Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ІЗЯСЛАВ, 1984

Користувач Інтернету izorest, він же Орест Ізяславець, називає своє рідне місто «сумним прикладом вандалізму військових». Одним із цих військових був я.

Моє життя в Ізяславі тривало сорок п'ять днів. З усіх 565 днів моєї дійсної служби в радянській армії саме ці сорок п'ять були найкращими. Неважко здогадатися чому: тому що останніми. До Ізяслава ми з'їхалися на так звані «офіцерські збори». Їхній сенс полягав у тому, що командування мусило якось врахувати нашу вищу освіту. Тобто вийшовши в запас, ми не мали права залишатися капралами — нас очікували значно вищі завдання і призначення, офіцерські. Для цього нас і збирали всіх разом в одній казармі на цілих півтора місяця. І ми щодня повинні були якнайретельніше вивчати непросту й почесну офіцерську справу, щоб у разі чого дати гідну відсіч усіляким бельгійським агресорам, знищуючи їх на суші, на морі і в повітрі.

Насправді ми тільки лежали на койках, курили, плювали у стелю, варнякали про секс і грали в карти. Це були ніякі не офіцерські збори, а табір для інтернованих, з якими не знають що робити. Тому їх просто тримають на закритій території і тричі на день чим-небудь годують. Офіцери (справжні офіцери), які мали нас щоденно школити, всі без винятку нагадували пияків і невдах найпізнішої стадії, і все на світі їм було пох. Якщо котрийсь і з'являвся в нашій казармі, то лише для того, щоб і собі збавити картами свій розтягнутий у порожнечі час. Ніхто з нас уже й не думав якось там перед ними виструнчуватися — здебільшого ми навіть не вставали з ліжок і не переставали курити та плюватися.

А ще ми виходили в город невеликими групами. Це було порушення гарнізонного порядку, але всередині нашої частини ніхто вже нас не пильнував. Небезпека могла чигати ззовні — у вигляді ворожих патрулів. Ні, тут не йдеться про бельгійців, з ними клопоту не було б. Нашими ворогами в Ізяславі були десантники. Бо в Ізяславі, крім нас, розташовувалась якась (чи не 8-ма?) окрема бригада спеціального призначення — усі як один здоровенні, треновані і злі, надто ж коли йшлося про нас, червонопогонну (червоно-погану?) піхтуру. До того ж їхня частина була розгорнута, а наша кадрована. Це означає, що нас було в десятки разів менше. Іноді вони просто полювали на нас, ці виродки.

За всі півтора місяця я виходив у город разів п'ять. Щиро кажучи, я не пам'ятаю нічого з того, що мусив би запам'ятати маючи себе за полум'яного фаната руїн. Я не пам'ятаю ані палацу Санґушків, ані костелу Св. Йосифа, ані замкової скарбниці, ані бернардинського монастиря, до якого все ж якоюсь мірою в ті дні стояв найближче — позаяк у ньому розташували в'язницю. Та вона й досьогодні там, Ізяславська зона, пекло на землі. Про неї кілька днів тому я читав, що там зеки масово ріжуть собі вени на знак протесту проти катувань у підземеллях.

Так от — я нічого з цього не пам'ятаю, нічого. Мабуть, я ніколи й не доходив до Старого Міста. Хоч усі описують його так, наче воно покладене на вищому березі, лівому. Але і річки я не пам'ятаю також. Тобто я завжди залишався на правому березі річки Горинь, при цьому не усвідомлюючи, що він правий і що річка називається саме так. І що вона взагалі десь є.

Усе, що притягувало до города мене та інших, був такий собі буфет, якась така штука на зразок хати чи селянської крамниці, де в першій кімнаті були полиці з товарами і прилавок, а в другій столики з табуретами. І в цій другій кімнаті ми переважно й нажлуктувалися дешевим вином. Я написав «вином»? Хехе.

Нас було троє або й четверо того дня. Ми сиділи за найдальшим зі столиків у другій кімнаті. Серед нас був Лук'ян, який минулої неділі залетів з десантниками. Він унадцяте розповідав про те, як ці виблядки над ним познущалися і як він безстрашно їх посилав — усіх, включно з їхнім капітаном, черговим по губі. «Я буду на вас писати скаргу в «Нью-Йорк Таймс»!» — кричав Лук'ян просто в їбальник тому капітанові. Ми внадцяте реготали з його погрози — Лук'ян провокував їх, дебілів, на політику. «Але якщо по-чесному, — додав Лук'ян, — то краще їм ніколи не попадатися. Звірі».

Він лише встиг це договорити, як ми побачили з вікна їхній звірячий патруль — уже на стежці, перед крамничним ґанком. Їх було троє — двоє солдатів зі старшим сержантом. Але все одно їх було удвічі більше за нас, якщо враховувати сумарні вагу і зріст. Ми зірвалися на рівні й застигли. У головах шумів і переливався шмурдяк. Лук'ян був перший з нас, хто вхопився рукою за табурет. Ми не мали права їм сьогодні здаватися.

Якісь місцеві дядьки за сусідніми столами позамовкали на півслові й повитріщалися на нас. Я досьогодні вдячний їм за те, що вони так і просиділи з напівроззявленими фізіями всі ті нестерпно довгі хвилини. Цивільне населення України зазвичай охоче співпрацює з військовими. У цій ситуації вони мусили зробити вибір між двома типами власних захисників.

Патрульні купували у першій кімнаті ситро і солодощі. Там завжди продавалися ті дурнуваті пряники по дев'ять копійок, на них вони й запали. Ми ж завмерли зі стільцями напохваті, готові трощити їхні дитячі черепи в беретах, якщо вони тільки сунуться.

Чому вони так і не сунулися? Чому замість похряцати свої пряники за столом у другій кімнаті вони вийшли на ґанок і зробили це там? Чому вони не перевірили другу кімнату на предмет червонопогонної піхтури?

Для мене відповіді на всі ці запитання перебувають у сфері містичного. Я сказав би, що це imponderabile.[48]

Отже, вони дожували й чемно повернули буфетниці пусті пляшки, а потім пустилися тією самою стежкою геть. Й аж тоді всі видихнули з полегкістю — ми, дядьки та й буфетниця, певно, також. Того дня ми замовляли в неї ще не раз — поки ставало грошей.

Коли стемніло, ми побрели назад до своєї частини. Пам'ятаю, як мене всього аж вивернуло, як увесь випитий сурогат фонтанував з мене і забризкував якісь очерети. Десь поруч мусила бути річка. Ого, таки справді — там була річка. Я тепер згадав.