Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ЩЕЦІН, 2008

«Подорож Польщею в поминальний час нагадує казку або сон»[121], — пише Анджей Стасюк у своєму «Фадо». Одного разу мені випала нагода такої подорожі. 31 жовтня я повинен був трьома потягами добратися з Ґданська до Берліна.

Отже, спершу я провів більше п'яти годин у потязі між Ґданськом та Щеціном. Балтійське море весь час було десь праворуч. Разом зі мною їхала компанія військових моряків дійсної служби. У поминальні дні (в Польщі, як і в Галичині, їх називають «задушними» чи «задушками») чи не всі військові отримують кількаденні відпустки. Та й загалом уся країна їде, щоб відвідати могили рідних. Іноді їдуть через усю Польщу, з південного сходу на північний захід або навпаки. Це свято є перш усього спробою доторку до предків. Хоч, як мені здається, це ще й колективне самоствердження через традицію. Можливо, це демонстрація вже згадуваної у цій книжці польськості з усіма її карнавально-католицькими парадоксами. Наприклад, морячки в моєму відділенні тільки й робили, що розпивали незліченні поклади пива, сильно від нього хмеліли, відригували і смачно лаялися, ледь не підтверджуючи Стасюкову тезу про те, що задушки — «племінне і дике свято».

До того ж була п'ятниця. П'ятниця, 31-ше. Ні, не 13-те — 31-ше.

У Щеціні, на головному вокзалі, я мав перечекати години з дві, а далі реґіональним доїхати до Анґермюнде, звідти ж іще одним реґіональним до Берліна. Не знаю, навіщо вам усі ці деталі моєї подорожі — хіба що для об'ємності бачення. Чи для загальної поінформованості — скажімо, про те, що десь між містами Щеціном та Берліном існує німецька залізнична станція Анґермюнде.

Чим заповнити дві години очікування в такому, щиро кажучи, невеселому місці, як головний вокзал Щеціна? Надто ж, коли йдеться про понурий і вітряний пополудень пізньої осені? Гаразд, я пройшовся прилеглими районами, постояв над зимною і дещо зчорнілою Одрою, повернувся на вулицю Чарнецького, придбав у першому-ліпшому маркеті велику пляшку зубрівки, що її мені передбачливо замовила Пат. На цьому програму розваг я вичерпав. До потяга лишалося півтори години.

У приміщенні вокзалу я певний час приглядався до переїжджої людності в усіх її проявах. Ясна річ, її в дорозі до рідних цвинтарів та ще й з огляду на п'ятницю набилося звідусюди чимало. Наспостерігавшися досхочу за різнобарвно-безбарвними хвилями польських пасажиропотоків, я відзначив для себе постійну присутність у вокзальній зоні кількох — як би їх назвати без зайвої коректності? — синяків, деґрадантів, бомжів — якось так. Звичайно, в цьому немає нічого сенсаційного — навпаки. Вокзалів без бомжів не існує. Єдиний на світі вокзал без бомжів знаходиться у Гамбурзі, але ви вже знаєте,якою жахливою ціною це досягнуто.

З іншого боку, хоч вони і до звичайності звичні, на них усе-таки неможливо не звернути увагу. Ти втягуєш носом особливий настій вокзального здушеного повітря — і вловлюєш у ньому їхню близькість. Крутнеш головою — ага, ось і вони: три-чотири згорблені постаті, переважно чоловіки, але й жінки, досить часто щось проміжне, андрогінне, третя стать, перехідна.

Так було і цього разу у Щеціні. Вони то з'являлися, то знову зникали — поодинці і групками. Щось винюхували і видивляли, шугано роззираючись у передчуттях вокзальної охорони. І не робили нічого такого, що б виходило за межі їхньої усталеної поведінки. Нічого спеціального не заповідалось. Я надумав убити трохи часу за кавою. У поляків завжди можна замовити так звану «пажону», її подають у двохсотграмових склянках, і вона гаряча. Якщо розпорядитися нею розумно, то можна виграти не менше, як півгодини.

