Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

ПАЛЕРМО, 2006

Про «Нелеґала Орфейського» ви вже знаєте — принаймні ті з вас, які читали дюссельдорфський розділ цієї книжки[87]. Там, у Дюссельдорфі, й розпочався мій недовгий театральний роман. Подальше ж його розгортання відбувалося не лише в Дюссельдорфі, а й у Києві та Палермо. Завдяки цьому «Нелеґалові» всі ми, його автори й виконавці, стали на деякий час таким собі мандрівним театром. Констанца і Мелані, пані Клавдія Буркгардт і Анна Бадора, а також Юрко, Вольдемар і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Арґус і Марко, і звісно, наші незрівнянні й дорогі італійці, Енріко, Розаріо, Маттео — всі вони досі тут, у моєму наділеному душею комп'ютері. Часом я переглядаю фотографії, часом відео, бо що тепер залишається. Ми роз'їхалися, нашої дивної трупи більше немає. Здається, це назавжди.

Востаннє ми бачилися в Палермо. Там усе й завершувалося тоді, на початку червня. Ми мали зіграти останні два спектаклі. Удень ми їздили від Опери 806-м автобусом до пляжу в Монделло. Увечері грали «Нелеґала» в Театро Ґарібальді. Ніщо не свідчило про якесь інше, переповнене смертю життя десь тут, поруч з нами. Хіба що сам той театр — винятково занепала споруда, фактично руїна.

Якщо в Палермо ви запитуєте про Театро Ґарібальді, то вам у дев'яти з десяти випадків покажуть інший, той, що на П'яцца Руджеро Сеттімо, багатий і доглянутий. Це його я щойно назвав Оперою, бо так воно і є. Ми натомість ходили до театральної руїни у старому місті, в околицях вулиці Кастрофіліппо і П'яцца Маджоне. Директором руїни є згадуваний Маттео. У «Нелеґалі» він грав самого Леонардо ді Казаллеґру, пам'ятаєте?

Театро Ґарібальді збудували 1861 року на честь Генерала-Визволителя. Роком раніше він узяв Палермо й іменем короля Віктора-Емануеля II проголосив себе диктатором Сицилії. Місто його любило і щосили вітало його червоносорочечну бойову тисячу. Новозбудований театр увінчав перемогу і став подарунком його дружині Джузеппіні Раймонді. Її портрет у центрі авансцени, вибляклий і полущений, є однією з небагатьох прикрас, що дотягли аж донині. Усе інше — меблі, пожитки та реквізит — нищилось і розкрадалося протягом довгих десятиліть, коли приміщення слугувало то боксерською залою, то порнокінотеатром, то кабаре, то нарешті сміттєзвалищем. У середині 90-х Маттео започаткував у ньому свій дивацький театр, нічого не перебудовуючи й не реставруючи, лишивши руїну руїною, тільки очистивши її від навалених тут і там кучугур усілякого мотлоху. Певний театрознавець якось написав: «Місце, якраз відповідне для розкопок пам'яті, переколажування видінь — прибравши на себе оболонку театру, воно непомітно стирається з лиця землі і зводить свій солодко-гіркий порахунок з наближенням смерті».

Ось уже вдруге лунає «смерть», а «мафія» ще жодного разу не згадувалася. Хоч без неї й тут не могло обійтися. Це вона свого часу довела до закриття старий театр. Це її хлопці там боксували, робили ставки, нюхали кокс, крутили порно, купували стриптизерок. А потім їм набридло і вони на нього забили — тобто забили всі входи дошками. Мафія і культура — цілком особлива драма. «Вони люблять оперу, — казав Маттео, — вгачують мільйони у мюзикли». Йому вони не кинуть на театр навіть і шеляга. Тобто я сказав би, що з ним усе гаразд. Він друг Леолуки Орландо, про якого ви щойно читали. Він близько знав прокурора Фальконе і суддю Борселіно, розірваних вибухівкою в 1992 році. У нього сильно пошкоджена нога, від цього він жахливо кульгає, проте я так і не наважився спитати його, що трапилося.

