Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ДЮССЕЛЬДОРФ, 2005

Саме в Дюссельдорфі я вперше подумав про цю книжку. Не минуло і п'яти років, як я її пишу. Проте я не відразу знав, що міст у ній буде сто одинадцять. Я лише вирішив за найближчої нагоди порахувати, скільки їх може виявитися. Така нагода випала через два дні в літаку до Берліна. З усього випливало, що їх буде від ста семи до ста двадцяти. Ось так усе почалося.

Але зараз я писатиму про інше — про театр. Дюссельдорф для мене — театр, відразу три театри. І три мови.

Ада-Констанца і Мелані, і пані Клавдія Буркгардт, а також Юрко, Володьок і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Аргус і Марко, і звісно, наші незрівнянні й дорогі італійці (Енріко, Розаріо, Маттео), а передусім режисерка Анна Бадора — всі вони заслуговують моєї вічної вдячності за те, що, повіривши мені, втілили на сцені дійство, назва якого «Нелеґал Орфейський».

Тож Дюссельдорф, де все це варилося, готувалося і вперше випускалося на люди, — це насправді тамтешній Schauspielhaus, велетенська театромашина на Ґустав-Ґрюндґен-Плятц. Ну, ще, можливо, якоюсь мірою, готель «Медісон» — той, що неподалік від залізничного вокзалу. Але до нього я тут навряд чи долізу. Я і з театру не завжди до нього долазив.

Що являла собою наша вистава? П'єса, що її я писав на замовлення Анни головним чином у жовтні 2004-го[43], означувалась як «Театралізований фільм у тринадцяти сценах з прологом і епілогом». Це була очевидна «п'єса за мотивами». Мотивів, запозичених із «Перверзії», було два: 1) Венеція з її химерами над водою; 2) нещасливе кохання Стаса Перфецького й Ади Цитрини. Час дії з першої половини 1990-х переносився в поточний момент. У загальних рисах сама story виглядала приблизно так.

Перфецький, відомий у Львові поет і авантурник, на дельтаплані долає західний український кордон і через деякий час опиняється в Мюнхені під наглядом дивної подружньої пари. Її звати Ада Цитрина, його — Янус-Марія Різенбокк. Вона фатальна красуня, він цинічний інтриган, збирач акваріумних рибок. Забравши непутящого Риба Перфецького (насправді Орфейського) під свою опіку, подружжя доправляє його з Мюнхена до Венеції, де він начебто має взяти участь у жахливо представницькому форумі на тему «Європа у кризі: Криза в Європі». При цьому сам Перфецький також має виконати певну таємну місію: пострілом зі снайперської гвинтівки вбити якусь дуже офіційну особу. Після прибуття до Венеції Ада Цитрина провокує його на інтим, наслідком якого між ними зароджується справжнє і сильне почуття. Ада поступово переходить на бік Перфецького і починає свідомо провалювати своє завдання. Тим часом відкривається кризовий венеційський форум. Перед нами з'являються кілька екзотичних типів, що буцімто є на ньому доповідачами — професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, войовнича американська активістка Лайза-Шейла Шалайзер і вогнековтач та черевомовець, трансильвансько-бесарабський князь Цуцу Мавропуле. Форум відбувається доволі хаотично, нікому з промовців не вдається висловитися через тотальні непорозуміння. Перфецький виступає з промовою на захист європейського вибору українців, але його також не хочуть почути. У перерві між двома частинами свого виступу він приходить на домовлене місце і з відчиненого вікна бере на приціл згадувану офіційну особу, що саме перебуває на палубі прогулянкового корабля у водах Бачіно ді Сан Марко. Проте Перфецький так і не вистрілює (заперечення класичної тези про рушницю на сцені). Під завершення форуму в місті починається повінь. Тим не менше в руїнах Каза Фарфарелло відбувається дещо інфернальне прийняття для героїв форуму та його гостей. Палац уже заливає водою, але всі танцюють — вони не можуть зупинитися. Відбувається кілька важливих речей одночасно: від серцевої недостатності зненацька помирає ді Казаллеґра (символ Старої Європи), невідомі в масках викрадають Аду Цитрину, інша група зловмисників (чи не українська мафія?) розправляється з Перфецьким. Уранці він залишається сам-один, без Ади, переможений, з відрізаними до втечі шляхами. Ні, один шлях у нього ще все-таки є: стрибок із готельного вікна у води Великого Каналу. Саме так він і чинить — якщо вірити залишеному ним же диктофонному записові зі словами прощання.