У вокзальному кафе (як воно називалося? воно ж якось так смішно називалося!) не було нікого. Зрештою, чому я пишу «кафе»? Швидше щось інше, простіше й народніше — їдальня, з тих, де обслуговуєшся сам, усі місця лише стоячі, а платити слід відразу ж по замовленню. О, згадалося найближче порівняння — щось наче арбатська «Закусочная», котру ви можете пригадувати з «Московіади». Як же вона, холера, називалась у Щеціні? «Голлівуд»? «Лас-Веґас»? «Мангеттен»? А може, «Бомонд»?

Отримавши від польської народної буфетниці свою мегасклянку, повну гарячої «пажонки», на яку тим часом можна було тільки дивитися, жодним чином не торкаючи розпеченого скла, я завмер коло столика. Можливо, я передчував появу Його?

Він увійшов до «Лас-Веґаса» (припустімо, що до «Лас-Веґаса») нервово, поривно і стрімко, невисокий, метр шістдесят вісім до метр сімдесят один зростом, жилавий, з наплічником, у сіро-болотяній дорожній куртці, коротко стрижений, круглоголовий і з залисинами, років десь так посередині між тридцяткою та сороківкою, колір очей — сірий. Я описую Його так детально, тому що він завжди може трапитися комусь із вас — ви його обов'язково впізнаєте. Це такий собі пересічний пасажир, який насправді лише вдає із себе пасажира, причому пересічного. Він увійшов настільки рішуче, що можна було би сказати «увірвався». Якби двері до їдальні виявилися зачиненими, то він висадив би їх єдиним ударом ноги — такою нищівною була ця Його рішучість. А за Ним як противага тій поривності та рішучості тяглося несміливим підтюпцем трійко бомжів — старий, молодший (утім, яка різниця?) і баба з милицею.

«За мною, панство! — командував Він. — Прошу за мною, сюди, шановні!». Він оцінив порожню залу швидким пташиним поглядом, зупинився коло одного із сусідніх столиків, а всю свиту розпорядчими помахами рук спрямував до буфетної стійки. «Кожен вибирає й замовляє що хоче, ясно?!». Бомжі, досі не маючи певності у своєму щасті, таки зважились і попленталися до виставлених під склом тарілок зі зразковими порціями їдла. «Гей, пані! — покликав зненацька Він. — А ви куди?! Вас я не запрошував — лише їх двох!». Баба на милицях спинилася на півдорозі. «Ідіть сюди, пані!» — владно зажадав Він. Калічка слухняно посунула до нього, шморгаючи носом. «Ні, — рішуче похитав головою Він, — вам я не візьму нічого!». «Чому? — захнипала калічка — чому їм, але не мені?». «Тому що в мене мати ще старіша за тебе і їй ніхто нічого не дає просто так», — злостиво відрубав Він. «Тобі скільки років?» — запитав, щойно калічка зарюмсала. «Шістдесят вісім? А моїй матері сімдесят дев'ять, ясно? І я сьогодні їду до неї. До батька на могилу, ясно? Помолитися і запалити свічку, ясно? А тобі шістдесят вісім!» — Він злішав просто на очах. «Гей, панове! — крикнув у бік двох інших. — Що так довго? Замовляєте чи що з вами? Хочете, щоб я передумав?». «За… за… вже замовляємо, пане», — прошамкотів один з них і вочевидь зібрав усю свою волю, щоб глянути у вічі буфетниці (вона поки що мовчки спостерігала і те, що вона спостерігала аж так мовчки, не обіцяло нічого доброго). «Ну, чого розкисла? — попер Він тим часом на стару з милицею. — Тяжко тобі? А моїй матері легко?». Він сварився все голосніше, від чого та зарюмсала ще енергійніше. «Гаразд, не плач, — на якусь мить Він полагіднішав, — іди, вибирай собі». Але при цьому вирвав у неї милицю. Здається, Йому стало цікаво, як вона долізе до стійки. Доповзе чи не доповзе?

