Прощавай, зброє

Розділ дев’ятий

Дорога була запруджена транспортом і замаскована з боків і згори щитами-циновками з кукурудзяних стебел і соломи, нагадуючи вхід у цирк або якесь індіанське селище. Ми поволі рухалися цим тунелем з циновок, аж поки виїхали на розчищене відкрите місце, де була залізнична станція. Дорога тут опускалася нижче рівня річкового берега, і на схилі, що нависав над нею, скрізь були викопані шанці, в яких ховалася піхота. Сонце вже сідало, і дивлячись на той бік річки, я бачив там над пагорбами темні на тлі призахідного неба австрійські аеростати спостереження. Ми запаркували машини біля цегельні. Її випалювальні печі й декілька глибоких ям були пристосовані під польові лазарети. Там було троє знайомих мені лікарів. Я поговорив зі старшим, майором, і довідався, що коли все почнеться і наші машини завантажать, ми маємо вернутися тією захищеною щитами дорогою до головної, а тоді піднятися на перевал, де буде пост і поранених перевантажать на інші машини. Він тільки мав надію, що на дорозі не виникне тиснява. Бо ж іншого шляху не було. Дорогу загородили щитами, бо вона добре проглядалася австрійцями з того боку річки. Тут, біля цегельні, береговий насип захищав нас від рушничного й кулеметного вогню. Через річку вів тільки один зруйнований міст. Коли почнеться артилерійський обстріл, наведуть ще один міст, а частина війська форсуватиме річку на мілині, біля закруту. Майор був низенький чоловічок з підкрученими вгору вусиками. Він воював у Лівії і мав дві нашивки за поранення. Він сказав, що подбає, щоб мене нагородили, якщо все добре закінчиться. Я сказав, що все має добре закінчитися, але подякував йому за люб’язність. Тоді спитав, чи немає тут якогось великого укриття, де могли б розміститися водії, і він звелів солдатові показати мені бліндаж. Я пішов за ним, і побачив там дуже гарний бліндаж. Водії були задоволені, і я їх там залишив. Майор запропонував мені випити з ним та двома іншими офіцерами. Ми випили рому, спілкуючись, немов старі друзі. Надворі стало сутеніти. Я поцікавився, коли розпочнеться наступ, і мені сказали, що відразу, коли стемніє. Я повернувся до водіїв. Вони сиділи в бліндажі й розмовляли, та коли я зайшов, замовкли. Я пригостив кожного пачкою нещільно набитих цигарок «Македонія», з яких сипався тютюн, і кінчики яких треба було скручувати перед тим, як розпалювати. Водій, якого звали Манера, клацнув запальничкою і пустив її по колу. Запальничка була зроблена у вигляді радіатора «фіата». Я розповів їм про те, що почув.

— А чому ми не бачили той пост, коли їхали сюди? — здивувався Пассіні.

— Він був за тим закрутом, де ми повернули.

— З тієї дороги буде брудне місиво, — зронив Манера.

— Змішають нас з лайном.

— Цілком можливо.

— А що чути з харчами, лейтенанте? Коли це все почнеться, нам буде вже не до того.

— Піду розвідаю, — сказав я.

— Нам залишатися тут чи можна десь розім’яти ноги?

— Краще сидіть отут.

Я повернувся до майорового укриття, і він сказав, що скоро під’їде польова кухня, і водії зможуть прийти по їжу. Він може позичити їм казанки, якщо вони не мають своїх. Думаю, що мають, відказав я. Тоді пішов назад і пообіцяв водіям закликати їх, коли привезуть харчі. Було б добре, щоб встигли до обстрілу, сказав Манера. Вони всі мовчали, поки я не вийшов. Були простими механіками й ненавиділи війну.

Я вийшов оглянути машини й побачити, що діється, а тоді повернувся до бліндажа й сів там разом із чотирма водіями. Ми сиділи на землі, притулившись спинами до стін, і курили. Надворі вже майже стемніло. Земля в бліндажі була тепла й суха, тож я сперся на неї плечима, напівлежачи, й розслабився.

— Хто має наступати? — спитав Ґавуцці.

— Берсальєри.

— Усі берсальєри?

— Думаю, що всі.

— Тут замало військ для справжнього наступу.

