Прощавай, зброє

Розділ двадцять перший

У вересні спочатку стало прохолодніше вночі, а тоді вже й удень, листя на деревах у парку почало міняти забарвлення, і ми усвідомили, що літо минуло. На фронті були погані справи, і Сан Ґабріеле так досі й не змогли взяти. Бої на плато Баїнзіцца припинилися, а ближче до середини місяця практично зупинилися й бої за Сан Ґабріеле. Гору так і не вдалося захопити. Етторе повернувся на фронт. Коней перевезли в Рим, і перегонів більше не було. Кровел також поїхав у Рим, звідки його мали відправити назад до Америки. У місті двічі вибухали антивоєнні бунти, серйозні заворушення були і в Турині. Один англійський майор сказав мені в клубі, що італійці втратили сто п’ятдесят тисяч душ у боях на плато Баїнзіцца й під Сан Ґабріеле. Крім того, сказав він, ще сорок тисяч загинуло на Карсо. Ми випили, і він розговорився. Сказав, що цього року вже не буде боїв, і що італійці відкусили більше, ніж можуть проковтнути. Він сказав, що наступ у Фландрії не принесе нічого доброго. Якщо союзники й далі втрачатимуть стільки людей, як цієї осені, через рік вони цілком видихнуться. Ми й так уже ледве тримаємось. Головне, не визнавати цього. Та країна, яка останньою збагне, що видихлася, й переможе у війні. Ми знову випили. Я часом не з якогось штабу? Ні. Бо він зі штабу. Але це все дурниці. Крім нас у клубі не було нікого, і ми сиділи на одній з великих шкіряних канап. Він мав бездоганно начищені чоботи з матової шкіри. Чудові чоботи. Він сказав, що все це дурниці. Думають лише про дивізії й живу силу. Гризуться через ті дивізії, а тоді дістають їх і враз угроблюють. Усі вже видихлись. Перемагають тільки німці. Оце солдати, чорт би їх забрав! Старий Гун — оце солдат. Але й вони вже видихлись. Усі видихлись. Я запитав про Росію. Він сказав, що й там уже всі видихлись. Я скоро й сам це побачу. Та й австріяки вже видихлись. Якби їм додати кілька гунських дивізій, вони ще б себе показали. А чи наступатимуть вони цієї осені? Звичайно, що так. Італійці цілком видихлись. Усі це знають. Старий Гун пройде Трентіно й переріже залізничну колію під Віченцою, і де тоді будуть італійці? Вони вже пробували це в шістнадцятому, сказав я. Але без німців. Так, сказав я. Але вони навряд чи це зроблять, сказав він. Занадто просто. Вони вдадуться до чогось складнішого і видихнуться остаточно. Я мушу йти, сказав я. Треба було вертатися в госпіталь.

— До зустрічі, — сказав він. А тоді життєрадісно: — Бажаю удачі!

Ця життєрадісність дуже контрастувала з його всеосяжним песимізмом.

Я зайшов у перукарню, де поголився, а тоді й попрямував до госпіталю. Моя нога вже давно не була в такому гарному стані. Три дні тому я проходив медичний огляд. Мені залишалося пройти ще кілька процедур до завершення лікувального курсу в Ospedale Maggiore, і я крокував вулицею, намагаючись не кульгати. Якийсь старий сидів під аркадою, витинаючи паперові силуети. Я зупинився, щоб подивитися. Йому позували дві дівчини, і він дуже спритно вирізав ножицями обидва їхні силуети, й поглядав на них, схиливши вбік голову. Дівчата хихотіли. Він показав мені готові силуети, а тоді наклеїв їх на білий папір і вручив дівчатам.

— Просто красуні, — сказав він. — Хочете теж, Tenente?

Дівчата пішли далі, зі сміхом розглядаючи свої силуети. Дівчата були симпатичні. Одна з них працювала у винарні навпроти госпіталю.

— Гаразд, — сказав я.

— Скиньте кашкета.

— Ні. Хай буде з ним.

— Вийде не так гарно, — сказав старий. — Але, — сяйнув він посмішкою, — войовничіше.

Він почав обтинати чорний папір, тоді розділив дві половинки, наклеїв профілі на картку і передав її мені.

— Скільки з мене?

— Нічого, — він махнув рукою. — Це мій вам дарунок.

— Але будь ласка. — Я витяг кілька монеток. — Зробіть мені приємність.

— Ні. Мені й так було приємно це зробити. Подаруйте вашій дівчині.

— Дякую вам дуже і до зустрічі.

— Бувайте здорові.