За кілька тижнів перед нашим приїздом до Палермо, 11 квітня, італійські спецслужби арештували 73-річного Бернардо Провенцано (він же Трактор і він же Рахівник), на той момент хрещеного батька, або ж capo di tutti сарі, головного над головними, що понад сорок років перебував у розшуку. Насправді він преспокійно жив увесь цей час у своїх незчисленних маєтностях і якщо потребував куди-небудь їхати, то замовляв собі карету швидкої допомоги. Свої розпорядження він ніколи не передавав телефоном, лише у вигляді шифрованих записок на малесеньких клаптиках. Кожну з них він починав і закінчував чимось на зразок «Хай береже нас Господь» або «Пребудьмо ж у мирі із Всевишнім». Усього, що він накоїв протягом свого відданого Справі життя, вистачає на десятки пожиттєвих ув'язнень. Думаю, що йому вже ніколи не вибратися з-за ґратів, хоч у цьому я можу помилятися. Нині йому сімдесят сім, і одного разу він таки вибереться з-за них, щоправда, з іншого боку.

Зрозуміло, що його арешт і подальша сумлінна співпраця зі слідчими органами спричинили дедалі ширше розгортання поліційних заходів. У мить, коли ми потрапили до Палермо, в місті — про це стане відомо пізніше — повним ходом ішли приготування до операції «Ґота», що її метою було затримання всіх без винятку капі. Протягом того червня у зв'язку з цим було виписано 52 ордери на арешт. У той же час Антимафійна дирекція розслідувань попереджала, що у відповідь на захоплення Провенцано мафія може відступити від останнім часом трохи поміркованішої лінії хрещеного батька і знову взятися за насильство, тим самим заманіфестувавши незламність і безсмертя. Запаси вибухових речовин в її арсеналах ще далеко не вичерпалися. Сірчаної кислоти для розчинення трупів теж не бракувало.

Про все це я дізнаюся щойно тепер. А тоді ми їздили 806-м до пляжу в Монделло, счастливейшие из смертных, вечорами ж працювали в руїнах Театро Ґарібальді. Якби ми знали тоді, що насправді відбувається поруч із нами, які таємні небезпеки пульсують за стінами тих палаців і вілл, розкішних або напіврозвалених, за всіма тими наглухо зачиненими віконницями, у парках і садах, і в катакомбах, за кожною пальмою і на кожному перехресті, то напевно поводилися б обачніше. Наприклад, завжди тримались би ближче до дітей. Мафія не каморра, вона їх не вбиває. Дітям дозволено жити. Хай краще думають, ніби ми педофіли.

Нікого з нас, як ви розумієте, на дрібні шматочки тоді не рознесло. І все ж.

Підходячи до театру першого вечора, я звернув увагу на один із кількаповерхових будинків по Віа Кастрофіліппо. І не тому, що він чимось вирізнявся, а тому, що мені, аби підійти до театру, довелося його обходити. Кілька озброєних карабіньєрі контролювали прилеглу до входу територію. Одному з них я намагався пояснити, що мені тут зовсім близько, якісь лише тридцять метрів, але він лише заперечно крутив головою і жестами вказував мені на шлях в обхід. Я мусив повернутися, вийти на Віа Аллоро, нею перейти на паралельну до Кастрофіліппо, а відтак підійти до театру по Віа Франческо Різо. Перед входом до театру стояло кілька наших. Здається, то були німці з персоналу. Всі як один вони дивилися в бік того будинку. Я запитав, що вони про це знають, і почув у відповідь, що там готується арешт якогось великого мафіозо. Він нібито засів у помешканні на третьому поверсі й обклався автоматами. Не так, заговорив інший німець, ти все переплутав. Він, той бос, там живе, це його помешкання. Поліція взяла його під домашній арешт. І тепер детективи допитують його там усередині, а карабіньєрі стережуть усі входи й виходи. Щоб його часом не порішили свої ж.

Я розсміявся на такі дурниці й запитав, як же це пояснити, що вони так добре поінформовані. На це мені сказали, що їм про все розповів Маттео. А Маттео тутешній, йому треба вірити. Я розсміявся вдруге, згадуючи його, Маттео, суворий сицилійський гумор.