— Можливо, це для відволікання уваги, а справжній наступ буде деінде.

— А ті, що підуть у наступ, знатимуть про це?

— Не думаю.

— Звичайно, ні, — сказав Манера. — Інакше не підуть.

— Ще й як підуть, — сказав Пассіні. — Ті берсальєри дурні.

— Вони хоробрі й дисципліновані, — заперечив я.

— У них широченні груди й коняче здоров’я. Та все одно вони дурні.

— А от гренадери довгі як тички, — сказав Манера.

Це був якийсь жарт. Вони всі розреготалися.

— Ви були там, Tenente, коли вони відмовилися йти в наступ, і тоді кожного десятого розстріляли?

— Ні.

— Це правда. Їх після цього вишикували, а тоді вивели зі строю кожного десятого. Їх розстріляли карабінери.

— Карабінери, — підтвердив Пассіні і сплюнув на землю. — Але ж ті гренадери; кожен мало не два метри на зріст. І теж не схотіли наступати.

— Якби всі відмовились атакувати, то й війна вже скінчилася б, — сказав Манера.

— Гренадери про це не думали. Вони просто злякалися. Там усі офіцери зі знатних родин.

— Деякі офіцери пішли самі.

— Двох офіцерів, які не хотіли йти, застрелив якийсь сержант.

— Деякі солдати пішли.

— Тих і не ставили в стрій, коли там брали десятого.

— Карабінери тоді розстріляли одного мого земляка, — сказав Пассіні. — Був кмітливий хлопець і здоровило, зростом якраз на гренадера. Постійно бував у Римі. Завжди з дівчатами. І з карабінерами завжди. — Він засміявся. — А тепер перед його будинком поставили вартового з багнетом, і ніхто не може провідати його матір, батька й сестер, а батька ще й позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати він не може. Вони тепер поза законом, цілком беззахисні. Хто хоче може тепер забрати їхнє майно.

— Якби всі не боялися, що з їхніми родинами таке можуть зробити, ніхто б узагалі не йшов у наступ.

— Та чого. Пішли б альпійські стрільці. І ті солдати Віктора-Емануїла. Дехто з берсальєрів теж.

— Берсальєри теж тікали. А тепер хочуть про це забути.

— Даремно ви дозволяєте нам вести такі балачки, Tenente. Хай живе армія! Evviva l’esercito! — саркастично зронив Пассіні.

— Чув я ці ваші балачки, — сказав я. — Та поки ви сидите за кермом і робите свою справу…

— … і не патякаєте заголосно, щоб чули інші офіцери, — додав Манера.

— Я думаю, нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не закінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Буде тільки гірше, якщо ми це зробимо.

— Не може бути гірше, — поштиво сказав Пассіні. — Немає нічого гіршого за війну.

— Поразка ще гірша.

— Не вірю я, — так само шанобливо заперечив Пассіні. — Бо що таке поразка? Це всі вертаються додому.

— І тоді по вас приходять. Забирають ваш дім. І сестер ваших забирають.

— Не вірю, — стояв на своєму Пассіні. — Усім такого не зроблять. Хай кожен захищає свій дім. І хай боронить там своїх сестер.

— Та вас тоді повісять. Або знову заберуть до війська. І вже не в санітарний транспорт, а в піхоту.

— Усіх не перевішають.

— Чужинці не візьмуть нас у солдати, — сказав Манера. — Бо ми накиваємо п’ятами вже в першому бою.

— Як чехи.

— Я думаю, ви просто не уявляєте, що таке бути завойованим, тому й гадаєте, що в цьому нічого поганого.

— Tenente, — сказав Пассіні. — Ось ви дозволили нам говорити. То слухайте. Немає нічого гіршого за війну. Ми тут, у санітарній частині, навіть уявити не можемо, яка це страшна річ. А коли люди це усвідомлюють, то вже не можуть нічого зупинити, бо просто божеволіють. Є й такі, що не здатні це усвідомити. А інші бояться своїх офіцерів. Ото з такими й робиться війна.

— Я знаю, що доброго тут мало, але треба воювати до кінця.

— Кінця не буде. Війна не має кінця.

— Ні, має.

Пассіні похитав головою.