Я рушив далі до госпіталю. Для мене було кілька листів, один з них офіційний. Мені ще надавали тритижневу відпустку для повного одужання, після чого я мав повертатися на фронт. Я уважно перечитав листа. Ну, що тут сказати. Відпустка розпочиналася четвертого жовтня, відразу по завершенню курсу лікування. Три тижні, або двадцять один день. Отже, це буде двадцять п’ятого жовтня. Я сказав, що піду ще провітритися, й рушив до ресторанчика на тій самій вулиці, що й госпіталь, щоб там повечеряти й почитати за столиком решту листів і газету «Корр’єре делла Сера». Був лист від мого діда з родинними новинами, патріотичними напучуваннями, векселем на двісті доларів і кількома газетними вирізками; тоді ще нудний лист від нашого священника, лист від одного мого знайомого, котрий служив у французькій авіації, де зібралася дуже весела гультяйська компанія, і він розповідав про їхні пригоди, а тоді ще була записка від Рінальді, в якій той запитував, скільки часу я ще збираюся бити байдики в Мілані, і що тут новенького? Він хотів, щоб я привіз йому деякі грамофонні платівки, і додав список. Я випив за вечерею пляшечку к’янті, тоді ще кави з коньяком, дочитав газету, поклав листи в кишеню, залишив газету на столі разом із чайовими і пішов. У своїй госпітальній палаті я роздягнувся, вбрав піжаму і халат, опустив штору на дверях до балкону і, сидячи в ліжку, почав переглядати бостонські газети, які принесла в госпіталь для своїх хлопчиків місіс Меєрс. Команда «Чикаго Вайт Сокс» здобула приз Американської ліги, а «Нью-Йорк Джаєнтс» лідирували в Національній лізі. Бейб Рут був пітчером бостонської команди. Газети були нудні, новини містечкові й нецікаві, а всі воєнні вісті давно вже застаріли. Усі американські новини були про тренувальні табори. Я був радий, що не опинився в такому таборі. Бейсбольні новини мене мало цікавили, а крім них там і не було що читати. Газет було забагато, але цікавості вони не викликали. До того ж, вони були вже не першої свіжості, та все одно я їх знічев’я переглядав. Мені було цікаво, чи закриють основні ліги, якщо Америка по-справжньому вступить у війну. Мабуть, ні. От у Мілані й далі відбувались перегони, хоч ситуація на фронті була препогана. А от у Франції закрили іподроми. Звідти й привезли того нашого коня, Джапалака. Кетрін починала нічне чергування не раніше дев’ятої. Я чув її кроки на поверсі, коли вона заступила на чергування, а одного разу навіть бачив, як вона пройшла коридором. Вона обійшла деякі інші палати, а тоді нарешті зайшла в мою.

— Затрималася, дорогенький, — сказала вона. — Багато було роботи. А як ти?

Я розповів їй про газети і відпустку.

— Гарно, — сказала вона. — І куди б ти хотів поїхати?

— Нікуди. Хочу залишатися тут.

— Що за дурниці. Вибери гарненьке місце, і я поїду з тобою.

— А як ти це владнаєш?

— Не знаю. Але щось придумаю.

— Ти просто чудо.

— Зовсім ні. Але коли нема чого втрачати, завжди знаходиться вихід.

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого. Просто я подумала, якими дрібними виявляються перешкоди, що здавалися такими нездоланними.

— Але ж тобі нелегко буде вирватися звідси.

— І зовсім ні, дорогенький. Якщо буде потрібно, я просто поїду й усе. Але до цього не дійде.

— І куди ж ми поїдемо.

— Немає різниці. Куди захочеш. Аби там не було знайомих.

— Тобі взагалі байдуже, куди ми поїдемо?

— Так. Мені будь-де сподобається.

Вона була якась зажурена й напружена.

— Що сталося, Кетрін?

— Нічого. Нічого не сталося.

— Але ж я бачу.

— Та ні, нічого. Справді нічого.

— Щось сталося, я знаю. Скажи мені, люба. Можеш сказати.

— Нічого.

— Скажи.

— Я не хочу. Боюся тебе засмутити або стурбувати.

— Не бійся.

— Ти певний? Мене це не турбує, але я боюсь за тебе.

— Якщо тебе це не турбує, то й за мене не журись.

— Не хочу цього казати.

— Скажи.

— Чи я повинна?

— Так.

— Я матиму дитинку, дорогенький. Це вже майже третій місяць. Тебе це не злякало, ні? Будь ласка, прошу не тривожитись. Тобі не треба перейматися.

— Усе добре.

— Справді все добре?

— Звичайно.

— Я все робила. Все перепробувала, але нічого не допомогло.

— Я не тривожуся.

— Я нічого не могла вдіяти, дорогенький, і мене це не турбує. Ти теж не повинен журитися й переживати.

— Я тільки за тебе переживаю.

— Ну, власне. А ти не повинен переживати. Завжди народжуються діти. Усі мають дітей. Це природна річ.

— Ти просто чудо.

— Ні, зовсім ні. Але не переймайся, дорогенький. Я спробую не завдавати тобі клопоту. Я знаю, що вже завдала клопоту. Але ж досі я була чемною дівчинкою, правда? Ти ж навіть і подумати не міг, правда?

— Ні.

— Так буде й далі. Ти просто не хвилюйся. Я ж бачу, що ти стурбувався. Не треба. Перестань. Хочеш щось випити, дорогенький? Я знаю, як піднімає тобі настрій чарочка.

