Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ЛІНЦ, 2007

Суккуб, яка сама вигадала для себе це ім'я, пам'ятає про ту пригоду щось таке, чого я пам'ятати не можу. «У певний момент, чекаючи на тебе, я відчула, що навіть індійські паскудства на стіні починають мене збуджувати», — відповіла вона у листі. Я просив її нагадати, як називався той курйозний готель у Лінці.

Завдяки їй тепер я вже не забуду: готель, у якому вона чекала не менше восьми годин, називався «Мюльфіртельгоф». Суккуб замовила в ньому номер «Камасутра». Мабуть, її увагу притягла вивішена в інтернеті готельна реклама: «Камасутра — тисячолітнє мистецтво любощів, ідеальна кімната для закоханих! Облаштовано зі смаком: ліжко під балдахіном, доторк Індії». У німецькому оригіналі згадане ліжко під балдахіном називається Himmelbett — небесне ліжко. Слово «доторк» для більшого еротизму подається англійською, але, як усі іменники німецької, пишеться з великої літери — Touch. Ось яку винахідливу роботу виконали не знані мені рекламісти готелю, щоб нас до нього позаманювати.

Але поки Суккуб знемагала очікуванням у підбалдахінному просторі «Камасутри», приречена збуджуватися спогляданням, як вона це назвала, індійських паскудств, тобто настінного розпису з доволі відвертим зображенням анального злягання в давнину, я ніяк не міг потрапити на власний виступ. Мій перший літак запізнився саме настільки, щоб другий злетів у повітря вже без мене. Того пополудня він був останній між Віднем та Лінцом. Залишалося сідати в машину, що її люб'язно надали авіалінії, і наздоганяти на автобані те, що було втрачено в небі. Слово «люб'язно» я вживаю тут без крихти іронії, а слово «наздоганяти» — з великою домішкою сарказму. Бо наздогнати вже не вдавалося нічого — ані запланованого на пізній пополудень інтакту[64], ані власного читання для нижньоавстрійської публіки в Будинку Адальберта Штіфтера в тому ж таки Лінці. Невдовзі з'ясувалося, що нижньоавстрійська публіка — не лише гостинна, але й по-ангельському до біса терпляча. Вони вже дізналися, що я втратив літак. Вони так само дізналися, що авіалінії люб'язно довезуть мене автомобілем. І вони вирішили чекати — попри щонайменше півторагодинну затримку з початком вечора.

Тут я, напевно, мушу дещо уточнити, щоб зняти можливі спекуляції. Насправді авіалінії подали мені свою службову чорну машину не тому, що я для них така важлива птиця, як і не тому, що аж так перейняті літературними вечорами в місті Лінці. Про Адальберта Штіфтера їхній водій теж нічого не знав, хоч і я не надто багато міг йому розповісти. Однак авіалінії зобов'язані доставити свого пасажира до кінцевого пункту у найшвидший спосіб, от і все. На заднє сидіння нашого авта запакувалося ще троє пасажирів, дві дами і сильно підхмелений, та все одно вельми інтеліґентний професор математики. Зрозуміла річ, то були поляки. Це випливало як з підхмеленості, так і з інтеліґентності. На відміну від мене, вони запізнилися з Варшави, а потрапити мали до Зальцбурґа. І тільки на цьому відтинку, поміж віденським летовищем Швехат і Лінцом, я з ними опинився, як це іноді називають колеґи-літератори, в одному човні. Професор, не тільки математик, а й видатний спелеолог, час від часу передавав мені почату пляшку «Фінляндії». Мені покращало. У мене зненацька з'явилися додаткові дві години життя. Я споглядав австрійські коров'ячі пагорби за вікном і вкотре думав про взаємозалежність людини та ландшафту.

(Гаразд, насправді я думав про Суккуб та про всі її ландшафти).

У цей час вона, перезбуджена спогляданням настінного розпису в кімнаті «Камасутра», могла виходити на прогулянку Ґрабеном. На ній напевно був той її бандитський капелюх, і навколишні албанці напевно зачіпали її хто криком, хто поглядом.

Коли о восьмій двадцять ми загальмували перед Будинком Штіфтера в Лінці, пляшку «Фінляндії» було спорожнено лише наполовину. Завдяки цьому я радше без проблем розшукав залу, в якій мене дочікувалося з півсотні людей. На мою появу вони зааплодували так гучно, ніби я приніс їм вістку про безсмертя душі. Я відчув себе закривавленим героєм битви, що крізь ворожі шрапнелі все-таки пробився до розташування своїх.