— Війну не виграють перемогою. Що буде, як ми захопимо Сан Ґабріеле? А тоді ще й візьмемо Карсо, Монфальконе і Трієст? І що тоді? Ви бачили сьогодні всі ті гори вдалині? Гадаєте, що й їх ми зможемо захопити? Хіба що самі австріяки складуть зброю. Хтось мусить це зробити. Чому б не перестати воювати нам? Якщо вони і прийдуть до Італії, то скоро втомляться й заберуться геть. Вони мають свою країну. Але ж ні, обов’язково треба воювати.

— Ви справжній оратор.

— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селюки. Ми механіки. Хоч навіть селяни не такі дурні, щоб вірити у війну. Усі її ненавидять.

— Країною правлять ідіоти, які нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Ось чому ми зараз воюємо.

— Вони ще й наживаються на цій війні.

— Але не всі, — сказав Пассіні. — Більшість із них занадто тупі. Затіяли це все просто так. З власної дурості.

— Тримаймо язики за зубами, — сказав Манера. — Занадто розпатякалися, навіть як на Tenente.

— Йому це подобається, — сказав Пассіні. — Ми ще навернемо його на нашу віру.

— Але зараз нам краще помовчати, — сказав Манера.

— То нам дадуть щось їсти, Tenente? — спитав Ґавуцці.

— Піду дізнаюся, — сказав я.

Ґордіні встав і вийшов разом зі мною.

— Щось треба зробити, Tenente? Чим я можу допомогти? — З них чотирьох він був найтихіший.

— Ходімо зі мною, якщо хочете, — сказав я, — а там буде видно.

Надворі було темно, а понад горами снували довгі промені прожекторів. Тут на фронті використовували великі прожектори, встановлені на вантажівках, і нерідко, проїжджаючи вночі біля позицій, можна було побачити край дороги таку вантажівку, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу. Ми проминули цегельню й зупинилися біля головного лазарету. Знадвору вхід захищав невеличкий навіс з зеленого гілля, і нічний вітерець шурхотів у темряві висохлим під сонцем листям. Усередині світилося. Майор розмовляв по телефону, сидячи на ящику. Один з лікарів, капітан, сказав, що наступ відклали на годину. Він запропонував мені склянку коньяку. Я оглянув дощані столи, інструменти, що виблискували від світла, тази й закупорені корками бутлі. Ґордіні стояв у мене за спиною. Майор підвівся від телефону.

— Зараз починається, — повідомив він. — Вирішили таки не відкладати.

Я визирнув назовні і бачив у пітьмі, як понад горами позаду нас снували промені австрійських прожекторів. Якийсь час ще панувала тиша, а тоді з усіх гармат позаду відкрили вогонь.

— Савойя, — сказав майор.

— А що чути з їжею, майоре? — запитав я.

Він мене не почув. Я повторив запитання.

— Ще не привезли.

Почувся свист, і у дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Тоді ще один, і крізь гуркіт від вибуху було чутно, як розлітаються навсібіч уламки цегли і грудки землі.

— А що у вас є з харчів?

— Є трохи спагеті, pasta asciuta, — сказав майор.

— Давайте, що маєте.

Майор сказав щось ординарцеві, той зник десь у закутку, а тоді повернувся з металевою мискою, в якій були холодні варені спагеті. Я передав її Ґордіні.

— А маєте трохи сиру?

Майор неохоче буркнув щось ординарцеві, і той знову зник у глибині, повернувшись із чверткою кружала білого сиру.

— Дуже вам дякую, — сказав я.

— Я б радив вам перечекати тут.

Надворі біля входу щось поклали на землю. Один з двох чоловіків, які це принесли, зазирнув усередину.

— Заносьте його сюди, — розпорядився майор. — Що з вами таке? Хочете, щоб ми самі по нього вийшли?

Двоє санітарів підхопили пораненого під руки й за ноги і занесли в лазарет.

— Розріжте мундир, — звелів майор.

Він тримав пінцет з куском марлі. Обидва капітани скинули шинелі.

— Можете йти, — сказав майор двом санітарам.

— Ходімо теж, — звернувся я до Ґордіні.

— Я б радив вам перечекати, поки скінчиться обстріл, — зронив через плече майор.

— Люди голодні, — сказав я.

— Тоді, як знаєте.