Зрозуміло, що створити з настільки плутаної й багатозначної драматургії струнку сценічну цілість не було ніякої змоги. Я й донині не знаю, як пишуться справжні п'єси. У нашому випадку вистава мусила явити собою димну суміш: чорна комедія, бурлескна мелодрама, балаганний шарж, квазіполітичний памфлет. У своєму «Від Автора», вміщеному серед інших текстів програмки, я категорично заявляв про вирішальне значення українського питання для європейської перспективи загалом і додавав на закінчення: «Саме тому я висилаю мого героя Станіслава Перфецького в саму що не є кризову серцевину європейської культури й пам'яті — до Венеції. Його місія таємна, але очевидна — порушувати кордони, руйнувати стіни, підважувати політику поетикою. Він усе ще не втрачає надії, що його почують».

Працювати над виставою Анна та актори[44] почали на початку червня. Час від часу вони дзвонили мені до Берліна і розповідали про те, як багато танцюють і скільки масок устигли вже переміряти. У другій декаді вересня, за кілька днів перед прем'єрою, я врешті до них приєднався. На жаль, то були дні, коли революція дала першу болісну тріщину, початок її кінця. В одній з тогочасних колонок я писав: «У середині серпня я влаштував собі паузу й повернувся додому. Вдома було як ніколи гарно. Я маю на увазі те, що дається у безпосередніх відчуттях: серпневе світло, струменіння доброї енергії, людський позитив, сонячні міста — Франик, Чернівці, Київ, кілька шматків у Карпатах — цілком інших, ніж я знав дотепер. До мене приїхали музиканти з Австрії, вони теж це відчули. Однієї з ночей ми переглянули відео, зняте під час Майдану. Вони не могли заснути від захоплення, ми збуджено курили й пили найкращий на світі український коньяк ледь не до ранку. Минув лише тиждень, як вони поїхали — і все пішло шкереберть. У п'ятницю ввечері я мусив рушати до Берліна. Мені було так, наче в мене хтось помер. То був чудовий вечір — з тих, які трапляються лише на початку вересня. Уся Галичина, ніби Юля мости, спалювала на городах картоплиння. Дим батьківщини був солодкий, від нього ледь не плакалося. Усе було так, наче востаннє».

От у такому близькому до розпачу сум'ятті я приєднався до трупи за кілька днів перед прем'єрою. Анна встигала враховувати перебіг найновіших подій з корупційним скандалом включно: зірвана після прологу насичено-помаранчева завіса безсило спадала на авансцену, і по ній ще певний час топталися — поки Міхаель Фукс (Перфецький-2) не прибирав її перед самим початком потопу. Так, ніби вона ще знадобиться в майбутньому.

Що, крім цього, було в тій найпершій виставі?

Перфецьких було два — Стас і Фукс. Перший говорив мовою оригіналу, а другий німецькою. Хоча саме другий, Фукс, у пролозі затягував «Ой на горі», висунувши голову з-за складок тієї ж помаранчевої завіси. В усіх сценах, де з'являлась Ада-Констанца, поруч був Перфецький-1, Стас. Зате політичні монологи виголошував знову ж таки Перфецький-2. Ще про Аду: демонічна і сексуальна водночас — бомба та й годі. Недаремно у сцені першого пантомімічного зближення Стасові, щоб розрядитися в неї уявною спермою, вистачило однієї фрикції.

Загалом же пластика, тілесна жестикуляція була четвертою і найвиразнішою мовою вистави, що — один із приводів для невдоволення публіки — йшла, крім неї, трьома мовами одночасно: німецькою, українською, італійською.

Ще було трохи дотепних знахідок: поява цвинтарних привидів (знятих на відео), гостеси (дві явно неповнолітні учениці театральної школи), що ризиковано масажували вже нібито охляле міжніжжя професора ді Казаллеґри (Маттео!), Ада зі Стасом на височезних барних стільцях у темно-синьому просторі невідомого кафе (від цього моменту починалося велике водопускання, що загалом мало тривати цілих п'ятнадцять хвилин) — тож вони сиділи на барних стільцях, а вода, підведена з невидимої кишки, поступово заливала поверхню сцени, й це тягло за собою, в поєднанні зі світловими ефектами, цілком дивовижні візії: видовження у безконечність стільцевих ніжок, витягування речей і постатей униз.

