Прощавай, зброє

Розділ вісімнадцятий

Того літа нам було дуже гарно. Коли я вже зміг виходити з госпіталю, ми брали візника і їхали в парк. Я пригадую цей екіпаж, повільну ходу коня, спину візника попереду і його лакований циліндр, а поруч зі мною Кетрін Барклі. Варто було нам торкнутися руками, навіть легесенько, як нас охоплювало збудження. Пізніше, коли я вже міг ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі або в «Ґран Італію», й займали столики назовні, в галереї. Заходили й виходили кельнери, квапилися повз нас перехожі, на застелених скатертинами столах стояли свічки під абажурами, а коли ми вже вирішили, що «Ґран Італія» нам подобається найбільше, метрдотель Жорж завжди резервував нам столик. Він був досвідчений кельнер, тож ми цілком покладалися на нього щодо вибору страв, розглядаючи тим часом людей, оповиту сутінками галерею й одне одного. Ми пили сухе біле капрі, що його нам приносили у відерці з льодом, хоч перед тим ми випробовували й інші вина, скажімо, фрезу, барберу, солодкі білі вина. Через війну в них не було окремого кельнера для вин, і Жорж ніяково всміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза.

— Можете собі уявити країну, де роблять вино, що смакує полуницями, — сказав він.

— Чому б ні? — здивувалася Кетрін. — Дуже гарна ідея.

— Можете спробувати, пані, — сказав Жорж, — якщо бажаєте. Тільки дозвольте мені принести для Tenente пляшечку марґо.

— Я теж його скуштую, Жорже.

— Я б вам не радив, прошу пана. Воно навіть і не смакує полуницями.

— А раптом, — сказала Кетрін. — Це було б просто чудово.

— Я принесу вам, — сказав Жорж. — А коли пані вдовольнить своє бажання, я заберу його.

Вино було далеко не найкраще. Як він і казав, там навіть присмаку полуниць не відчувалося. Ми знову перейшли на капрі. Одного вечора мені забракло грошей, і Жорж позичив мені сто лір.

— Усе гаразд, Tenente, — сказав він. — Я знаю, як це буває. Трапляються такі оказії. Якщо вам або добродійці будуть потрібні гроші, я завжди вам допоможу.

Після вечері ми прогулювалися галереєю, минаючи інші ресторани й крамниці зі спущеними сталевими віконницями, а тоді зупинялися біля невеличкої крамнички, де продавали різні бутерброди: з шинкою й салатом, а також з анчоусами на крихітних глазурованих булочках завдовжки як палець. Ми припасали їх на ніч, коли зголодніємо. Тоді ми сідали у відкритий екіпаж біля виходу з галереї навпроти собору і їхали до госпіталю. З дверей госпіталю виходив швейцар, щоб допомогти мені з милицями. Я розраховувався з візником, а тоді ми піднімалися ліфтом угору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де жили медсестри, а я їхав далі, а тоді йшов на милицях коридором до своєї палати; інколи я роздягався й лягав у ліжко, а часом сідав на балконі, поклавши ногу на стілець, дивився на ластівок понад дахами й чекав Кетрін. Вона приходила немовби після довгої розлуки, і я тоді шкандибав разом із нею коридором на милицях, допомагав їй нести тазики, чекав біля дверей або ж заходив до інших палат; це вже залежало від того, хто там лежав — наші друзі чи ні — а коли вона вже все закінчувала, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і коли вже всі засинали, й вона була певна, що ніхто її не покличе, вона приходила до мене. Я любив розпускати їй волосся, а вона сиділа на ліжку й не ворушилася, хіба що раптом нахилялася, щоб поцілувати мене, а я витягав шпильки і розкладав їх на простирадлі, волосся вже ледве трималося, і я дивився на неї, тиху й нерухому, а тоді витягав останні дві шпильки, волосся падало додолу, а вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ним, немовби в наметі або під водоспадом.

Її волосся було дивовижно гарне, і часом я лежав і дивився, як вона його закручувала в невиразному світлі, що проникало крізь відчинені двері, і воно сяяло навіть уночі, як іноді сяє вода перед самим світанком. У неї було прекрасне обличчя й тіло, і шкіру вона мала прекрасну і гладеньку. Ми лежали разом, і я торкався кінчиками пальців її щік і чола, пестив під очима, підборіддя й шию, а тоді казав:

— Гладенькі, як клавіші піаніно, — а вона лоскотала пальчиком моє підборіддя й казала:

— Гладеньке, як наждачний папір, і може подряпати клавіші.

— Аж таке шорстке?