Ми вийшли на двір цегельні й побігли. Біля самого берега річки вибухнув снаряд. Другого ми й не чули, аж поки нас ударило вибуховою хвилею. Ми розпласталися на землі, і після спалаху, гуркоту і смороду почули свист осколків і грюкіт обваленої цегли. Ґордіні схопився на ноги й побіг до бліндажа. Я кинувся за ним, тримаючи в руках присипаний цегляним пилом сир. У бліндажі троє водіїв сиділи попід стіною і курили.

— Тримайте, патріоти, — сказав я.

— Як там машини? — поцікавився Манера.

— В порядку.

— Налякалися, Tenente?

— Ще й як, чорти б його побрали, — сказав я.

Я дістав ножа, розкрив його, витер лезо і зрізав із сиру верхній брудний шар. Ґавуцці подав мені миску зі спагеті.

— Ви перший, Tenente.

— Ні, — заперечив я. — Поставте на землю. Будемо їсти разом.

— У нас нема виделок.

— Ну, й чорт з ними, — сказав я англійською.

Я покраяв сир на шматочки й поклав їх на спагеті.

— Сідайте ближче, — сказав я.

Вони присунулися й чекали. Я схопив спагеті пальцями й почав піднімати вгору. Вони злиплися у грудку.

— Вище тягніть, Tenente.

Я підняв руку ще вище, і спагеті почали відліплюватися. Я засмоктав їх ротом, відкушуючи кінці, почав жувати, тоді взяв шматочок сиру, прожував і запив вином. Вино мало металевий присмак іржі. Я віддав флягу Пассіні.

— Гидота, — сказав він. — Задовго було у флязі. Вона лежала в машині.

Усі їли, нахилившись підборіддями над мискою, закидаючи голови й засмоктуючи кінці спагеті. Я знову напхав їх повен рот, відкусив шматок сиру і запив усе вином. Надворі щось гупнуло так, що аж здригнулася земля.

— Чотиристадвадцятка або міномет, minnerwerfer, — сказав Ґавуцці.

— У горах немає чотиристадвадцяток, — сказав я.

— Там є великі шкодівські гармати. Я бачив вирви.

— То тристап’ятиміліметрові.

Ми далі собі їли. Щось бухикнуло й зачмихало, мов паровоз, що починає їхати, а тоді земля знову струснулася від вибуху.

— Щось наш бліндаж не дуже глибокий, — сказав Пассіні.

— То був таки великий міномет.

— Так точно.

Я надкусив шмат сиру і ковтнув вина. Крізь гуркіт обстрілу я знову почув бухикання, тоді оте «чух-чух-чух-чух», аж раптом так спалахнуло, немовби розчахнулася льотка доменної печі і з неї шугонуло з ревом полум’я, спочатку біле, а тоді червоне і стрімке, мов вихор. Я спробував дихнути, але не зміг і відчув, що вислизаю з власного тіла — все далі, далі й далі, підхоплений цим вихором. Це сталося стрімко, і я збагнув, що помер, і що помилково думати, ніби вмираєш і все. Я так собі линув, але тоді відчув, що мене втягує назад. Я знову вдихнув і повернувся. Земля була розрита, а перед моєю головою стирчала розколота дерев’яна балка. Моя голова тіпалася, і я почув чийсь крик. Здається, хтось верещав. Я спробував поворушитися, але не зміг. Чув за рікою і вздовж неї стрілянину з кулеметів і рушниць. Тоді щось гучно шубовснуло, і я побачив, як злетіли й вибухли в повітрі освітлювальні снаряди, випромінюючи біле сяйво, бачив, як шугають у небо ракети, чув вибухи бомб, і все це однієї миті, аж тут зовсім близько біля мене пролунав стогін: — Mama Mia! Oh, mama Mia! — Я почав вигинатися, поки не вивільнив ноги, тоді перевернувся й помацав його. То був Пассіні, і коли я до нього доторкнувся, він закричав. Він лежав ногами до мене, і в темряві, яку прорізували спалахи, я побачив, що обидві вони були розчавлені вище колін. Одну цілком відірвало, а друга трималась на сухожилках і роздертій холоші, і цей обрубок смикався й шарпався, немовби сам по собі. Пассіні закусив собі руку і стогнав: — Oh mama mia, mama Mia, — а тоді: — Dio te salve, Maria. Dio te salve, Maria. О Господи Ісусе пристреліть мене Бога ради пристреліть мене mama mia mama Mia о пречиста діво Маріє вбий мене. Зупини це. Зупини. Зупини. О Господи Ісусе пресвята Маріє зупиніть це. Ой-ой-ой-ой! — а тоді вже задихаючись: — Mama mama mia. — Тоді він замовк, кусаючи руку, тільки обрубок і далі смикався.

