Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ҐДАНСЬК, 1991

Хто пам'ятає, скільки коштувала пляшка горілки влітку 1991 року? У тодішніх радянських рублях, звичайно? Мені здається, десь коло семи рублів і відтоді вона вже тільки дорожчала. Це не була аж надто висока ціна — щиро кажучи, навіть сміховинна, але й вона здавалася вбивчою в порівнянні з чи не удвічі нижчою попередньою ціною. Проте головна горілчана драма полягала не в ціні, а в добуванні. Наслідком цілого ланцюга протиалкогольних обмежень, розпочатих 1985 року, горілка станом на 91-й, як свідчить «Московіада», «зробилась абсолютом, священною метою, небесною валютою, чашею Ґрааля, алмазами Ґолконди, золотом світу».

Зупинімося на окресленні горілки як валюти. У ньому, щоправда, автор «Московіади» дещо перебирає в патетиці, називаючи цю валюту небесною. Про те, як діяла ця насправді дуже земна валюта, я трохи раніше вже згадував. Тепер у розвиток теми і детальніше.

Наш автобус (як уже згадувалося, «Не журись!») був, сказати б, артистичний і віз нас усіх зі Львова на фестиваль українців Польщі. Кінцевим пунктом подорожі мали стати Ґданськ і Сопот. Це начебто і два міста, але фактично одне. І кожен з нас у тому автобусі (музиканти, актори, поети, художники) перевозив горілку. У нас просто не було іншого виходу. Особисто я перевіз її чотири пляшки. Це була максимально дозволена якимись тимчасовими прикордонними правилами офіційна доза. Якби польські митники з цього приводу до мене присікалися, то я мав право відповісти, що везу її до Польщі для власного вжитку. Тобто всі наче погоджувалися з тим, що кожна радянська людина має сталу потребу в горілці і їй дозволяється випити до чотирьох пляшок — хай і на чужій території. Чому не дозволялося випивати ще й п'яту, шосту, сьому ітеде, для мене загадка.

Отже, я мав легальну чотирипляшкову дозу. Згідно з даними розвідки, на польських базарах одна пляшка коштувала від 30 до 40 тисяч злотих. Найдивовижніше було те, що продавши дві пляшки горілки, можна було придбати джинси, які (фірмові, хоч і підробка!) коштували від 70 тисяч. Певний час це не вкладалося в моїй голові — нові джинси за дві пляшки горілки! Але того надзвичайного року зі мною трапилося ще безліч речей, які не вкладалися в голові.

Готівка, а точніше її брак була нашим бичем. По-перше, радянських рублів уже нікому в Польщі не хотілося. По-друге, тамтешні українці щойно підводилися з колін і через це не могли нам заплатити навіть найскромніших гонорарів — дякуємо й за те, що годували та ночували. У декого з нас уже, щоправда, водилися такі-сякі долари — цим велося ще стерпно. Однак особисто я на той час ніколи ще не тримав у руках жодного зеленого, і коли роком раніше в Москві дописував «Рекреації», то спеціально дзвонив з гуртожитського автомата канадському віце-консулові, щоб дізнатися, хто саме зображений на американських десяти баксах. У «Рекреаціях» є такий момент: п'яний Мартофляк, роздягаючись, запихає доларову десятку під бюстгальтер повії Марті, каже при цьому «це президент Гамільтон» і цілує їй руку. До речі, Гамільтон, здається, президентом не був. Але п'яний Мартофляк тієї ночі був упевнений, що коли людину зображено на доларовій банкноті, то вона обов'язково президент.

Якби мені того разу мати в подорожі до Ґданська хоча б десять баксів, то я почувався б не гірше за справжнього Гамільтона, Першого Скарбничого Американських Штатів. І ніскільки не роздумуючи, купив би на першому ж базарі пластикового Бетмена, без якого не було мені дороги назад.

Натомість я мав лише чотири пляшки горілки і дві складані парасольки. Чомусь вважалося, що парасольки мені так само знадобляться.

