Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

БУХАРЕСТ, 2003

На відміну від сусіднього Будапешта, до Бухареста я взагалі не мав жодного стосунку, якщо відкинути регулярне слухання (а точніше, вслухання до) румунського радіо на середніх хвилях у 14 — 15-річному віці. Але навіть і воно тривало недовго, бо я знайшов для себе Варшаву на довгих. Цікаво, що в цій книжці Варшава буде наступною.

Не можу сказати, що в бік Бухареста мене якось особливо тягнуло — зовсім ні. Найбільше в ньому приваблювати могла хіба що назва — щось наче «Бухара», але довше і красивіше. До речі, я вельми жалкую з того приводу, що в цій книжці немає Бухари.

Про Румунію ми в Україні взагалі звикли думати й говорити погано. Здогадуюся, що це взаємно. Здогадуюся, крім того, що головна причина взаємних антипатій лежить у надзвичайній подібності. У нас ті самі хвороби з такими ж симптомами. За нашим західним кордоном я не знаю нікого біднішого, подібнішого і ближчого, якщо йдеться про інфантилізм, олігофренію, клептоманію — і в той же час дику національну зарозумілість, базовану на вкрай сумнівній системі казок і міфів, які офіційно вважаються національною історією. За нашим східним кордоном цього лайна ще більше, але за нашим західним його найбільше в Румунії.

Коротше кажучи, ми з румунами так не любимося, бо обоє рябоє.

Але до чого цей відступ? Я ж не про це. Я про місто Бухарест, куди потрапив посеред літа волею поляків. Поляки — це вічні аніматори, вони страшенно люблять замутити якусь авантюру. Того літа в Румунії мені видали півкнижки. Це був переклад перекладу — румунською з польської.

На Ґара де Норд Букурешті мене зустріли Моніка з Анджеєм[22] і, запакувавши до якогось броньованого позашляховика з дипломатичними номерами, повезли до готелю «ІнтерКонтиненталь». Поки ми до нього їдемо, я скажу про таке.

Насправді є безліч речей, за які можна і треба любити Румунію. Приміром, за те, що вона говорить однією з романських мов, якої навчилася від Овідія. Або за те, що вона жовтого кольору — кукурудзяних полів, мамалиґи, соломи. На всіх мапах, які я встиг розглянути у своєму житті, Румунія мала жовтий колір. Це теплий колір, іноді навіть гарячий.

Румунію можна і слід любити за Дунай і за Чорне море. Це страшенно важливо — уявляти собі цю дунайсько-чорноморську єдність нашого світу. Власне кажучи, всі ми належимо до реґіону, де кожна крапля води є дунайсько-чорноморською. І найбільше цих дунайсько-чорноморських крапель є румунськими.

Те саме з Карпатами. Я народився і живу в такому місці, що його було, якби не Карпати. Гори — це мій улюблений ландшафт, а Карпати — улюблені гори. А найкрасивішою в усьому цьому є та обставина, що до гір мені треба їхати на південь. Моя частина світу межує з Румунією через Карпати. Це може означати, що Карпати нас розділяють. Але мені здається, що вони нас об'єднують. Просто ми ще не навчилися цього бачити.

Усе, що розділяє, може насправді об'єднувати. Про це ще йтиме мова в цій книжці.

Карпати обдарували своєю присутністю цілих шість країн. У Чехії вони становлять 5 відсотків площі, у Польщі та в Україні — по 10, в Угорщині (чого я зовсім не сподівався, уявляючи її цілком рівнинною) — аж 20. Але в Румунії Карпати становлять аж 60 відсотків! Тобто Румунія — це переважно Карпати, це країна Карпатія. І найвищі карпатські вершини також там, у Румунії. Тому коли прозорого дня я виходжу з дому, перетинаю парк і з берега нашого міського озера дивлюся на південь, я ні на мить не забуваю, що там, на півдні, за першим пасмом гір, лежить сусідня країна зі своєю схожою на вино музикою.

Тут моя апологія Румунії мусить, на жаль, урватися, так і не розквітнувши, бо шлях від Ґара де Норд до Бульвару Ніколає Балческу, при початку якого поставлено стоповерховий «ІнтерКонтиненталь», тривав надто недовго. Усім стало зрозуміло, що польські авантюристи вирішили переночувати мене у найцентральнішому, найдорожчому і найп'ятизірковішому готелі цієї країни. Чому вони вирішили вбабахати в мене ці сім або вісім мільйонів старих румунських лей за одну готельну ніч, я не знаю. Мене гнітило деяке розчарування: не так уже й довго я тут пробуду, щоб марнувати час у настільки нерумунському, стерильному, ніякому місці. До сраки весь цей гай-тек, вай-фай, басейни, бари, фітнес, велнес і сауну теж до сраки!

Щойно згодом, уже в апартаменті, мене попустило. Мої вікна виходили, на щастя, не на бульвар, а на готельні тили. І там було щось на зразок пустиря з напівкартонними перехнябленими халабудами і купами всякого мотлоху. Тож з висоти готельного 21-го поверху я мав змогу бачити, як у циганському таборі поміж халабуд метушиться пацанва, розпалюючи велике вогнище з автопокришок. Навіщо саме таке вогнище їм знадобилося, не знаю. Навряд чи вони збиралися готувати на ньому вечерю. Вони просто палили гуму — от і все. Можливо, це був якийсь гумовий індо-єгипетський ритуал. У будь-якому разі там було повно чорного їдкого диму, перемішаного з вихлопними газами й пилюкою.

Я побачив — і заспокоївся.