— Porta feriti! — закричав я, приклавши до рота долоні. — Заберіть поранених! — Я спробував підповзти до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг поворушутися. Зробив ще одну спробу, і мої ноги трохи зрушили з місця. Тепер я міг підтягуватися на ліктях. Пассіні вже зовсім затих. Я сів біля нього, розстебнув свій мундир і спробував розірвати поділ сорочки. Він не піддавався, тож я спробував перекусити край тканини зубами. Тут я згадав про його обмотки. Я мав на ногах вовняні шкарпетки, а Пассіні, як і решта водіїв, носив обмотки. Але ж тепер у нього була тільки одна нога. Я розмотав обмотку, але тоді побачив, що немає потреби накладати джгут, бо він уже мертвий. Я впевнився, що він і справді помер. Треба було ще розшукати трьох інших. Я спробував випростатися й сісти, а в моїй голові відразу немовби зрушилися важки, завдяки яким ляльки закривають очі, гупнувши мене зсередини в очні яблука. Ноги мої були мокрі й гарячі, та й черевики в мене були гарячі й мокрі. Я збагнув, що мене теж поранено, нахилився й поклав руку на коліно. Але коліна там не було. Я його намацав аж на гомілці. Витер руку об сорочку, і коли бліндаж знову поволі осяяло світлом, я поглянув на власну ногу й мене охопив жах. О, Господи, пробурмотів я, забери мене звідси. Але ж я знав, що десь мають бути ще троє. Усього водіїв було четверо. Пассіні загинув. А отже, залишалося троє. Хтось підхопив мене під руки, а ще хтось підніс угору ноги.

— Є ще троє, — сказав я. — Один загинув.

— Це я, Манера. Ми пішли по ноші, але так і не знайшли. Як ви, Tenente?

— А де Ґордіні й Ґавуцці?

— Ґордіні перев’язують у лазареті. Ґавуцці тримає вас за ноги. Держіть мене за шию, Tenente. Вас тяжко поранило?

— У ногу. А що з Ґордіні?

— Нормально. То була велика міна.

— Пассіні загинув.

— Так. Він мертвий.

Поруч вибухнув снаряд, вони обидва припали до землі, випустивши мене з рук.

— Вибачте, Tenente. Хапайте мене за шию.

— І ви знову мене впустите?

— Ми просто перелякалися.

— Вас не поранило?

— Та тільки трохи обидвох зачепило.

— А Ґордіні може сісти за кермо?

— Не думаю.

Поки ми дісталися до польового лазарету, вони ще раз мене впустили.

— Ви сучі діти, — вилаявся я.

— Вибачте, Tenente, — сказав Манера. — Більше вас не впустимо.

Біля лазарету в пітьмі лежало на землі чимало таких, як я. Туди заносили й виносили поранених. Я міг бачити всередині світло, коли відхиляли завісу, щоб занести когось або винести. Мертвих складали збоку. Лікарі мали закасані до плечей рукави, і були червоні, мов різники. Бракувало нош. Дехто з поранених галасував, але більшість лежала тихо. Вітерець шелестів листям у навісі над дверима до лазарету, і вночі ставало досить холодно. Постійно заходили санітари з ношами, ставили їх на землю, знімали поранених і знову йшли геть. Коли мене принесли під лазарет, Манера відразу покликав сержанта-фельдшера, і той перев’язав обидві мої ноги. Він сказав, що крові витекло небагато, бо рану забило землею. Мною займуться чимскорше. Фельдшер пішов назад. Манера сказав, що Ґордіні не зможе керувати машиною. Йому розтрощило плече й поранило голову. Він почував себе непогано, але плече в нього заніміло. Сидів тепер, притулившись до цегляної стіни. Манера й Ґавуцці завантажили поранених і поїхали. Були в порядку й могли сидіти за кермом. Приїхали трьома санітарними машинами англійці, по двоє в кожній машині. Одного з тих водіїв підвів до мене Ґордіні, що мав страшенно блідий і хворобливий вигляд. Англієць нахилився наді мною.

