Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

БУДАПЕШТ, 1999

Я прожив на цьому світі аж тридцять дев'ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешта. Це зовсім нікуди не годилося — стільки прожити, а в Будапешті так і не побувати. Ані в Буді, ані в Обуді, ані навіть у Пешті. І це при тому, що моя бабуся Марія Войцехівна Мороз народилась якраз у ньому!

Гаразд, бабуся тут ні до чого, тим більше, що з Будапешта батько вивіз її через два місяці після народження, щойно йому померла дружина, моя невідома прабабка. Але для Будапешта в мене були й вагоміші причини, як наприклад, Дунай. Як можна було настільки довго і вперто ігнорувати це місто з Дунаєм посередині!

Утім, я завжди якось його собі уявляв, той Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Він уявлявся мені передусім елегантним. Чимось на кшталт Ужгорода. Або цигана в новеньких лакованих туфлях. Він мені снився, і в цих снах постійно виникали якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями. Тобто він був загалом погано освітлений, а ще повнився старезними, просяклими дешевим і тлустим їдлом кнайпами, в яких вічно висиджують цигани з гітарами, потягують з гранчаків бичу кров і поспівують «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от коли я врешті туди потрапив, мені йшов сороковий рік, і все виявилося саме таким. Тобто зле освітлені пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер Зілагі завів мене до старезної, просяклої присмаленим м'ясом і паприкою кнайпи, то там при одному з довших столів сиділо півтора десятка циган з гітарами. І вони цідили з гранчаків своє червоне биче вино, і поспівували «Едерлезі».

Ну, куди це, курва, годиться?