Або знову Ада, що присіла навпочіпки на імпровізованому місткові, щойно викладеному з дощок Енріко-Офіціантом, її потрапляння у промені і віддзеркалення у водах її — як називається ця книжка? — інтимних місць.

Або всі ті папірці з віршами, вирвані сторінки поетового записника, що плавали водами разом із банкнотами, здається, фальшивими.

Або фінальне поєднання реальної води з просторовою відеоінсталяцією: хвилі зімкнулися, риба пірнула у любі її серцю глибини.

Вода, вода, вода. Вода означала Венецію. Замість очікуваного барокового предметного надміру — мінімалізм. Вода і світло, їхня гра. Венеція стала сценічним простором зі світла й води. Дюссельдорф — це Венеція, майже повністю звільнена від власної заречевленості.

Щоби повністю залити водою сцену в театрі, потрібна якась особлива технологія. По-перше, сцену за її периметром слід окантувати спеціальним виступом, понад який вода не підніметься. По-друге, слід винайти якесь абсолютно герметичне покриття, що надійно триматиме воду, не пропускаючи її. Десь наприкінці червня радісна Анна телефоном сповістила мене «Слава Богу, ми його маємо!».

І от по ньому, по цьому покриттю, вони й гуцикали у кульмінаційну мить забави на Каза Фарфарелло: Лайза-Шейла, Цуцу, Даппертутто (його зіграв неперевершений Розаріо), Невідомі в масках, навіть кульгавий Маттео-Казаллеґра, підтримуваний і спрямовуваний гостесо-німфетками. Тож коли всі вони справді розгулялися не на жарт, роз'ятрювані музикою й заохочувані публікою, з-під їхніх ніг полетіли перші бризки. Через це пані й панове, що отримали найдорожчі місця в перших рядах, мабуть, і виходили з театру дещо невдоволеними. На прем'єру вони одяглися надто елегантно. Тепер, прилучені до посткарнавального безглуздя світу, вони не знали, що з цим робити, й силувано посміхалися. Вода, на щастя, була чистою. Анна проте врахувала невисловлені претензії: перед другою виставою вона попросила Клавдію не входити у смак аж настільки і, завершуючи сцену, не гамселити так завзято по водній поверхні скрученим у ганчірку прапором Європейського Союзу. Найбільше бризок спричиняв саме він, прапор.

Але хто справді завжди промокав до останньої нитки — то це Фукс-Перфецький. Зрештою, він усе одно мав навіки пірнути у води Каналу з готельного вікна. Цікаво, чому досі ніхто зі знавців не провів паралель між героєм «Перверзії» та Іхтіандром?

У фінальній сцені Фукс, виголошуючи монолог-прощання, неквапом будував для себе «підвіконник», складаючи одна поверх іншої дошки — ті самі, що з них Енріко деякий час тому виклав місток. «Дайте своїх ангелів голосніше! — казав він, вибираючись на верхню дошку. — Повний звук! Останнім запишеться сплеск води, а потім буде ще хвилин дванадцять тиші». Він мав на увазі залишок часу на касеті в диктофоні. Після останніх фраз («Слухайте далі. Слухайте це життя. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води») він обережно сходив зі щойно вивершеного підвищення і м'яко лягав на сцену. Лунав щойно оголошений, але тихий сплеск — тіло Перфецького входило у воду, в Океан, в Атлантику, в Атлантиду.

Тоді на авансцені мали з'явитися Марко і Мелані, Ведучі теленовин. Вони сповіщали про смерть Перфецького і фактичну поразку його справи: спорудження Великого запобіжного муру на східному кордоні Євросоюзу. На цьому все закінчувалося. Мені чогось не вистачало.

Останнього дня, за кілька годин перед початком прем'єри я вигадав певне доповнення: в той час як Перфецький-2 нерухомо лежатиме на сцені, майже невидимий за підвищенням із дощок, а Телеведучі професійною скоромовкою виголошуватимуть свої цинічні новини, у глибині сцени, з правого боку, з'явиться Перфецький-1. Він повільно, майже навшпиньки перетне сцену, приклавши пальця до вуст, по-змовницьки підморгне публіці і плавно, ніби привид, зникне за кулісами з протилежного боку.

Це як остання фраза роману: «Весна тільки починається, і півжиття ще попереду». Власне кажучи, мені й досі здається, що півжиття ще попереду.