— Вас тяжко поранило? — запитав він. Був височеньким чолов’ягою в окулярах зі сталевою оправою.

— У ноги.

— Маю надію, що нічого серйозного. Хочете сигарету?

— Дякую.

— Я чув, що ви втратили двох водіїв.

— Так. Одного вбили, а другий — той, що вас покликав.

— От не пощастило. Хочете, щоб ми взяли їхні машини?

— Я, власне, хотів вас про це попросити.

— Ми подбаємо, щоб усе було з ними гаразд, а тоді повернемо на вашу віллу. Двісті шостий, так?

— Так.

— Чудова місцина. Бачив якось там вас. Кажуть, що ви американець.

— Так.

— А я англієць.

— Та ну?

— Чесно, англієць. А ви думали, що італієць? Хоч у нас тут було в одній частині кілька італійців.

— Буде чудово, якщо ви візьмете наші машини, — сказав я.

— Будемо з ними вкрай обережні, — сказав він і випростався. — Цей ваш приятель дуже хотів, щоб я вас побачив. — Він поплескав Ґордіні по плечу. Ґордіні зіщулився й усміхнувся. Англієць перейшов на італійську мову, якою володів вільно й досконало. — Ну, от і все залагодили. Я побачився з вашим Tenente. Ми візьмемо дві ваші машини. Можете вже не хвилюватися. — Він знову звернувся до мене. — Тепер треба вас якось витягти звідси. Піду побалакаю з начальством. Заберемо вас з собою.

Він рушив до лазарету, обережно ступаючи поміж пораненими. Я бачив, як відхилилася завіса, блимнуло світло, і він зайшов усередину.

— Він вас припильнує, Tenente, — запевнив Ґордіні.

— А як ви, Франко?

— У нормі. — Він присів біля мене.

Невдовзі відхилилася заслона на вході до лазарету, і звідти вийшли двоє санітарів з ношами, а вслід за ними той високий англієць. Він підвів їх до мене.

— Ось цей лейтенант-американець, — сказав він їм по-італійському.

— Я можу зачекати, — мовив я. — Там є набагато важче поранені. Зі мною все гаразд.

— Годі вам, — сказав він. — Не робіть з себе героя. — А тоді додав італійською: — Піднімайте, але обережно з ногами. Вони в нього дуже болять. А він законний син президента Вілсона.

Мене підняли й занесли до польового лазарету. Там на всіх столах оперували поранених. Майор-коротун грізно зиркнув на нас. Упізнав мене й помахав щипцями.

— Ça va bien?

— Ça va.

— Це я його приніс, — сказав італійською високий англієць. — Єдиний син американського посла. Нехай тут полежить, поки ви будете готові зайнятися ним. А тоді я заберу його першим рейсом. — Він нахилився до мене. — Я пошукаю асистента, щоб підготував ваші папери, так буде швидше.

Він пригнувся в одвірку й вийшов. Майор розчепив щипці й кинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він почав перев’язувати пораненого. Тоді санітари зняли того чоловіка зі столу.

— Я займуся американським Tenente, — сказав один з лікарів-капітанів. Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я відчував різкі запахи медикаментів і солодкуватий запах крові. З мене стягли штани, і капітан почав свою роботу, диктуючи водночас асистентові-сержанту: — Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін і правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він торкнувся зондом: — Болить? — Господи, так!) з імовірною тріщиною черепа. Поранений на бойовому посту. Це, щоб вас не віддали під трибунал за навмисне калічення, — пояснив він. — Хочете ковточок бренді? Як ви взагалі в це все влипли? Що ви збиралися робити? Вчинити самогубство? Протиправцеву вакцину, будь ласка, і позначте хрестиком обидві ноги. Дякую. Зараз трохи вичищу, промию і зроблю перев’язку. У вас чудово згортається кров.

— А що завдало поранень? — асистент підвів голову від паперів.

— Чим вас поранило? — запитав лікар-капітан.

— Міною, — сказав я, не розплющуючи очей.