О десятій вечора Театро Ґарібальді почав ліниво заповнюватися публікою: п'ять, сім, сімнадцять, двадцять осіб. Зал у ньому розрахований десь на сто двадцять місць. «Маттео заспокоїв, — переказувала Анна, — що в них традиційно приходять на півгодини пізніше».

Коли вистава рушила, глядачів назбиралося десь із вісімдесят, але потім ще трохи додалося. «В усьому винні карабіньєрі, — вголос нарікав я. — Це вони не пускають людей».

Але вистава йшла цілком непогано. Найголовніше для мене було не зіпсувати її закінчення.

У київському спектаклі я виходив на сцену двічі: для виголошення промови Перфецького в середині вистави і в самому фіналі. В цьому другому випадку я попередньо роззувався і, босака ступаючи затопленою сценою, на задньому плані перетинався зі Стасом (Перфецький-1, що вислизає в Невідоме), а відтак попри лежачого на спині Міхаеля Фукса (Перфецький-2, що пірнув у Вічність), виходив на просценіум, звідки читав останню частину своєї поеми «Стас Перфецький повертається в Україну». Ось вона:

Стас Перфецький має рацію, коли пише про вічний початок. Я збираюся з думками і прошу його ще раз, а потім ще раз:

У Палермо ми вирішили, що мій вихід посередині не матиме сенсу, натомість фінал варто зберегти. Я заздалегідь попросив синьйора Ренцо про італійський переклад вірша. Звичайно, дещо в ньому слід було позмінювати з огляду на тутешню публіку. Наприклад, такий рядок, як «приєднаєш Донбас до України, відновиш Кримське ханство» нічого їй не сказав би. Замість нього в перекладі з'явилося «приєднаєш Італію до Сицилії, відновиш Римську імперію», далі з'являвся рядок з котроїсь із попередніх частин — «проведеш Хав'єра Солану по саунах Києва», але замість Солани виникав Берлусконі. Київські сауни та масажні кабінети пасували йому навіть краще, ніж Солані. Що стосується анонімного українця, що його Перфецький мав зробити наступним Папою й водночас Далай-Ламою, то спеціально для італійців він набував персональної визначеності і ставав Андрієм Шевченком.

Я довго й наполегливо вчив напам'ять італійську версію того уривка. Ні, я не говорю італійською, але часом здається, що міг би. Мені особливо подобались останні три рядки, після яких уже можна було зітхнути з полегкістю й дочекатись оплесків:

Найважливіше було не запоротися на слові «indimenticabile». Я не запоровся. Але трапилося дещо інше.

Після «perfettesco», а потім і «perfetto» я робив паузи. Мені це порадила Анна — трохи посмакувати ці слова, що так відверто перегукуються з іменем героя. Це були, ясна річ, зовсім короткі паузи — може, двосекундні. І от у першій з них ми всі почули ззовні автоматну чергу. І була вона такою короткою, що у другій паузі вже ущухла. Тобто вона тривала не довше, ніж італійське слово «perfetto», якщо його вимовляти вголос. Я навіть устиг подумати про не відомий мені додатковий звуковий ефект асистента Йорґа — з натяком на місцевий колорит. Однак щойно я вимовив «nome», як черга повторилася. І тепер уже не було сумніву, що це з-поза театру, тобто що ніякий це не ефект.

Ще за кілька хвилин, коли актори під оплески вже виходили на поклін, почулося виття сирен. Публіка, хоч і аплодувала, виглядала радше пригніченою. Здавалося, більшості цих людей нестерпно хочеться бути де-небудь подалі звідси.

Але вони не можуть жити деінде. Маттео також не може. Сù nasci tunnu un pò muriri quadratu.

Коли o пів на першу ночі ми вибралися з руїн театру, ніяких карабіньєрі перед тим будинком уже не було. Ніхто вже не заступав нам дорогу, Віа Кастрофіліппо виглядала цілком безлюдною. На жаль, брудно-червоні плями з хідника прибиральники позмивали тільки зранку. На сіруватій мармуровій поверхні їх не можна було не побачити навіть уночі.