Прощавай, зброє

Розділ восьмий

Наступного дня ми довідалися, що цієї ночі вище по річці почнеться наступ, і нам треба вислати туди чотири машини. Ніхто не знав жодних подробиць, хоч усі демонстрували позитивний настрій і стратегічні пізнання. Я їхав першою машиною, і коли ми проминали в’їзд до англійського госпіталю, я звелів водієві зупинитися. Інші авто теж пригальмували. Я вийшов і наказав тим водіям їхати далі й зачекати нас біля роздоріжжя на Кормонс, якщо ми не наздоженемо їх раніше. Тоді я швиденько покрокував алеєю, а в приймальній залі попросив викликати міс Барклі.

— Вона на чергуванні.

— Чи міг би я лише на хвилинку з нею зустрітися?

Вислали санітара, і той повернувся разом із нею.

— Я заскочив, щоб дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви чергуєте, тож я попросив вас покликати.

— Зі мною все добре, — сказала вона. — Вчора, мабуть, мене розморила спека.

— Я мушу їхати.

— Вийду з вами на хвилинку.

— З тобою справді все добре? — запитав я надворі.

— Так, дорогенький. Ти прийдеш сьогодні?

— Ні. Мушу їхати до Плави, там має бути весело.

— Весело?

— Нічого серйозного.

— Але ж ти повернешся?

— Завтра.

Вона розстібнула і зняла щось зі своєї шиї. А тоді поклала мені в руку.

— Це святий Антоній, — пояснила вона. — І приходь завтра ввечері.

— А хіба ти католичка?

— Ні. Але кажуть, що святий Антоній оберігає.

— Я припильную його заради тебе. Прощавай.

— Ні, — сказала вона. — Не треба прощатися.

— Гаразд.

— Будь чемним хлопчиком і бережи себе. Ні, тут не можна цілуватися. Не треба.

— Гаразд.

Я озирнувся й побачив її на сходах. Вона помахала рукою, а я послав їй повітряний цілунок. Вона знову помахала, а я вийшов з алеї, вмостився на сидінні санітарної машини, і ми рушили далі. Святий Антоній був у маленькому білому медальйончику. Я відкрив медальйончик і поклав образок на долоню.

— Святий Антоній? — запитав водій.

— Так.

— І в мене такий є.

Він забрав праву руку з керма, розстебнув ґудзик мундира й витяг з-під сорочки образок.

— Бачите?

Я поклав свого святого Антонія назад у медальйончик, згорнув тоненький золотий ланцюжок і запхав це все в нагрудну кишеню.

— А ви його не носите?

— Ні.

— Краще носити. Бо він для цього.

— Гаразд, — погодився я.

Я розстебнув замочок золотого ланцюжка, надів ланцюжок на шию і знову заклацнув замочок. Святий повис назовні мого мундира, тож я розщіпнув комір і сховав образок під сорочку. Дорогою весь час відчував у себе на грудях цей металевий медальйончик. А згодом забув про нього. Після поранення я вже його й не бачив. Хтось, мабуть, забрав його в одному з польових лазаретів.

Перетнувши міст, ми набрали швидкість і невдовзі побачили на дорозі попереду куряву від решти машин. А після повороту побачили ті три машини, що видавалися здаля маленькими, і з-під коліс яких здіймалася курява, зависаючи понад деревами. Ми їх наздогнали, а тоді випередили й завернули на дорогу, що піднімалася вгору між пагорбами. Їхати в колоні не аж так погано, коли ти в першій машині, тож я вигідно вмостився на сидінні й розглядав краєвиди. Ми їхали підгір’ями понад берегом річки, а коли дорога почала підніматися вгору, на півночі вигулькнули високі гори, вершини яких ще й досі були встелені снігом. Я озирнувся й побачив три інші машини, що поволі повзли вгору, здіймаючи за собою хмари куряви. Ми проминули довгеньку валку нав’ючених мулів, яких супроводили погоничі в червоних фесках. То були стрільці-берсальєри.

Після цього каравану мулів дорога була вже порожня, і ми піднімалися з пагорба на пагорб, а тоді, переваливши через подовгастий виступ гори, почали спускатися в річкову долину. Дорога була обсаджена деревами, і праворуч за ними я бачив річку — чисту, стрімку й неглибоку. Річка обміліла й текла вузенькими протоками між смугами піску й гальки, інколи розтікаючись лискучим покровом по встеленому галькою дну. Ближче до берега виднілися глибокі затони з синьою, мов небо, водою. Бачив я над річкою арки кам’яних мостиків, до яких вели стежки від дороги, а ще ми проминали кам’яні сільські будиночки з грушевими деревами, що нависали, мов канделябри, над південними стінами будинків, і низенькі кам’яні мури на полях. Дорога довго стелилася долиною, а тоді ми повернули і знову стали підніматися вгору. Стрімка дорога петляла каштановими гаями, аж урешті стала рівнішою і пішла далі гірським хребтом. Крізь дерева я міг бачити далеко внизу іскристу під сонцем змійку ріки, що розділяла дві армії. Ми тепер їхали новою й нерівною військовою дорогою, що стелилася гребенем гори, і я бачив на півночі два гірських пасма, темно-зелені до лінії вічних снігів, а тоді білі й мальовничі під сонцем. Пізніше, коли дорога почала підніматися хребтом угору, я побачив третє пасмо гір — височенних, засніжених і білих, наче крейда, схили яких були поорані чудернацькими борознами-зморшками, а за цими горами видніли вдалині ще й інші, хоч не було певності, справді їх бачиш чи це просто марево. Це все були австрійські гори, ми таких і близько не мали. Попереду дорога робила дугу й завертала праворуч, і дивлячись униз, я бачив, як стрімко вона спускається між дерев. Дорогою просувалися війська, вантажівки й мули, нав’ючені гірськими гарматами, а коли ми почали спускатися, тримаючись самого краю, я побачив далеко внизу річку, шпали й рейки залізниці, що йшла вздовж берега, а тоді перетинала річку старим мостом, і там за річкою, попід горою, я бачив руїни будинків містечка, яке ми мали взяти.

Уже майже стемніло, коли ми з’їхали вниз і повернули на головну дорогу, прокладену вздовж берега ріки.