— Ви певні? — сказав капітан, розтинаючи рану й завдаючи мені різкого болю

Я, намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається мій живіт, коли його ріжуть скальпелем:

— Та ніби так.

Капітан (зацікавившись тим, що знайшов):

— Осколки ворожої міни. Якщо хочете, я ще прозондую, хоч це не обов’язково. Зараз змащу антисептиком і… Що, пече? Це ще нічого порівняно з тим, що буде. Біль ще й не почався. Принесіть йому склянку бренді. Шок притуплює біль; але в цілому все добре, вам не треба нічим перейматися, аби тільки не було інфекції, але тепер це трапляється рідко. Як ваша голова?

— Ой, Господи Ісусе! — вимовив я.

— Краще тоді не пийте забагато бренді. Якщо у вас тріщина, треба уникнути запалення. А тут болить?

Мене аж у піт кинуло.

— Господи Ісусе! — повторив я.

— Виглядає, що у вас таки тріщина. Я вас забинтую, але ви не крутіть головою. — Він почав спритно накладати пов’язку, що вийшла міцна й надійна. — Ну, все, бажаю удачі і Vive la France.

— Він американець, — зронив інший капітан.

— Мені здалося, ви казали, що він француз. І розмовляє по-французькому, — мовив мій лікар. — Я знав його ще раніше. І завжди думав, що він француз. — Він випив пів склянки коньяку. — Несіть тепер когось серйознішого. І приготуйте ще протиправцевої вакцини.

Капітан помахав мені рукою. Мене підняли й коли виносили, краєчок завіси черкнув мене по лиці. Надворі мене поклали на землю, а сержант-асистент став біля мене навколішки.

— Прізвище? — запитав він неголосно. — Ім’я? По батькові? Звання? Де народилися? Яка частина? Який корпус? — і так далі. — Жаль, Tenente, що вам зачепило голову. Маю надію, вам трохи краще. Зараз я відправлю вас з англійською санітарною машиною.

— Усе гаразд, — сказав я. — Дуже вам дякую.

Мене починав мучити біль, про який попереджав майор, і все, що тепер відбувалося, мене вже не цікавило й не хвилювало. Невдовзі під’їхала англійська санітарна карета, мене поклали на ноші, підняли їх на рівень кузова й засунули всередину. Збоку від мене були ще одні ноші, на яких лежав чоловік із забинтованим обличчям, і я міг бачити тільки його немовби восковий ніс. Він дуже важко дихав. Ще інші ноші були над нами вгорі, на ремінних підвісах. Підійшов і зазирнув усередину височенький водій-англієць.

— Я їхатиму обережно, — сказав він. — Надіюся, вам буде зручно.

Я відчув, як завівся мотор, відчув, як водій заліз на переднє сидіння, відчув, як він відпустив гальма і натиснув педаль зчеплення, і ось ми поїхали. Я лежав нерухомо, не опираючись болю.

Піднімаючись угору, машина збавила швидкість, інколи їй доводилося зупинятися через затори або давати задній хід на закрутах, та врешті ми поїхали досить швидко. Щось почало на мене крапати. Спочатку краплі падали неспішно й розмірено, але невдовзі потекли суцільною цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й зазирнув у віконечко за своїм сидінням.

— Що сталося?

— У чоловіка на верхніх ношах кровотеча.

— До перевалу вже недалеко. Я сам не зможу витягти ноші. — Ми рушили далі. Цівка текла й текла. Я не бачив у пітьмі, де саме вона просочувалася крізь брезент. Спробував пересунутися вбік, щоб не текло на мене. Моя сорочка вже просякла теплою й липкою рідиною. Я змерз, а нога так розболілася, що мене аж нудило. За якийсь час цівка з верхніх нош стала литися поволіше, а тоді вже знову тільки капало, і я почув, як зарухався брезент угорі, ніби той чоловік на ношах почав зручніше вмощуватися.

— Як він там? — запитав англієць. — Ми майже нагорі.

— Здається, він помер, — озвався я.

Краплі падали тепер поволі, немовби з бурульки після заходу сонця. Уночі в машині, що піднімалася вгору, було холодно. На гірському посту санітари забрали верхні ноші, замінили їх іншими, і ми поїхали далі.