер у музеї.

Чому Хмельницький не передумав? Чому гайдамаки? Чому поліцаї? Звідки ця повстанська доблесть — різати беззахисних?

І навіщо ті есесівські руни, повидряпувані на колонах місцевими гопами, руни в руїні? Як їх позішкрібати, позчищувати?

(Зішкрібання — саме те слово, щоденне зішкрібання нас порятує).

Помиляєтеся: це не руїна синаґоґи. Це наша з вами руїна, це ми западаємо під землю.