Цікаво, що робила Суккуб, поки я читав ті два уривки з «Московіади»? Ходила берегом Дунаю і змушувала арабів озиратися?

Найгірше, що ми з нею мешкали в різних готелях. Мені було замовлено «Вольфінґер» — той, що в самому центрі на Гауптплятці. До речі, тепер я знаю, звідки в поезіях Петра Мідянки взялося слово «гоп-пляц». Але це принагідно.

О дев'ятій двадцять я нахабнувато запропонував публіці розходитися. Але в неї виявилося до мене ще багато запитань. Я відповідав на них до за чверть десята, після чого з'явилися нові запитання. Вони виникали з моїх відповідей на попередні. Я вже бачив, як довга вервечка тамілів так і тягнеться слідом за Суккуб — повз індійський ресторан «Тадж Махал», уперед, усе ближче до її готелю. Я навіть бачив, як роздуваються в них ніздрі. Перед тим я ніколи не бував у Лінці і, відповідно, не міг знати, що в ньому є саме цей індійський ресторан. Але в ту мить я бачив його цілком виразно — і вивіску, і світильники, і столики надворі. У своїх відповідях я робився надміру різким і, мабуть, поверховим. Публіка все одно поаплодувала на завершення. «Зрештою, можемо ще поспілкуватися з нашим гостем у фойє при келиху вина», — оголосила господиня вечора.

І поки я, граючи вилицями, уявляв собі, як десяток індусів уже кружляє довкола Суккуб у готельному номері, повільно роздягаючи її, якийсь ученого типу хлопчина з келихом вина взявся настирливо переконувати мене, що капіталізм — це нудно, а Захід — жахливо. Хоча ні, швидше навпаки: капіталізм — це жахливо, а Захід — нудно. Я не став би йому заперечувати, навіть якби не мусив нікуди і негайно бігти: мені справді було і жахливо, і нудно. Свій келих вина я випив двома ковтками. Добре, що австрійці подають вино ахтелями.[65]

Коли я врешті вирвався в густе червневе смеркання, мене вела вже тільки інтуїція. Ну, можливо, ще нюх. Я йшов на запах Суккубових соків, що в цю мить рясно потекли з неї під дією індійських пестощів і паскудств. Це притягало навіть сильніше, ніж моя улюблена річка. Я взяв цілком правильний напрямок — від Дунаю. На Адлерґассе я справді побачив «Тадж Махал», знаменитий індійський ресторан. Це зміцнило мене в моїх запалених візіях. Але домчавши до Ратгаусґассе, я збився зі сліду і замість продовжувати шлях уперед, повернув у ту ж таки Ратгаусґассе праворуч.

Лише через два місяці я зрозумію, навіщо це трапилося.

Я щосили гримотів по асфальту (бруківці?) своєю торбою на колесах, і це змушувало час від часу озиратися кількох підлітків переді мною. Судячи з їхнього силуваного й дурнуватого реготу, вони випили цього вечора більше ніж по кухлеві пива і їм тепер хотілося виглядати сильно вгашеними. Проте серед них був один, що дійсно був таким. І він ішов дуже непевно, спотикався й анітрохи не реготав. У мить, коли я обганяв їх, уже зовсім поруч із Гауптплятцом, він не спиняючи своєї лунатичної ходи почав блювати — просто перед собою, фонтаном. Ні, він не обляпав мене, справа не в цьому. Просто мені зробилося до щему жаль його. Тому я так і запам'ятав це блювання — бо мені зробилося жаль, що вони всі з нього тепер іржуть і він такий самотній, п'яний та нещасний у цій компанії начебто друзів.

Уявіть собі, через два місяці я знову опинився в Лінці, на тому ж місці. І я побачив там сліди того його блювотиння! Через цілих два місяці! То було схоже на простягнуту звідкись із темряви руку. Ні, я не шукав їх — просто, впізнавши місце, я глипнув на асфальт — і на ньому все ще були сліди, сліди плям від його блювотиння. Це змусило мене пригадати все інше: як зі своєї кімнати в готелі «Вольфінґер» я врешті набрав номер Суккуб, і як почув у слухавці її вологий і вже дещо хрипкуватий голос.