Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ЧИКАҐО, 2001

Чи траплялося вам коли-небудь їхати в одній машині відразу з трьома Майклами? Мені одного разу трапилось, і це незабутньо.

Перший Майкл сидів за кермом — той, якого в цій книжці я називаю mmn3. Другий Майкл є актором, видатним. У тій подорожі він читав на творчих вечорах уривки з «Перверзії» в перекладі першого Майкла. Тут і тепер я називатиму його Міхалом, хоч він усе-таки Майкл. Третій — Майкл Стайп, фронтмен з «R. Е. М.», присутній винятково як голос.

До Чикаґо з нашої рідної Пенсильванії ми їхали годин десять. Дорогою Міхал кілька разів підміняв mmn3 за кермом, щоб той трохи перепочив. При цьому Міхал дещо видозмінювався: на голову натягав шкіряне шоферське кепі, а на руки так само шкіряні й так само шоферські рукавички. Про чорні шоферські окуляри мовчу — як і про білий айседорівський шарф. Та вже навіть і не шарф, а справжнє тобі кашне. Ставало відразу ясно, що людина досвідчена і не в одній колотнечі бита.

У Чикаґо ми провели дві ночі і, цілком задоволені цим фантастичним містом та собою, опівдні третього дня рушили далі — до Урбани-Шампейн. У цій книжці її не буде.

Завдяки mmn3 нам пощастило з помешканням. Тобто з його розташуванням — у північному Чикаґо, на Дірборн-стріт, за кілька кроків від озерного узбережжя і чомусь посередині між Ґете-стріт і Шіллер-стріт, ніби ми насправді не до Чикаґо потрапили, а до якогось там Ваймару, Дахау чи Айзенаху. Зрештою, й номер будинку, де ми ночували, всіляко вартий уваги: 1331.

І от звідти, від цього будинку № 1331, під парадну браму якого опівдні третього дня mmn3 підігнав нашого позиченого «форда-черокі», до Урбани-Шампейн усього від 140 до 160 миль, тобто якихось дві з половиною — три години їзди, увесь час на південь і трохи на захід. І позаяк наше наступне PerVersion show мало починатись у згаданій Урбані щойно о шостій вечора, ми могли дозволити собі цю розкіш — виїхати не раніше першої. Так ми і зробили. Забігаючи наперед, скажу, що якби ми вирушили на півгодини раніше, то цієї розповіді не було б.

Але спершу все йшло цілком непогано. Ми від'їхали, як і належиться, в бік Лейк Шор Драйв і рушили на південь під звуки радіо. Того дня радіо сповіщало загалом про дві події: про те, що югослави таки здали Заходові Слобо Мілошевича, захопивши його зненацька у заздалегідь виділеній йому резиденції, та про реліз нового синґла «R. Е. М.» — «Imitation Of Life». Саме з цього моменту в машині з'явився третій Майкл, себто голос третього Майкла. Пригадую, як я зрадів обидвом новинам. Хоч більше все-таки другій, адже діло йшло до виходу нового аріемівського альбому «Reveal». Ми неслися на південь обіч озера Мічіґан, весна перевалювала за середину березня, сонце за середину дня, і всі радіостанції крутили «Imitation Of Life», хоча в оголошеннях дикторів мені вчувалось invitation of life — ну звичайно ж, без Антонича нікуди. Само життя запрошувало мене і всіх нас жити далі.

Якщо ви давно не слухали або просто не пам'ятаєте цієї пісні, то переслухайте її обов'язково. Я ледь не стрибав під неї на задньому сидінні того міні-вена.

Перед з'їздом на Сент-Луїс усе було ще не так зле, хоч нам довелося суттєво скинути швидкість через несподівано щільне скупчення автомобілів на нашому шляху. І що відразу впадало в око — зустрічних було ще більше, тож вони вже просто-таки повзли. «Не дай Боже опинитися в такому заторі», — сказав Міхал і як у воду дивився. Приблизно через милю ми повинні були взяти ще один з'їзд, на Індіану, і вийти на інтерстейт-94, з якого невдовзі з'їхати ледь праворуч на інтерстейт-57, а далі вчесати сто двадцять миль уперед по ньому, аж до виїзду на Урбану. І саме тут по радіо передали термінове оголошення про те, що всі виїзди з 94-го в районі 95-ї вулиці заблоковано у зв'язку з бойовою операцією чиказької поліції по знешкодженню невідомого снайпера, що вчинив стрілянину з даху котрогось висотного будинку в околицях Перрі Авеню та Ла Саль-стріт. Оголошення було повторено ще раз — і настільки виразно, що ми ледь не почули дзижчання куль за вікнами. Після цього знову зазвучало «Imitation Of Life», цього разу дещо драматичніше, ніж раніше.

Про що ця пісня? Про порожнечу зовнішнього? Що Майкл Стайп хотів сказати всіма тими «шарадами», «водяними гіацинтами», «цукровими тростинами» і «голівудами»? Що він мав на увазі під «цинамоном»? Я не беруся тлумачити цей вірш, хоч того дня він прозвучав у нашій машині десятки разів, і я вже навіть міг час від часу повторювати «c'mon c'mon no one can see me cry». Ні, я не берусь його тлумачити, хоч він, той вірш, а точніше, та пісня неймовірно добре лягала на ту ситуацію: Америка, дороги, Чикаго, божевільний снайпер, що звідкілясь палить по машинах, березень, сонце, шаради, водяний гіацинт, японські коропи, золоті риби в чашах басейнів, арештований Мілошевич.

З усього випливало, що ми маємо повернутися на сент-луїський з'їзд і замість 94-го виходити на 55-й інтерстейт. Це видовжувало сукупний шлях на цілих п'ятнадцять миль, але, що суттєвіше, змушувало розвернутися і повзти в загальному потоці зі швидкістю не більш як півмилі на годину. «І припекло тому ідіотові стріляти саме сьогодні!», — злостився mmn3. Я припустив, що то все через нас, така собі цитата з «Перверзії», Стас Перфецький зі своєю гвинтівкою випірнув у Чикаго. Міхал запропонував за першої ж нагоди втікати з гайвею і пробиватися через місто. mmn3, повагавшися, прийняв цю думку. Все-таки Міхал з нас усіх найбільш тертий калач.

І тому того дня ми, поступово все більше здезорієнтовані, ще кілька годин кружляли містом Чикаґо. Але не тим і не таким, на яке надивились у приозерних кварталах на півночі. Бо це було якесь не таке, жахливо інакше місто. Гадаю, ми перетинали Інґлвуд: напівзруйновані або вкінець занедбані житла, пустирі з горами висипаного сміття, худезні чи, навпаки, товстезні люди, що просто сиділи або лежали на тротуарах, призьбах і ґанках, просто сиділи, просто лежали, просто вмирали. Ну гаразд — окремі з них ще намагалися жебрати у водіїв на світлофорах. Або грати в бейсбол на порепаному асфальті. Зайво підкреслювати, що всі вони були чорношкірі. Офіційна статистика стверджує, що в Інґлвуді 98 відсотків населення негри і 0,44 відсотка білі. Хотів би я подивитися на цих білих! Це було не Чикаґо, це було, приміром, Найробі.

Це було життя, ні, не імітація, на жаль, а таки воно, життя — тверде, як бейсбольна бита, чорне, як ніч серед білого дня, і, ніби наркотик, безжально-звабливе.

До Урбани-Шампейн ми запізнилися години на півтори.