— Ні, дорогенький. Я просто насміхаюся з тебе.

Це були чудесні ночі, і ми були щасливі, маючи можливість просто торкатися одне одного. Окрім великих утіх, ми мали ще багато інших, дрібніших хитрощів кохання, скажімо, коли ми були в різних кімнатах, то намагалися передавати одне одному свої думки. Інколи це спрацьовувало, хоча, мабуть, лише тому, що ми й так обоє думали про те саме.

Ми вирішили, що одружилися ще того першого дня, коли вона прибула в госпіталь, і рахували місяці, що проминули від нашого весільного дня. Я хотів би і справді одружитися, але Кетрін сказала, що тоді її відішлють з госпіталю, і навіть якщо ми тільки почнемо залагоджувати формальності, за нею почнуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б одружуватися за італійським законом, а там жахливі формальності. Насправді я хотів одружитися тому, що інколи мене непокоїла думка про те, що в нас може бути дитина, але ми вдавали, ніби вже й так одружені, тож не надто цим переймалися, а я, мабуть, насправді був тільки радий, що не треба брати шлюб. Якось ми говорили про це вночі, і Кетрін сказала:

— Але ж дорогенький, мене тоді звідси заберуть.

— А, може, не заберуть.

— Заберуть. Відправлять мене додому, і тоді ми не зможемо бачитися аж до кінця війни.

— Я приїду у відпустку.

— Тобі не вистачить відпустки, щоб заїхати в Шотландію і вчасно повернутися. Крім того, я не хочу тебе залишати. Навіщо нам одружуватися зараз? Ми й так уже одружені. Більшого мені не треба.

— Я хотів цього заради тебе.

— Мене вже немає. Бо я — це ти. Не відокремлюй мене від себе.

— Я думав, що всі дівчата мріють про одруження.

— Це правда. Але ж, дорогенький, я вже одружена. Одружена з тобою. Хіба ж я погана дружина?

— Ти чудова дружина.

— Бачиш, дорогенький, мені вже довелося одного разу чекати одруження.

— Не хочу про це чути.

— Ти знаєш, що я не люблю нікого, крім тебе. Яка тобі різниця, що мене колись любив хтось інший?

— Є різниця.

— Не треба ревнувати до того, хто вже помер, коли ти отримав усе.

— Я не ревную, але й чути про це не хочу.

— Мій бідолашний. А от я знаю, що ти мав різних дівчат, і мені це байдуже.

— А не могли б ми одружитися секретно? На той випадок, якби щось сталося зі мною, або ти народила дитину.

— Одружитися можна лише двома способами: взяти церковний шлюб або громадянський. Секретно ми й так уже одружені. Розумієш, дорогенький, якби я була побожна, для мене це мало б якесь значення. Але я далеко не побожна.

— Ти ж дала мені Святого Антонія.

— Це просто талісман. Мені його також хтось дав.

— То тебе нічого не тривожить?

— Тільки те, щоб нас не розлучили. Моя релігія — це ти. Ти все, що я маю.

— Гаразд. Але я одружуся з тобою, коли скажеш.

— Не говори так, дорогенький, немовби хочеш врятувати мою доброчесність. Я дуже доброчесна жінка. Немає нічого ганебного в тому, що дарує щастя і чим пишаєшся. Хіба ти не щасливий?

— Але ти ніколи мене не покинеш задля іншого?

— Ні, дорогенький. Ніколи тебе не покину задля іншого. З нами можуть трапитися всілякі жахливі речі. Але ти цим не переймайся.

— Не буду. Але я так тебе кохаю, а ти вже колись любила іншого.

— І що з ним сталося?

— Він загинув.

— Так, і якби не це, я б не зустріла тебе. Я не з тих, що зраджують, дорогенький. Маю багато недоліків, але я дуже вірна. Я ще замучу тебе своєю вірністю.

— Мене скоро знову пошлють на фронт.

— Не будемо думати про це, поки не прийшов час. Ти ж бачиш, дорогенький, я щаслива, і нам так чудово разом. Я вже давно не була такою щасливою, а коли зустріла тебе, я взагалі була напівбожевільна. Можливо, й цілком божевільна. Але тепер ми щасливі й кохаємо одне одного. Прошу тебе, побудемо просто щасливими. Бо ти ж щасливий, правда? Чи я щось таке роблю, що тобі не до вподоби? Як мені тебе втішити? Хочеш, щоб я розпустила волосся? Хочеш побавитися?

— Так, і лягай до ліжка.

— Гаразд. Але спочатку піду провідаю хворих.