Так, він грав. То була гра.

Перший бомж, тремтячим пальцем вказуючи на тарілку, тихенько замовив порцію якогось їдла, на що почувся зимний голос буфетниці: «Сім п'ятдесят попрошу». Бомж розгублено хмикнув і озирнувся на свого благодійника: «Па… пане, той-во, гроші…». «Гроші?!» — розлючено перепитав Він і, жбурнувши милицю під ноги старій, метнувся до стійки. «Пані, — крізь зуби звернувся Він до буфетниці, свердлячи її всю вовчими очима, — цей пан щойно замовив страву. Подайте її!». Буфетниця не похитнулася: «А платити хто буде? Спочатку заплатіть». «Що-о-о?! — вибухнув Він. — Платити?! Я буду платити, ясно?! Але після того, як вони з'їдять!». «У нас так не буває, — ще твердіше заявила буфетниця. — У нас гроші сплачуються наперед!». «Та що це за у нас! — знову вибухнув Він. — Що це за правила? Ви знущаєтеся? Я не можу платити за кота в мішку! А якщо ваше їдло геть неїстівне?!». «Вас ніхто не просить його замовляти», — не здавала ані дюйма своїх територій буфетниця.

Ситуація переходила з передконфліктної у відверто конфліктну стадію. Побутова сварка переростала у двобій деміургів. Найгірша халепа трапилася бомжам, які вже навіть хотіли було під весь цей шумок обережно чухнути з негостинного «Лас-Веґаса» (чи, може, «Дісней-ленду»?). Але Він зауважив їхні капітулянтські переминання і загорлав, ніби штурмбанфюрер: «Стояти на місці! Я нікому не дозволяв іти геть!». А тоді знову визвірився на буфетницю: «Пані, якщо ви жартуєте, то з мене досить! Бо я не жартую, пані!». «Я не жартую також», — почув Він у відповідь.

Я не сумнівався, що в нього був як мінімум ніж. Буфетниця ніби між іншим потяглася до молотка для відбивання котлет.

Саме в цю мить я, здається, допив до гущі на дні свою безконечну каву і оминаючи скривлену стару, що вже знову спиралася на улюблену милицю, попрямував на вихід із того зачарованого «Коні Айленду» (згадав назву, yes!). Я не виключав можливості того, що якісь телепні (теле-пні?) саме тут вирішили познімати свій недолугий сюжет для якого-небудь «Посміхніться, вас щойно зняли прихованою камерою!». Проте я не хотів нікому посміхатися.

Напевно, я й донині сподівався б, що саме так воно й було — прихована камера, зйомки — якби десь хвилин через вісім, переходячи з почекальні до головної зали, щоб укотре подивитися на табло, я не побачив, як переді мною зненацька розступається пасажиропотік. Насправді він розступався не переді мною. Назустріч мені двоє дебелих охоронців у чорному вели попід руки Його. Третій крокував за ними з Його наплечником у руці. Я щойно написав «вели попід руки»? Ні, не так. Вони скрутили Йому руки за спину, від чого Він сильно нахилявся вперед. На Його великому й кістлявому лобі надувалася жила, і Він дірявив усіх зустрічних своїм сірим поглядом. Я озирнувся. На виході з вокзальних дверей Він викрутив голову й озирнувся також. Я знаю, що Він дивився на мене, запам'ятовуючи.

Слідів крові на його болотяній куртці я не зауважив.

«Це дивне, анахронічне свято, — пише Анджей Стасюк у «Поминальних днях». — Воно зовсім не пасує до наших часів. Відвертає увагу від прагматичного повсякдення. Гаємо час, пересуваючись тисячами, десятками й сотнями тисяч, бо ж країна широка й довга, щоб відвідати закопані в землю останки тих, хто колись був із нами».