Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ФРАНКФУРТ-НА-ОДЕРІ, 2004

Десятки разів я зупинявся в ньому. Точніше, не я, а потяг, що віз мене з Варшави до Берліна чи навпаки. Зупинка тривала не довше п'яти хвилин — за цей час одні прикордонники встигали вийти, а інші зайти. Тобто з усього Франкфурта-на-Одері я знав лише вокзал, та ні — я знав лише вагонне вікно, з якого можна бачити сусідній перон. Таке це було дивне місто.

Аж урешті настав той травень, коли Європа вирішила сильно розширитися на схід. І це їй наче вдалося. Тож вона зібрала на власні гроші нас, групу випадкових письменників, і заохотила до якомога частішого перетинання Одеру. Чи то пак Одри — залежно з якого на який бік перетинати.

Затримка виникала лише на мені. Іноді я навмисне виривався поперед інших, щоб заблокувати на кілька хвилин цей безперешкодний письменницький потік. У моєму паспорті не було живого місця — стільки разів його було вдарено штемпелем (а перед тим ще й наскрізь просвічено). Одного разу мені все-таки вдалося пройти просто так, без штемпеля. Це сталося на пішохідному переході між Франкфуртом і Слубіце, на мосту, званому в часи НДР і ПНР Мостом Миру, а починаючи з 1 травня 2004 року — Мостом Європи. Була неділя, погідний пополудень, розімлілі від нової неконтрольованої реальності громадяни обох міст і країн нескінченними юрмами сунули туди й назад, на той бік, за кордон — наприклад, на пиво, бо існує така специфічна розвага у прикордонних місцевостях: не пити пива вдома, а ходити через кордон, до сусідів. Хоч тепер у всьому світі пиво смакує (або й не смакує) однаково. Отже, прикордонна сторожа, так само розімліла від навколишньої неділі-ідилії, дозволила й собі попуститися і не надто чіплятися до носія завжди непевного українського паспорта. А якщо дивитися в корінь, то її, цю сторожу, вже тільки заради мене й тримали — щоб я не совався туди-сюди по Європі нештемпельованим.