— Ні. В мене гарний настрій. А ти просто чудо.

— Ні, не чудо. Але я все зроблю, щоб ми були разом, якщо ти вирішиш, куди нам поїхати. У жовтні ще має бути гарно. Нам буде гарно разом, дорогенький, а коли ти будеш на фронті, я тобі щодня писатиму.

— А ти де будеш?

— Я ще не знаю. Але в якомусь прекрасному місці. Я все полагоджу.

Якийсь час ми мовчали, нічого не кажучи. Кетрін сиділа на ліжку, а я дивився на неї, але ми не торкалися одне одного. Щось нас розділило, коли хтось заходить у кімнату, і всі ніяковіють. Вона простягла руку і взяла мою.

— Ти не розгнівався, дорогенький?

— Ні.

— І не відчуваєш себе в пастці?

— Трохи, можливо. Але не через тебе.

— Я й не мала на увазі себе. Не будь дурником. Я мала на увазі пастку взагалі.

— Фізіологічно завжди почуваєшся в пастці.

Вона раптово віддалилася від мене, хоч навіть не поворухнулася й не забрала руки.

— Погане слово «завжди».

— Вибач.

— Нічого. Але знаєш, я ще ніколи не мала дитини і навіть нікого не кохала. І я намагалася бути такою, як ти хотів, а ти тепер кажеш «завжди».

— Давай я відріжу собі язика, — запропонував я.

— Ой, дорогенький мій! — вона повернулася звідтіля, куди відлітала. — Не звертай на мене уваги. — Ми знову були разом, і та дивна ніяковість зникла. — Ми справді одне ціле, і не повинні вигадувати якісь непорозуміння.

— Не будемо.

— Але люди так роблять. Кохають одне одного, а тоді вигадують непорозуміння й починають сваритися, і все — вони вже не одна спільна душа.

— Не будемо сваритись.

— Ми не повинні. Бо є тільки нас двоє і цілий світ інших людей. Якщо щось станеться між нами, ми пропали, і вони здолають нас.

— Вони нас не дістануть, — сказав я. — Бо ти неймовірно відважна. А з відважними нічого не стається.

— Але вони вмирають.

— Лише одного разу.

— Не знаю. Хто це сказав?

— Про те, що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго тільки одна?

— Власне. Хто це сказав?

— Я не знаю.

— Мабуть, він сам був боягузом, — сказала вона. — Він добре знав боягузів, а про хоробрих взагалі нічого не знав. Хоробра людина, якщо вона до того ж розумна, може помирати й дві тисячі разів. Вона просто не згадує про ці смерті.

— Не знаю. Важко зазирнути в голову хоробрій людині.

— Власне. В цьому її сила.

— Тобі краще знати.

— Саме так, дорогенький. Так воно є.

— Бо ти хоробра.

— Ні, — сказала вона. — Але хотіла б такою бути.

— А я ні, — сказав я. — Я знаю собі ціну. Мав досить часу, щоб дізнатися. Я наче той гравець, що відбиває в середньому двісті тридцять, і знає, що це його межа.

— А що то за гравець, що відбиває двісті тридцять? Звучить просто вражаюче.

— Ні. У бейсболі це посередній рівень гравця, що атакує.

— А все ж таки атакує, — підколола вона мене.

— Бачу, що ми два чоботи пара, — сказав я. — Але ти хоробра.

— Ні. Та маю надію, що стану.

— Ми обоє хоробрі, — сказав я. — А я найхоробріший, коли випиваю чарку.

— Ми з тобою чудові, — сказала Кетрін. Вона пішла до шафи і принесла мені склянку й коньяк. — Випий, дорогенький, — сказала вона. — Ти був неймовірно добрий.

— Мені щось і не хочеться.

— Тримай.

— Ну, добре.

Я наповнив третину склянки коньяком і вихилив до дна.

— Нічого собі, — сказала вона. — Я знаю, що бренді п’ють герої. Але не треба захоплюватися.

— Де ми житимемо після війни?

— Мабуть, у будинку для ветеранів, — сказала вона. — Упродовж трьох років я дуже наївно сподівалася, що війна скінчиться на Різдво. А тепер маю надію, що це станеться, коли наш син дослужиться до флотського лейтенант-командера.

— А може він буде армійським генералом.

— Якщо це буде столітня війна, він матиме час послужити і там, і там.

— А ти не хочеш випити?

— Ні. Тебе це завжди веселить, дорогенький, а в мене тільки в голові паморочиться.

— Ти що, ніколи не пила бренді?

— Ні, дорогенький. Твоя дружина дуже старомодна.

Я дістав з підлоги пляшку і знову собі налив.

— Я краще піду подивлюся, як там твої співвітчизники, — сказала Кетрін. — А ти за цей час можеш почитати газети.

— Ти справді мусиш іти?

— Зараз або пізніше.

— Гаразд. Тоді зараз.

— Я скоро повернуся.

— А я дочитаю газети, — сказав я.