Наша експедиція назустріч балтійсько-польським українцям просувалася лінією Люблін — Варшава — Ґданськ, тож у перших двох містах ми надовго спинялися. Тоді найметикуватіші з нас устигали блискавично сплавити якимось базарним баригам перші пляшки і так само блискавично понабивати кишені першим крамом: пивом у банках, жуйками, гот-доґами. Польські міста видалися нам суцільним базаром. Якщо не помиляюся, то був завершальний етап славнозвісної шокової реформи Бальцеровича.

А в нас минали останні тижні еСеСеСеРу, про що ми на ту мить не знали, хоч дуже сильно бажали йому кінця і цілком виразно несли в собі якусь таку прекрасну і руйнівну демонічну силу. Ну, якщо не у собі, то принаймні у багажниках нашого автобуса з кінематографічною назвою.

Котроїсь ночі ми нарешті доперли до Ґданська. На ранок виявилося, що ми в самісінькому Головному Місті, десь на Длуґому Тарґу, поруч із ратушею та фонтаном Нептуна. У Ґданську є Старе Місто і є Головне Місто, але воно так само старе. Зрештою, у Празі є Нове Місто, але воно аж ніяк не нове. Та й Новгород аж ніяк не новий, як мені здається, хоч я ніколи в ньому не бував.

І от ми протерли повіки, потяглися з дороги, похрускотіли кістками, розправили плечі і, вилізши з автобуса, роззирнулися навсібіч — а там Ганза, Європа, Ренесанс. І навіть уже не Ґданськ, а Данциґ! І ані гроша в кишенях, лише чотири пляшки горілки десь в одній із сумок на дні автобусного багажника плюс дві парасольки невідомо для чого.

Наше подальше життя у Ґданську-Сопоті визначалося двома антитезами — культурою і комерцією. Для першої існували вечори і ночі: поетичні читання, рок-сейшни, пиятики в гуртожитках політехніки (що? пиятики? а що ж ми в такому разі пили?). Для другої — дні на ґданському базарі поміж Лявендовою та Панською. Там ще той старий домініканський монастир, перетворений на торговельний центр.

Увечері читаєш свої найлункіші вірші для їхньої розчуленої публіки, позуєш перед камерами і роздаєш усім навколо автографи та гримаси. Удень стоїш на базарі над розстеленою цератою, на якій виклав чотири пляшки «Русской» і дві парасольки, зроблені на франиківському заводі «Геофізприлад» і з нього ж украдені, поруч із кількома іншими в'єтнамцями та місцевими алканами, які теж безуспішно намагаються щось таке штовхнути. І це роздвоєння було по-своєму щемке і драматичне. Я любив його, бо розумів, що то насправді якесь очищення або принаймні кінець холодної війни.

Як радісно ж я зітхнув, коли певний вертлявий дядечко (безумовний профі-перекупник) урешті спокусився моїми пляшками, ласкаво пішовши назустріч і взявши їх усі, оптом, але відповідно на кожній збивши, падлюка, по п'ять тисяч! Бо навіть із тими двадцятитисячними ціновими втратами я врешті виривався на волю. На радощах я хапонув собі значно дорожчі джинси, ніж планувалося — зате лівайси, чорні і на ґудзиках замість блискавки. Я таких ще не мав. Ха, я таких ніколи більше не мав!

І от, виявляється, про що цей розділ — про чорні лівайси з білими блискучими ґудзиками! А я все сподівався, що мені як-небудь удасться викермувати його на щось історично сенсовніше чи хоча б на набережну Мотлави Длуґе Побжеже, ближче до портового Журавля, де нам стало вже зовсім по-балтійському добре.

Ні, звичайно, я розумію, що історія про те, як щоночі в гуртожитку ми випиваємо хоч би по одній пляшці з наших запасів і врешті повертаємся домів геть без нічого, була б і дотепнішою, й повчальнішою. І все-таки волію розповідати все так, як воно було насправді.

І останнє. З парасольок продалася тільки одна.