Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ТЕРНОПІЛЬ, 1984

Немає на світі іншого міста, до якого я наближався би з такою ж ейфорією. Бо саме до Тернополя віз мене і решту братів по зброї мій дембельський потяг. Він називався «Козятин — Івано-Франківськ» і творив абсолютне диво: за якісь лише чотири години перекидав нас із армії у цивільне (з римою «вільне») життя. Від такого стрибка паморочилося в голові і груди забивало найтютюновішим димом щастя. Одного разу я вже писав про це так: «Усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили — десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою».

Тому Тернополя насправді немає. Ні, не так — насправді він є, але його ще немає, до нього ще треба доїхати, доповзти, дорости, і цей чотиригодинний відтинок поміж армією та волею це насправді розтягнутий назавжди Тернопіль, вічне наближення. Тернополя ще немає, але він обов'язково буде, пізнього листопадового вечора, весь у грязюці і мокрому брудному снігу. Тернопіль — це очікування Тернополя. Тернопіль — це ще трохи, і…

За цим «і» не настає жодного продовження ані просвітлення — хай усе на ньому й обривається. Іноді навіть мені здається, що наше життя не довше за сірниковий спалах. Але якщо вже так, то нехай цей спалах буде у тамбурі саме того потяга, де ми куримо, п'ємо і горлаємо.