Прощавай, зброє

Розділ чотирнадцятий

Коли я прокинувся, палату заливало яскраве сонячне світло. Здалося, що я знову на фронті, і я розпростерся на ліжку. Відчув біль у ногах, побачив, що вони й далі обмотані брудними бинтами, і зрозумів, де я. Сягнув рукою по шнурок для дзвінка й натиснув кнопку. Почув, як задзеленчав дзвінок у коридорі, а тоді в коридорі затупотіли гумові підошви. Це була міс Ґейдж, яка при яскравому сонячному світлі виглядала трохи старшою і не такою вродливою.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Вам добре спалося?

— Так. Дуже вам дякую, — сказав я. — Чи не могли б ви закликати сюди перукаря?

— Я вже заходила до вас, і ви спали, тримаючи в руках оце.

Вона відкрила дверцята шафи й показала мені пляшку з вермутом. Вона була майже порожня.

— Я сховала сюди й ту іншу пляшку, що була під ліжком, — сказала вона. — Чому ви не попросили, щоб я принесла склянку?

— Я думав, що ви забороните мені пити.

— Я б і сама з вами випила.

— Славна ви дівчина.

— Вам не варто пити самому, — сказала вона. — Більше цього не робіть.

— Добре.

— Приїхала міс Барклі, ваша знайома, — сказала вона.

— Справді?

— Так. Мені вона не подобається.

— Ще сподобається. Вона надзвичайно приємна.

Вона похитала головою.

— Я в цьому не сумніваюся. Можете трохи посунутися в цей бік? Так добре. Я вас помию перед сніданком.

Вона вмила мене намиленою ганчіркою й теплою водою.

— Нахиліть трохи плечі, — сказала вона. — Так добре.

— Чи міг би перукар прийти ще перед сніданком?

— Я вишлю по нього швейцара.

Вона вийшла, а тоді знову повернулася.

— Він пішов по нього, — сказала вона й опустила ганчірку в миску з водою.

Перукар прийшов разом зі швейцаром. Це був чолов’яга років п’ятдесяти з підкрученими вгору вусами. Міс Ґейдж закінчила поратися біля мене й вийшла, а перукар намилив мені лице й заходився голити. Був дуже поважний і утримувався від розмови.

— У чому справа? Немає жодних новин? — запитав я.

— Яких новин?

— Яких завгодно. Що діється в місті?

— Іде війна, — сказав він. — Скрізь ворожі вуха.

Я подивився на нього.

— Не рухайте, будь ласка, обличчям, — сказав він, і далі голячи. — Я вам нічого не скажу.

— Що з вами таке? — запитав я.

— Я італієць. І з ворогом не спілкуватимуся.

Я не наполягав. Якщо він схибнутий, то краще нехай якомога швидше забереться геть зі своєю бритвою. Я зиркнув на нього, намагаючись пильніше придивитися.

— Стережіться, — сказав він. — Я маю гостру бритву.

Коли він скінчив, я розрахувався з ним і дав пів ліри на чай. Він повернув монети.

— Не візьму. Я не на фронті. Але я італієць.

— Ідіть звідси до бісової матері.

— З вашого дозволу, — сказав він, загортаючи в газету бритви. А тоді пішов, залишивши п’ять мідних монеток на столику біля ліжка. Я подзвонив. Зайшла міс Ґейдж.

— Будьте ласкаві, чи не могли б ви покликати швейцара?

— Гаразд.

Зайшов швейцар. Він ледве стримував сміх.

— Той перукар божевільний, чи як?

— Ні, signorino. Він помилився. Добре мене не зрозумів, і йому здалося, ніби я сказав, що ви австрійський офіцер.

— Он як, — сказав я.

— Го-го-го, — загоготав швейцар. — Такий кумедний. Казав, що варто вам було смикнутися, і він би… — він чиркнув себе пальцем по горлу.

— Го-го-го, — не годен був він зупинитися від реготу. — А тоді я кажу йому, що ви не австріяк. Го-го-го.

— Го-го-го, — сердито перекривив я його. — Дуже було б кумедно, якби він перерізав мені горлянку. Го-го-го.

— Ні, signorino. Ні-ні. Він до смерті налякався австріяка. Го-го-го.

— Го-го-го, — буркнув я. — Забирайтеся звідси.

Він вийшов, і було чутно, як він регоче в коридорі. А тоді я почув, як хтось сюди йде. Я подивився на двері. Це була Кетрін Барклі.

Вона зайшла в палату й рушила до ліжка.

— Вітаю, дорогенький, — сказала вона.

Була напрочуд свіжа, юна і прекрасна. Здається, я ще в житті не бачив такої краси.

— Привіт, — сказав я.

Побачивши Кетрін, я відчув, що кохаю її. Усе в мені немовби перевернулося. Вона озирнулася на двері, побачила, що там нікого немає, а тоді присіла на край ліжка, нахилилася й поцілувала мене. Я притулив її до себе, поцілував і відчув, як калатає її серце.

— Солодка моя, — сказав я. — Як чудово, що ти приїхала.

— Та це було не важко. Важче буде, мабуть, залишитися.

— Ти мусиш залишитися, — сказав я. — Ой, яке ж ти чудо. — Вона доводила мене до нестями. Не міг повірити, що вона справді тут, і міцно притискав її до себе.

— Ти не повинен, — сказала вона. — Ти ще ж не одужав.

— Я вже. Давай-но.

— Ні. Ти ще не зовсім зміцнів.

— Так. Я зміцнів. Так. Прошу.

— А ти мене кохаєш?

— Кохаю, дуже. Я шаленію від тебе. Давай, будь ласка.

— Відчуй, як б’ються наші серця.

— Та я не дбаю про серця. Я хочу тебе. Я просто божеволію від тебе.

— І справді мене кохаєш?

— Годі тобі вже про це. Давай. Будь ласка. Прошу тебе, Кетрін.

— Гаразд, але тільки на хвилинку.

— Добре, — сказав я. — Зачини двері.

— Не можна. Ти не повинен.

— Ходи до мене. Не говори. Давай, будь ласка.

Кетрін сіла на стілець біля ліжка. Двері в коридор були прочинені. Шал минув, і мені було краще, ніж будь-коли в житті.

Вона спитала:

— Тепер ти віриш, що я тебе кохаю?

— Ой, яка ти чудова, — сказав я. — Ти мусиш залишитися. Тебе не можуть відправити звідси. Я шалено тебе кохаю.

— Нам треба бути дуже обачними. Це було якесь божевілля. Не можемо таке робити.

— Можемо вночі.

— Нам треба бути дуже обачними. Ти теж маєш бути обачним на людях.

— Я буду.

— Ти повинен. Солодкий ти мій. Ти справді мене кохаєш, так?

— Не кажи цього знову. Ти не уявляєш, що тоді зі мною діється.

— Я буду тоді обережна. Не хочу, щоб ти знову втратив голову. А тепер я мушу йти, дорогенький мій, справді.

— Відразу повертайся.

— Прийду, коли зможу.

— До зустрічі.

— До зустрічі, любий.

Вона пішла. Бог свідок, що я не хотів закохуватися в неї. Ні в кого я не хотів закохуватися. Але Бог свідок, що я таки закохався, і ось тепер я лежав на ліжку в госпітальній палаті в Мілані, і про що я тільки не думав, але мені було неймовірно добре, і врешті-решт до палати зайшла міс Ґейдж.

— Уже їде лікар, — сказала вона. — Він подзвонив з озера Комо.

— І коли він буде тут?

— Сьогодні під вечір.